Аскетизм — Вікіпедія

Жіноча аскетична традиція вайшнавізму (Індія, XIX століття).

Аскеза (від грец. ασκεσις — «вправа»), аскетизм — вид духовної практики, моральний принцип з навмисним самообмеженням й самозреченням з метою відмови від життєвих благ і насолод для самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу[1], самовідданість, або виконання важких обітниць; надзвичайна стриманість, помірність, відмова від життєвих благ[1]. Мета аскези — досягти певних духовних цілей або набути надприродних здібностей. Подібна практика поширена у всіх типах традицій і культур. Звідси аскет — людина, що практикує аскезу. Відповідно у ширшому сенсі аскетизм — спосіб життя, що характеризується самообмеженням, скромністю та стриманістю.

Християнство

[ред. | ред. код]
У християнстві Франциск Ассізький та його послідовники практикували суворі аскетичні вправи[2].

У християнстві аскеза розуміється як прагнення людської волі за допомогою духовних подвигів до надбання Божественної благодаті, яка рятує, зцілює, перетворює і відновлює людське єство, яке піддалося гріхопадінню. Аскетизм — це напружене зусилля людини до надбання благодаті Святого Духа як запоруки спасіння і Царства Небесного.

У християнство термін прийшов з античної культури. Слово походить від дієслова грец. аскео, яке означало майстерне і старанне оброблення грубого матеріалу, прикраса або облаштування житла, вправа, що розвиває тілесні і душевні сили. Християнство зберегло це слово в значенні напруги, праці, зусилля і вправи. Разом з цим до цього слова додався новий зміст, який не був знайомий язичницькому світу.

Святитель Феофан Затворник підкреслює, що всі людські подвиги — піст, праця, пильнування, усамітнення, віддалення від світу, зберігання почуттів, читання Святого Письма та інші залишаться лише вправами, якщо через них не пройде Божественна благодать. Святитель говорить: «Вступаючи у подвиг, не на ньому зупиняй увагу та серце, але проминай його, як щось стороннє, розкривай себе для благодаті як готову посудину, повним відданням себе Богові» (Боротьба з пристрастями, 260). Присутність благодаті в людській душі виявляє себе відкритістю всьому духовному, любов'ю до Бога і ближнього, великою кількістю духовних сил для виконання євангельських заповідей. Надбання благодаті — це живе Богоспілкування.

Пости, стриманість, пильнування, суворий спосіб життя, злидні, що розуміється як не надбання, як небажання «мати», як свобода від влади над нами матеріального світу, послух, як перемога над своєю егоїстичною, «індивідуальною» волею і як одне з високих і прекрасних виявлень нашої любові до Бога і ближнього, відлюдництво, як наслідок шукання внутрішньої комірки, де можна «таємно помолитися Отцеві», повчання в Слові Божому, не в сенсі «зовнішнього», так би мовити академічного знання, а як наповнення себе тим духом благодаті життя і богопізнання, який укладено в Священному Писанні і в творах Святих Отців, цнотливість, як подолання плотських «безсловесних» рухів і взагалі «комплексу плоті» через перебування в пам'яті Божій, мужність, довготерпіння і смиренність, співчуття і милостиня, як вираз любові до Бога і ближнього, віра, як той же подвиг любові, — все це може і повинно бути розумним і вільним подвигом людини, але аж поки не прийде всеутверджувальна дія Божественної благодаті, доти все це залишиться лише людською дією і отже — тлінною. Все це розуміється у християнстві як аскеза[джерело?].

