Борис-Роман Володимирович — Вікіпедія

Борис (Роман)
Князь ростовський
1010 — 1015
Попередник:	Ярослав Мудрий
Наступник:	Костянтин Всеволодович
Народження:	990 невідомо
Смерть:	24 липня 1015(1015-07-24) Альта
Причина смерті:	heart injuryd
Поховання:	Церква святих Бориса і Гліба
Країна:	Київська Русь
Релігія:	християнство
Рід:	Рюриковичі
Батько:	Володимир Великий
Мати:	Анна Порфірогенета
Медіафайли у Вікісховищі

Бори́с Володи́мирович (д.-рус. Бори́съ Володи́мировичъ; хрещене ім'я — Роман; бл. 990 — 24 липня 1015^[1]) — князь Київської Русі, князь ростовський (1010—1015^[1]). Представник династії Рюриковичів. Син Великого князя Київського Володимира Святославича. Молодший брат Ярослава Мудрого. Один із перших руських (давньоукраїнських) святих. Канонізований католицькою і православною церквами разом з братом Глібом у лику страстотерпця.

• Бори́с Володи́мирович — в українській історіографії з іменем по батькові.
• Бори́с І Росто́вський — у західній історіографії з номером правителя і назвою князівства.
• Рома́н — хрещене ім'я. Очевидно названий на честь свого діда візантійського імператора Романа II.
• Бори́с-Рома́н Володи́мирович — комбіноване ім'я^[1].

Борис народився близько 986^[1] (або 990) року. Він був одним з улюблених синів Володимира. За однією версію матір'ю княжича була булгарська царівна, донька правителя Волзької Булгарії^[1]. Його матір'ю за іншими джерелами була візантійська принцеса Анна Порфірогенета, що підтверджує дату його народження як 990 рік.

Згідно з раннім Київським літописом, близько 1010 року Борис отримав удільне Ростовське князівство, яким до того володів його старший брат Ярослав^[2]. За даними втрачених літописів, якими користувався Василь Татищев, юний князь міг перед цим правити у Муромі^[3]. Проміжок його життя між 994 і 1015 роками не висвітлений у джерелах.

1015 року Борис повернувся з Ростова до Києва на прохання батька Володимира, який тяжко захворів. Незабаром після його прибуття стало відомо про вторгнення печенігів, і Володимир вислав його з дружиною на них^[4]. Борис не зустрів печенігів, натомість винищив та завдав руйнувань ряду сіверських поселень: «умирив грады вся»^[5][6].

Повертаючись назад, зупинився на річці Альті. Там він дізнався про батькову смерть і про зайняття великокнязівського столу Святополком I Окаянним. Дружина запропонувала йому йти на Київ і заволодіти престолом. Але Борис не бажав братовбивства і з обуренням відкинув цю пропозицію. Через це дружина Володимира покинула його і він залишається з одними своїми отроками^[3][7].

Оскільки Борис був популярним серед киян, Святополк вирішив убити небезпечного конкурента. Сповістивши молодого князя про смерть батька і пропонуючи жити у злагоді, він відправив до нього найманих убивць — Путшу й вишгородських бояр Тальця Єловича і Ляшка. 24 липня 1015 року, в неділю, вночі вони прийшли на Альту, до шатра Бориса. Почувши звідти спів псалмів, Путша вирішив почекати поки князь засне. Коли Борис ліг спати, вбивці вдерлися до його шатра і прокололи списами князя і його слугу-угорця Георгія, який намагався захистити господаря власним тілом. Путша з боярами загорнули у шатрове полотно тяжкопораненого князя й повезли до Києва. Коли Святополк, довідався що Борис ще живий, то послав двох варягів прикінчити його. Ті зробили це, простромивши мечами його серце^[3][8].

Тіло 25-річного Бориса таємно привезли до Вишгорода і поховали в церкві святого Василя^[9]. Незабаром від рук убивць, підісланих тим же Святополком, загинув брат Бориса — Гліб^[10]. 1019 року Ярослав поховав його тіло у тій же церкві^[3].

Більшість науковців вважають літописну розповідь про вбивство Бориса київським князем Святополком достовірною. Проте низка дослідників, такі як Олександр Головко^[11], Микола Ільїн^[12] та Анджей Грабський^[13], заперечували її. На основі «Саги про Еймунда», де описується боротьба конунга Ярислейфа (Ярослава) з київським конунгом Бурислейфом, вони висунули гіпотезу, що Бурислейф — це Борис, який був убитий руками варягів, ярославовими найманцями. Український історик Леонтій Войтович вказував на алогічність цієї гіпотези, оскільки Ярослав не мав необхідності сприяти вшановуванню і канонізації Бориса і Гліба, якщо б він був їхнім убивцею^[1]. Крім того, традиційно Бурислейф ототожнюється зі Святополком, якого підтримував Болеслав I Хоробрий, або самим Болеславом, а не Борисом^[14].

