Болдирєва Євдокія Гаврилівна — Вікіпедія

Болдирєва Євдокія Гаврилівна
Народження30 січня (12 лютого) 1916
Довгинцеве, Криворізька волость, Херсонський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Смерть26 березня 2016(2016-03-26) (100 років)
 Київ, Україна
Країна Російська імперія
 СРСР
 Україна
Жанрпейзаж, натюрморт, жанрове малярство і портрет
НавчанняКиївський державний художній інститут (1946)
Діяльністьхудожниця
ВчительШовкуненко Олексій Олексійович, Трохименко Карпо Дем'янович і Шаронов Михайло Андрійович
ЧленСпілка радянських художників України
У шлюбі зБолдирєв Володимир Степанович
ДітиБолдирєва Наталія Володимирівна
Роботи в колекціїНаціональний художній музей України, Національний музей Тараса Шевченка, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького і Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка
Нагороди
заслужений художник України

Євдокія Гаврилівна Бо́лдирєва (12 лютого 1916, Довгинцеве — 26 березня 2016, Київ) — український живописець, член Спілки радянських художників України з 1946 року. Дружина художника Володимира Болдирєва, мати графіка Наталії Болдирєвої.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народилася 30 січня [12 лютого] 1916(19160212) року на станції Довгинцевій (нині Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна). Протягом 1935—1946 років (з перервами) навчалась у Київському художньому інституті (викладачі Карпо Трохименко, Олексій Шовкуненко, Михайло Шаронов, Олександр Фомін). Дипломна робота — картина «Дніпро під Вишгородом»[1].

З 1947 року працювала живописцем у Художньому фонді України. Жила в Києві, в будинку на вулиці Червоноармійській № 12, квартира № 16, потім в будинку на провулку Бастіонному № 9, квартира 62[2]. Померла в Києві 26 березня 2016 року.

Творчість

[ред. | ред. код]

Працювала в галузі станкового живопису. Писала натюрморти, пейзажі, жанрові сцени, портрети. Серед робіт:

  • «Дніпро під Вишгородом» (1946);
  • «Автопортрет» (1946);
  • «Донбас. Завод імені Сталіна» (1947, полотно, олія; Полтавський художній музей[3]);
  • «Відновлення домни. Макіївка» (1947, Сумський художній музей імені Никанора Онацького);
  • «Коксохімічний завод. Рудченкове» (1949, Національний художній музей України);
  • «Київ. Вокзал» (1951, полотно, олія; Національний художній музей України[4]);
  • «Хата в Моринцях» (1952);
  • «Зима» (1952);
  • «Будівництво нової шахти в Донбасі» (1957);
  • «Зелена вулиця» (1957);
  • «На металургійному заводі» (1960);
  • «В Кобзаревій хаті» (1961);
  • «Подружжя Кисіль» (1961);
  • «Дорога до колгоспу» (1961);
  • «Будівництво Київської ГЕС» (1963);
  • «Дорога до Чернечої гори» (1964);
  • «Холодно» (1966);
  • «Київські каштани» (1967);
  • «Брат і сестра» (1968);
  • «Пам'ять батьків» (1969);
  • «Мої батьки» (1970);
  • «Ланкова» (1971);
  • «Юний кролівник» (1972);
  • «Бульдонеж» (1978);
  • «Кам'яниця в Седневі» (1986);
  • «Травневий сад» (1986);
  • «Дари ланів» (1991);
  • «Повінь» (1995);
  • «Мальви» (1996);
  • «Білі півонії» (1996);
  • «Подарункові квіти» (1997).

1968 року розпочала серію «Вдови Великої Вітчизняної».

Брала участь у республіканських виставках з 1947 року, всесоюзних з 1946 року. Персональні виставки відбулися у Києві[5]:

  • 1975 — виставковий зал Спілки художників України на вулиці Володимирській;
  • 1997 — галерея «Л-Арт»;
  • 1997 — «Родина». Національний музей Тараса Шевченка;
  • 1999 — «Вдови Великої Вітчизняної». Національний художній музей України;
  • 2004 — галерея «Моро»;
  • 2006 — до 90-річчя Центрального будинку художника. Виставкові зали НСХУ.

Крім згаданих музеїв, роботи художниці зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї у Львові, у приватних збірках України, Росії, Німеччини, Японії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Великої Британії, Канади, Бельгії[5].

Авторка статті в Енциклопедії сучасної України про Галину Зорю[6].

Відзнаки

[ред. | ред. код]
  • Заслужений художник України (з 2006 року; за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, активну громадську діяльність, багаторічну сумлінну працю[7]);
  • Довічна державна стипендія (з 2006 року)[8].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Художники народов СССР, 1972.
  2. ↑ Довідник членів Спілки художників України (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2022. Процитовано 11 січня 2021.
  3. ↑ Полтавський державний художній музей. Каталог [Архівовано 6 листопада 2020 у Wayback Machine.] / Відповідальний редактор директор музею О. Литвинова. Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР. Київ, 1958.
  4. ↑ Київський державний музей українського мистецтва. Каталог художніх творів (експозиція). Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР. Київ, 1958, С. 54.
  5. ↑ а б До 100-річчя Євдокії Болдиревої / Дирекція виставок Національної спілки художників України.
  6. ↑ Є. Г. Болдирева. Зоря Галина Денисівна // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. — Т. 11 : Зор — Как. — 710 с. — ISBN 978-966-02-6092-4.
  7. ↑ Указ Президента України від 3 березня 2006 року № 191/2006 «Про відзначення державними нагородами України»
  8. ↑ Розпорядження Президента України від 20 листопада 2006 року № 372/2006-рп «Про призначення довічних державних стипендій видатним діячам культури і мистецтва»

Література

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Болдирєва_Євдокія_Гаврилівна&oldid=42958455