Іслам

[ред. | ред. код]
Докладніше: Суфізм
Докладніше: Дервіш, Факір і Зікр
Суфійський мусульманський аскет (факір) у Бенгалі в 1860-х роках

Арабський термін для "аскетизму" - зухд.[3] Ісламський пророк Мухаммед та його послідовники практикували аскетизм.[4] Однак сучасний мейнстримний іслам не мав традиції аскетизму, але його суфійські групи[5] плекали власну аскетичну традицію протягом кількох століть.[6][7][8] Ісламські літературні джерела та історики повідомляють, що під час ранніх мусульманських завоювань Близького Сходу та Північної Африки (7-10 століття) деякі з мусульманських воїнів, які охороняли прикордонні поселення, також були аскетами;[9][10] численні історичні звіти також повідомляють про деяких християнських ченців, які відступили від християнства, прийняли іслам і приєдналися до джихаду,[10] а також про кількох мусульманських воїнів, які відкинули іслам, прийняли християнство і стали християнськими ченцями.[10][11] Чернецтво заборонено в ісламі.[9][10][12] Вчені в галузі ісламознавства стверджували, що аскетизм (зухд) служив попередником пізніших доктринальних формувань суфіїв, які почали з'являтися в десятому столітті[6] через праці таких осіб, як Аль-Джунайд, Аль-Кушайрі, ас-Саррадж, аль-Худжвірі та інші.[13][14]

Суфізм виник і розвинувся як містична,[6] дещо прихована традиція в мейнстримних сунітських і шиїтських конфесіях ісламу,[6] стверджують Ерік Хансон і Карен Армстронг, ймовірно, у відповідь на "зростаючу мирськість Омеядського та Аббасидського суспільств".[15] Прийняття аскетизму виникло в суфізмі повільно, оскільки це суперечило сунна, стверджує Ніл Грін, і ранні суфії засуджували "аскетичні практики як непотрібні публічні прояви того, що зводилося до фальшивого благочестя".[16] Аскетичних суфіїв переслідували як сунітські, так і шиїтські правителі в різні століття.[17][18] Суфії були дуже впливовими та надзвичайно успішними у поширенні ісламу між 10-м і 19-м століттями,[6] особливо в найвіддаленіших форпостах мусульманського світу на Близькому Сході та Північній Африці, на Балканах і Кавказ, на Індійському субконтиненті і, нарешті, в Центральній, Східній і Південно-Східній Азії.[6] Деякі вчені стверджують, що суфійські мусульманські аскети та містики відіграли вирішальну роль у наверненні тюркських народів в іслам між 10-м і 12-м століттями та монгольських завойовників у Персії протягом 13-го та 14-го століть, головним чином через подібність між екстремальними, аскетичними суфіями (факірами та дервішами) та шаманами традиційної тюрко-монгольської релігії.[19][20]

Суфізм був прийнятий, а потім особливо поширився в прикордонних районах ісламських держав,[6][19] де аскетизм його факірів і дервішів приваблював населення, яке вже звикло до чернечих традицій індуїзму, буддизму та середньовічного християнства.[15][21][22] Аскетичні практики суфійських факірів включали безшлюбність, піст і самокатування.[23][24] Суфійські аскети також брали участь у мобілізації мусульманських воїнів для священних війн, допомагали мандрівникам, роздавали благословення через свої сприйняті магічні сили та допомагали у врегулюванні спорів.[25] Ритуальні аскетичні практики, такі як самокатування (Татбір), щорічно практикувалися мусульманами-шиїтами під час трауру за Мухаррамом.[26]

Юдаїзм

[ред. | ред. код]
«Ашкеназі Хасідім[en]» був єврейським містичним і аскетичним рухом у середньовічній Німеччині.

В цілому юдаїзм заперечує аскетизм, однак є течії, які визнавали аскетизм:

Індуїзм

[ред. | ред. код]
Індійський йог

У Стародавній Індії набуття могутності і високого статусу шляхом аскези Тапас було винятковим привілеєм брахманів. Аскеза вважалася вірним способом досягти надприродних сил і навіть знайти могутність, що дозволяє стати врівень з богами. За легендою, бог багатства Кубера не народився богом, а став ним після багатьох років суворого подвижництва. Індійські аскети практикували досить екстремальні форми самокатування — місяцями тримали руки над головою або стояли на одній нозі.

Буддизм

[ред. | ред. код]
Досягаючи просвітлення, Будда вперше застосував суворий аскетизм, перш ніж рекомендував середній шлях аскетам[29].