• Батько: Володимир (963? —1015), князь новгородський (970—980), великий князь київський (980—1015)
• Матір: Анна Порфірогенета
• Брати і сестри:
  • Вишеслав (бл. 980—бл. 995? до 1010), князь новгородський (990—1010)
  • Ізяслав (981—1001), князь полоцький (бл.990—1001)
  • Святополк (981—після 1019), князь турівський (990—1015), великий князь київський (1015—1019)
  • Святослав (бл.982—1015), князь древлянський (990—1015)
  • Ярослав (бл.983—20.02.1054), князь ростовський (990—?), великий князь київський (1015—1054)
  • Мстислав (бл.983—1036), князь тмутороканський (бл. 990/1010—1023), чернігівський (1015—1036)
  • Предслава (між 983/986— після 1011 до 1042) ∞ наложниця польського короля Болеслава І
  • Всеволод (між 983/984—до 1015), князь володимирський (990—1008/1013)
  • Станіслав (бл.985—до 1015), князь смоленський (990—1015)
  • Судислав (бл.986? —1063), князь псковський (1014—1036)
  • Гліб (бл.987 ? —1015), князь муромський (1013—1015)
  • Прямислава (бл.987/988—?) ∞ Ласло Лисий, угорський князь
  • NN Володимирівна (?—?) ∞ Бернгард II, маркграф Північної марки
  • Позвізд (до 988/989—1015 ?), мав володіння на Волині.
  • Добронега (до 1011—1087) ∞ Казимир І, князь польський

Пам'ятник святим Борису і Глібу, покровителям Вишгорода, відкрито у місті 31 липня 2011 року^[15].

Пам'ятник князю Борису у місті Бориспіль.

Від імені Бориса походить назва українського міста Бориспіль.

Вулиця Князя Бориса в Борисполі

У місті Вишгород вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Борисо-Глібську.^[16]

Борис і Гліб були канонізовані руською церквою 1071 року^[3]. Рюриковичі вбачали у них своїх заступників і молитвеників. У літописах є згадки про чудеса зцілення, що відбувалися у їхньої труни; про перемоги, здобуті їх ім'ям та допомогою (перемога Рюрика Ростиславича над Кончаком, Олександра Невського над тевтонцями), про паломництво князів до їхнього гробу (Володимира Володимировича, князя галицького; Святослава Всеволодовича, князя суздальського), тощо^[3].

2 травня святкується день перенесення мощів Бориса і Гліба в нову церкву, збудовану князем Ізяславом I у Вишгороді. 1115 року їх мощі знову урочисто перенесли до кам'яної церкви Бориса і Гліба у тому ж місті. Після монгольської навали 1240 року мощі були втрачені^[17].

Історія убивства була темою численних сказань, з яких найдавнішим є «Сказання про святих Бориса і Гліба», авторство якого приписується Нестору і чорноризцю Якову^[3].

У літописі під 1175 роком згадується меч Бориса, що належав у той час Андрієві I Боголюбському^[3].

• Сказания о святых Борисе и Глебе: Сильвестровский список XIV века / издал И. И. Срезневский. — Санкт-Петербург, 1860.
• Полное собрание русских летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись [Архівовано 25 квітня 2013 у Wayback Machine.]. — Санкт-Петербург, 1908.
• Бугославський С. Україно-руські пам'ятки XI—XVIII в.в. про князів Бориса та Гліба [Архівовано 29 січня 2012 у Wayback Machine.]. — Київ: Всеукраїнська Академія Наук, 1928.

• Войтович Л. 3.1. Династія Рюриковичів. // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Львів: Інститут українознавства, 2000.
• Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия IX—XIV вв. — Москва, 1978.
• Древняя Русь в свете зарубежных источников [Архівовано 13 грудня 2012 у Wayback Machine.] / под ред. Е. А. Мельниковой. — Москва: Логос, 1999. ISBN 5-88439-088-2

• Княжеское житие. Сказание о Борисе и Глебе. [Архівовано 13 травня 2013 у Wayback Machine.] / Древняя русская литература. Хрестоматия. Сост. Н. И. Прокофьев. — Москва, 1980. — С.37-44.
• Убивство святих новоявлених мучеників Бориса і Гліба [Архівовано 13 травня 2013 у Wayback Machine.] // Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. — Київ: Дніпро, 1989.
• Сказание о Борисе и Глебе [Архівовано 31 травня 2008 у Wayback Machine.] // Библиотека литературы Древней Руси / под ред. Д. С. Лихачёва и др. — Санкт-Петербург: 1997.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Борис-Роман Володимирович