У 29 років Гаутама Будда приєднався до п'яти аскетів в надії, що умертвіння плоті приведе його до прозріння і спокою. Після шести років найсуворішої аскези, так і не наблизившись до мети, він розлучився з аскетами і почав вести більш помірний спосіб життя і проводити медитації іншим способом. Він прийшов до висновку, що умертвіння плоті безглуздо, і не слід умертвляти ніякі живі істоти, в тому числі й себе. Цей епізод у житті Будди часто малюють на картинах, що ілюструють його біографію, в храмах. Проте, окремі школи буддизму використовують аскетичні практики — (бхікшу) в монастирському житті. Зокрема — японська школа Тендай. Аскетизм зустрічається також у синкретичних школах на базі буддизму — наприклад, сюгендо.

Тхеравада
[ред. | ред. код]
Див. також: Дхутанга

Текстові свідчення вказують на те, що аскетичні практики були частиною буддійської традиції в Шрі-Ланці до третього століття до нашої ери, і ця традиція продовжувалася протягом середньовіччя паралельно з чернечою традицією в стилі сангхи.[30]

У тхеравадській традиції Таїланду середньовічні тексти повідомляють про аскетичних ченців, які блукали та жили в лісі або крематорії на самоті, практикували суворі практики, і вони стали відомі як Тхудонг.[31][32] Аскетичні буддійські ченці були і продовжують зустрічатися в М'янмі, і, як і в Таїланді, вони, як відомо, дотримуються власної версії буддизму, протистоячи ієрархічній інституціоналізованій структурі сангхи монастирів у буддизмі.[33]

Махаяна
[ред. | ред. код]

У традиції Махаяни аскетизм з езотеричним і містичним значенням став прийнятою практикою, наприклад, у школах Тендай і Шінгон японського буддизму.[34] Ці японські практики включали покаяння, суворість, обмивання під водоспадом та ритуали для очищення себе.[34] Японські записи з 12-го століття містять історії про ченців, які вдавалися до суворого аскетизму, тоді як записи свідчать, що ченці нічіренського буддизму 19-го століття прокидалися опівночі або о 2:00 ранку щодня і виконували аскетичні ритуали очищення водою під холодними водоспадами.[34] Інші практики включають екстремальні аскетичні практики споживання лише соснових голок, смол, насіння та, зрештою, самомуміфікації, ще за життя, або Сокушинбуцу (мііра) в Японії.[35][36][37]

У китайському буддизмі аскетичні практики самомуміфікації були менш поширеними, але зафіксованими в традиції Чань (дзен-буддизм).[38] Більш давній китайський буддійський аскетизм, дещо схожий на Сокушинбуцу, також відомий, наприклад, публічне самоспалення (самокремація, як шаошен 燒身 або цзифень 自焚)[39] практика, спрямована на відмову від непостійного тіла.[ком 1] Найдавніша задокументована біографія аскетичного буддійського ченця - це біографія Фаю (法羽) у 396 році нашої ери, за якою послідувало понад п'ятдесят задокументованих випадків у наступні століття, включаючи випадок ченця Даоду (道度).[42][43] Це вважалося свідченням відреченого бодхісаттва, і, можливо, було натхнене джатаками, в яких Будда у своїх попередніх життях самоспалюється, щоб допомогти іншим живим істотам,[44] або вченнями, пов'язаними з Бхайшаджягурувайдурьяпрабхараджа у Лотосовій сутрі.[45] Історичні записи свідчать, що практики самоспалення також спостерігалися у черниць у китайському буддизмі.[46]

Китайські буддійські аскетичні практики, стверджує Джеймс Бенн, не були адаптацією чи імпортом індійських аскетичних практик, а винаходом китайських буддистів, заснованим на їхніх унікальних інтерпретаціях Саддхармапундаріки або Лотосової сутри.[47] Можливо, це запозичення більш давніх добуддійських китайських практик,[48][49] або з даосизму.[46] Незрозуміло, чи самоспалення обмежувалося переважно китайською аскетичною традицією, і бракує вагомих доказів того, що воно було частиною масштабної, всеосяжної аскетичної програми серед китайських буддистів.[41]

Інші релігії

[ред. | ред. код]

Релігія інків

[ред. | ред. код]

В релігії інків середньовічної Південної Америки практикувався аскетизм.[50] Вищі жерці інків вели аскетичне життя, яке включало піст, цнотливість та вживання простої їжі.[51] Записи єзуїтів повідомляють про те, що християнські місіонери зустрічали аскетичних відлюдників інків в Андах.[52]

Даосизм

[ред. | ред. код]

Історичні свідчення вказують на те, що чернеча традиція в даосизмі практикувала аскетизм, і найпоширеніші аскетичні практики включали піст, повну сексуальну стриманість, самонав'язану бідність, позбавлення сну та усамітнення в пустелі.[53][54] Більш екстремальні та неприродні аскетичні даоські практики включали публічне самовтоплення та самоспалення.[55] Метою цього спектру практик, як і в інших релігіях, було досягнення божественного та подолання смертного тіла.[56] За словами Стівена Ескілдсена, аскетизм продовжує бути частиною сучасного даосизму.[57][58]

Зороастризм

[ред. | ред. код]

У зороастризмі активна участь у житті через добрі думки, добрі слова та добрі справи є необхідною для забезпечення щастя та утримання хаосу. Ця "активна" участь є центральним елементом у концепції Заратустри про свободу волі. В Авесті, священних писаннях зороастризму, піст і умертвіння плоті заборонені.[59]

Академічні погляди

[ред. | ред. код]

Соціологічні та психологічні погляди

[ред. | ред. код]
Докладніше: Внутрішньосвітський аскетизм

Німецький соціолог початку 20-го століття Макс Вебер провів розмежування між innerweltliche та ausserweltliche аскетизмом, що (приблизно) означає "всередині світу" та "поза світом", відповідно. Талкотт Парсонс переклав їх як "світський" та "потойбічний" — однак деякі перекладачі використовують "внутрішньосвітський", і це більше відповідає внутрішнім світовим дослідженням містицизму, загальній меті аскетизму. "Внутрішньо- або потойбічний" аскетизм практикується людьми, які віддаляються від світу, щоб вести аскетичне життя (це включає ченців, які живуть спільно в монастирях, а також відлюдників, які живуть на самоті). "Світський" аскетизм стосується людей, які ведуть аскетичне життя, але не віддаляються від світу:

Отже, багатство є етично поганим лише в тій мірі, в якій воно є спокусою до бездіяльності та гріховного насолодження життям, а його набуття є поганим лише тоді, коли воно має на меті пізніше жити весело та безтурботно.

— Макс Вебер[60], Протестантська етика і дух капіталізму

Вебер стверджував, що це розмежування виникло в Протестантській реформації, але згодом секуляризувалося, тому концепцію можна застосувати як до релігійних, так і до світських аскетів.[61]

Американський психологічний теоретик 20-го століття Девід Макклелланд припустив, що світський аскетизм конкретно націлений на світські задоволення, які "відволікають" людей від їхнього покликання, і може приймати світські задоволення, які не відволікають. Як приклад, він зазначив, що Квакери історично заперечували проти яскравого одягу, але заможні квакери часто робили свій тьмяний одяг з дорогих матеріалів. Колір вважався відволікаючим, але матеріали – ні. Аміші використовують подібні критерії для прийняття рішень про те, які сучасні технології використовувати, а яких уникати.[62]

Погляд Ніцше

[ред. | ред. код]

У третьому есе ("Що означають аскетичні ідеали?")[63] зі своєї книги 1887 року "До генеалогії моралі", Фрідріх Ніцше[64] обговорює те, що він називає "аскетичним ідеалом" та його роль у формуванні моралі разом з історією волі. У есе Ніцше описує, як такий парадоксальний вчинок, як аскетизм, може служити інтересам життя: через аскетизм можна подолати своє бажання загинути від болю та відчаю і досягти панування над собою. Таким чином, можна виразити як ресентимент, так і волю до влади. Ніцше описує мораль аскетичного священика, що характеризується християнством, як таку, де, опинившись у болю чи відчаї та бажаючи загинути від цього, воля до життя змушує людину ввести себе в стан сплячки та заперечення матеріального світу, щоб мінімізувати цей біль і тим самим зберегти життя, техніку, яку Ніцше знаходить у самому походженні світської науки, а також релігії. Він пов'язував "аскетичний ідеал" з християнським декадансом.[65][66][67]

Антична доба

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Альтернативні практики включали відрізання частини свого тіла.[40][41]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Аскетизм [Архівовано 4 травня 2018 у Wayback Machine.] // Словник іншомовних слів Мельничука. Словопедія.
  2. ↑ (англ.)William Cook (2008), Francis of Assisi: The Way of Poverty and Humility, Wipf and Stock Publishers, — ISBN 978-1556357305, pages 46-47.
  3. ↑ Meri, Josef W. (2002). The Cult of Saints among Muslims and Jews in Medieval Syria. Oxford University Press. с. 66, 83. ISBN 978-0-19-155473-5.
  4. ↑ Shizuoka Muslim Association (Shizuoka Muslim Association). Muslims in Japan Shizuoka Muslim Association website (англ.). Архів оригіналу за 10 лютого 2018. Процитовано 9 лютого 2018.
  5. ↑ The World's Muslims: Religious Affiliations, Pew Research (2012).
  6. ↑ а б в г д е ж Cook, David (May 2015). Mysticism in Sufi Islam. Oxford Research Encyclopedia of Religion. Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/acrefore/9780199340378.013.51. ISBN 9780199340378. Архів оригіналу за 28 листопада 2018. Процитовано 4 січня 2022.
  7. ↑ Spencer C. Tucker (2010). The Encyclopedia of Middle East Wars. ABC-CLIO. с. 1176. ISBN 978-1-85109-948-1.
  8. ↑ Felicity Crowe та ін. (2011). Illustrated Dictionary of the Muslim World. Marshall Cavendish. с. 40. ISBN 978-0-7614-7929-1.
  9. ↑ а б Sizgorich, Thomas (2009). Violence and Belief in Late Antiquity: Militant Devotion in Christianity and Islam. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. с. 178—182. ISBN 978-0-8122-4113-6. LCCN 2008017407.
  10. ↑ а б в г Sahner, Christian C. (June 2017). "The Monasticism of My Community is Jihad": A Debate on Asceticism, Sex, and Warfare in Early Islam. Arabica. Leiden and Boston: Brill Publishers. 64 (2): 149—183. doi:10.1163/15700585-12341453. ISSN 1570-0585. S2CID 165034994.
  11. ↑ Sahner, Christian C. (April–June 2016). Swimming against the Current: Muslim Conversion to Christianity in the Early Islamic Period. Journal of the American Oriental Society. American Oriental Society. 136 (2): 265—284. doi:10.7817/jameroriesoci.136.2.265. ISSN 0003-0279. LCCN 12032032. OCLC 47785421. S2CID 163469239.
  12. ↑ Ruthven, Malise (2006). Islam in the World. New York: Oxford University Press. с. 153. ISBN 978-0-19-530503-6. Мізогінія в ісламі, можливо, частково пояснюється відсутністю можливостей для безшлюбності. Аскетичні тенденції зазвичай сильні серед благочестивих: вся історія західних релігій ілюструє тісний зв'язок між релігійним ентузіазмом і сексуальним придушенням. В ісламі, однак, безшлюбність явно не заохочувалася ні прикладом самого Пророка, ні відомим хадисом: "В ісламі немає чернецтва - чернецтво (рахбанія) моєї громади - це джихад".
  13. ↑ Knysh, Alexander (2010) [1999]. Islamic Mysticism: A Short History. Themes in Islamic Studies. Т. 1. Leiden and Boston: Brill Publishers. с. 1—30. ISBN 978-90-04-10717-5.
  14. ↑ Karamustafa, Ahmet T. (2007). Sufism: The Formative Period. Berkeley: University of California Press. ISBN 978-0-520-25269-1.
  15. ↑ а б Hanson, Eric O. (2006). Religion and Politics in the International System Today. New York: Cambridge University Press. с. 102—104. doi:10.1017/CBO9780511616457. ISBN 978-0-521-85245-6.
  16. ↑ Green, Nile (2012). Sufism: A Global History. Chichester, West Sussex: Wiley-Blackwell. с. 20—22. ISBN 978-1-4051-5765-0.
  17. ↑ Başkan, Birol (2014). From Religious Empires to Secular States: State Secularization in Turkey, Iran, and Russia. Abingdon, Oxfordshire: Routledge. с. 77—80. ISBN 978-1-317-80204-4.
  18. ↑ Armajani, Jon (2004). Dynamic Islam: Liberal Muslim Perspectives in a Transnational Age. Lanham, Maryland: University Press of America. с. 67. ISBN 978-0-7618-2967-6.
  19. ↑ а б Findley, Carter V. (2005). Islam and Empire from the Seljuks through the Mongols. The Turks in World History. Oxford and New York: Oxford University Press. с. 56—66. ISBN 9780195177268. OCLC 54529318.
  20. ↑ Amitai-Preiss, Reuven (January 1999). Sufis and Shamans: Some Remarks on the Islamization of the Mongols in the Ilkhanate. Journal of the Economic and Social History of the Orient. Leiden: Brill Publishers. 42 (1): 27—46. doi:10.1163/1568520991445605. ISSN 1568-5209. JSTOR 3632297.
  21. ↑ Bashir, Shahzad (2013). [[1](https://books.google.com/books?id=ArurAgAAQBAJ) Sufi Bodies: Religion and Society in Medieval Islam]. Columbia University Press. с. 9—11, 58—67. ISBN 978-0-231-14491-9.
  22. ↑ Black, Antony (2011). [[2](https://books.google.com/books?id=Hd1vAAAAQBAJ) The History of Islamic Political Thought: From the Prophet to the Present]. Edinburgh University Press. с. 241—242. ISBN 978-0-7486-8878-4.
  23. ↑ Olson, Carl (2007). [[3](https://books.google.com/books?id=apq1G-o2OzoC&pg=PA134) Celibacy and Religious Traditions]. Oxford University Press. с. 134—135. ISBN 978-0-19-804181-8.
  24. ↑ Metcalf, Barbara D. (2009). [[4](https://books.google.com/books?id=pR0LzVCpfw8C) Islam in South Asia in Practice]. Princeton University Press. с. 64. ISBN 978-1-4008-3138-8.
  25. ↑ Lapidus, Ira M. (2014). [[5](https://books.google.com/books?id=ZkJpBAAAQBAJ&pg=PA357) A History of Islamic Societies]. Cambridge University Press. с. 357. ISBN 978-1-139-99150-6.
  26. ↑ Juergensmeyer, Mark; Roof, Wade Clark (2011). [[6](https://books.google.com/books?id=WwJzAwAAQBAJ) Encyclopedia of Global Religion]. SAGE Publications. с. 65. ISBN 978-1-4522-6656-5.
  27. ↑ Рехавиты // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  28. ↑ James F. Driscoll. Rechab and the Rechabites // Catholic Encyclopedia. — New York : Robert Appleton Company, 1913. (англ.)
  29. ↑ (англ.)Randall Collins (2000), The sociology of philosophies: a global theory of intellectual change, Harvard University Press, — ISBN 978-0674001879, page 204.
  30. ↑ Johnston, William M. (2000). Encyclopedia of Monasticism: A-L. Routledge. с. 90—91. ISBN 978-1-57958-090-2.
  31. ↑ Buswell Jr., Robert E.; Lopez Jr., Donald S. (2013). The Princeton Dictionary of Buddhism. Princeton University Press. с. 22, 910. ISBN 978-1-4008-4805-8.
  32. ↑ Taylor, James (1993). Forest Monks and the Nation State: An Anthropological and Historical Study in Northeastern Thailand. Singapore: Institute of Southeast Asian Studies. ISBN 981-3016-49-3.
  33. ↑ Powers, John (2015). The Buddhist World. Routledge. с. 83. ISBN 978-1-317-42017-0.
  34. ↑ а б в Johnston, William M. (2000). Encyclopedia of Monasticism: A-L. Routledge. с. 90—91. ISBN 978-1-57958-090-2.
  35. ↑ Ichiro Hori (1962), [[invalid URL removed] Self-Mummified Buddhas in Japan. An Aspect of the Shugen-Dô ("Mountain Asceticism") Sect], History of Religions, Vol. 1, No. 2 (Winter, 1962), pp. 222–242.
  36. ↑ Boscaro, Adriana; Gatti, Franco; Raveri, Massimo (1990). Rethinking Japan: Social sciences, ideology & thought. Routledge. с. 250. ISBN 978-0-904404-79-1.
  37. ↑ Lobetti, Tullio Federico (2013). Ascetic Practices in Japanese Religion. Routledge. с. 130—136. ISBN 978-1-134-47273-4.
  38. ↑ Williams, Paul (2005). Buddhism: Buddhism in China, East Asia, and Japan. Routledge. с. 362 with footnote 37. ISBN 978-0-415-33234-7.
  39. ↑ James A. Benn (2012), Multiple Meanings of Buddhist Self-Immolation in China – A Historical Perspective, Revue des Études Tibétaines, no. 25, p. 205.
  40. ↑ Shufen, Liu (2000). Death and the Degeneration of Life Exposure of the Corpse in Medieval Chinese Buddhism. Journal of Chinese Religions. 28 (1): 1—30. doi:10.1179/073776900805306720.
  41. ↑ а б James A. Benn (2012), Multiple Meanings of Buddhist Self-Immolation in China – A Historical Perspective, Revue des Études Tibétaines, no. 25, p. 211.
  42. ↑ Benn, James A. (2007). Burning for the Buddha: Self-Immolation in Chinese Buddhism. University of Hawaii Press. с. 33—34, 82—84, 3—4. ISBN 978-0-8248-2992-6.
  43. ↑ Yün-hua Jan (1965), [[invalid URL removed] Buddhist Self-Immolation in Medieval China], History of Religions, Vol. 4, No. 2 (Winter, 1965), pp. 243–268.
  44. ↑ Benn, James A. (2007). Burning for the Buddha: Self-Immolation in Chinese Buddhism. University of Hawaii Press. с. 112—114, 14—16. ISBN 978-0-8248-2992-6.
  45. ↑ Benn, James A. (2007). Burning for the Buddha: Self-Immolation in Chinese Buddhism. University of Hawaii Press. с. 3. ISBN 978-0-8248-2992-6.
  46. ↑ а б Pao-ch'ang, Shih; Tsai, Kathryn Ann (1994). Lives of the Nuns: Biographies of Chinese Buddhist Nuns from the Fourth to Sixth Centuries : a Translation of the Pi-chʻiu-ni Chuan. University of Hawaii Press. с. 10—12, 65—66. ISBN 978-0-8248-1541-7.
  47. ↑ James A. Benn (2012), Multiple Meanings of Buddhist Self-Immolation in China – A Historical Perspective, Revue des Études Tibétaines, no. 25, pp. 203–212, Цитата: "З усіх форм самоспалення, зокрема автокремація, здається, була створена переважно середньовічними китайськими буддистами. Замість того, щоб бути продовженням або адаптацією індійської практики (хоча були індійці, які спалювали себе), наскільки ми можемо судити, автокремація була створена на китайській землі та спиралася на низку впливів, таких як особлива інтерпретація індійського буддійського писання (Саддхармапундаріка або Лотосова сутра) разом із місцевими традиціями, такими як спалення тіла для виклику дощу, які значно передували приходу буддизму в Китай."
  48. ↑ James A. Benn (2012), Multiple Meanings of Buddhist Self-Immolation in China – A Historical Perspective, Revue des Études Tibétaines, no. 25, p. 207.
  49. ↑ James A. Benn (1998), [[invalid URL removed] Where Text Meets Flesh: Burning the Body as an Apocryphal Practice in Chinese Buddhism], History of Religions, Vol. 37, No. 4 (May, 1998), pp. 295–322.
  50. ↑ Classen, Constance (1990). Aesthetics and Asceticism in Inca Religion. Anthropologica. 32 (1): 101—106. doi:10.2307/25605560. JSTOR 25605560.
  51. ↑ Baudin, Louis (1961). Daily Life of the Incas. Courier. с. 136. ISBN 978-0-486-42800-0.
  52. ↑ Hyland, Sabine (2003). The Jesuit and the Incas: The Extraordinary Life of Padre Blas Valera, S.J. University of Michigan Press. с. 164—165. ISBN 0-472-11353-4.
  53. ↑ Eskildsen, Stephen (1998). Asceticism in Early Taoist Religion. State University of New York Press. с. 24, 153. ISBN 978-0-7914-3956-2.
  54. ↑ Pas, Julian F. (1998). Historical Dictionary of Taoism. Scarecrow. с. 54. ISBN 978-0-8108-6637-9.
  55. ↑ Eskildsen, Stephen (1998). Asceticism in Early Taoist Religion. State University of New York Press. с. 28—29, 93—101, 131—145. ISBN 978-0-7914-3956-2.
  56. ↑ Admin, Purple Cloud (10 жовтня 2019). 苦 Bitterness. Purple Cloud Institute (en-AU) .
  57. ↑ Eskildsen, Stephen (1998). Asceticism in Early Taoist Religion. State University of New York Press. с. 157. ISBN 978-0-7914-3956-2.
  58. ↑ W. R. Garrett (1992), The Ascetic Conundrum: The Confucian Ethic and Taoism in Chinese Culture, in William Swatos (ed.), Twentieth-Century World Religious Movements in Neo-Weberian Perspective, Lewiston, New York: Edwin Mellen Press ISBN 978-0773495500, pp. 21–30.
  59. ↑ Asceticism. Encyclopædia Britannica. Процитовано 21 червня 2004. In Zoroastrianism (founded by the Persian prophet Zoroaster, seventh century bc), there is officially no place for asceticism. In the Avesta, the sacred scriptures of Zoroastrianism, fasting and mortification are forbidden, but ascetics were not entirely absent even in Persia.
  60. ↑ Weber, Max (1905). The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism.
  61. ↑ Розділ 2. Протестантська етика і дух капіталізму. Переклад: Parsons, Talcott. Див. примітку перекладача до виноски 9 Вебера в розділі 2.
  62. ↑ McClelland, Девід К. (1961). The Achieving Society. Free Press. ISBN 9780029205105.
  63. ↑ Ніцше, Генеалогія моралі: Третій есей, Що означають аскетичні ідеали?. 21 грудня 2013. Архів оригіналу за 21 грудня 2013. Процитовано 7 вересня 2021.
  64. ↑ Nietzsche, Friedrich Wilhelm (1887). Генеалогія моралі. Robarts – University of Toronto. New York : Boni and Liveright.
  65. ↑ Nietzsche Source – Home. www.nietzschesource.org. Процитовано 7 вересня 2021.
  66. ↑ BBC Radio 4 – In Our Time, Nietzsche's Genealogy of Morality. BBC (брит.). Процитовано 7 вересня 2021.
  67. ↑ Silk-Richardson, John (5 вересня 2021). Nietzsche's Values. Notre Dame Philosophical Reviews (англ.). Процитовано 7 вересня 2021.

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Аскетизм&oldid=45174448