Боснійсько-герцеговинське повстання — Вікіпедія

Боснійсько-герцеговинське повстання 1875–77
Національні повстання в Османській імперії
Ілюстрація з героями повстання 1876 року видавництва Orao, сербського щорічного видання, опублікованого в Новому Саді
Дата: 9 липня 1875 — 4 серпня 1877 Місце: Боснія (вілаєт), Османська імперія Результат: Перемога Османської імперії.[1] Велика східна криза; Сербсько-Османська війна, Чорногорсько-турецька війна
Сторони
Серби в Боснії союзники: Королівство Чорногорія Королівство Сербія	Османська імперія
Командувачі
Богдан Зимоньіч Петр Попович Пеція Мічо Любібратич Перо Тунгуз Мілета Деспотович (серпень 1876—)	Омар Паша
Військові сили
50,000+[2] [джерело?]	Невідомо
Втрати
Невідомо	Невідомо

Боснійське повстання (Повстання в Боснії і Герцеговині, Боснійсько-турецька війна), повстання проти Османської імперії, що почалося 1875 року в Невесині й незабаром поширилося по всій Боснії і Герцеговині.

Повстанців забезпечували зброєю і підтримували добровольці з Чорногорії і Сербії. Повстання призвело до початку сербсько-турецької, чорногорсько-турецької воєн і поклало початок так званої Великої Східної Кризи (Східне питання). Результатом повстання і війни проти Османської імперії став Берлінський конгрес 1878 року, на якому Сербія і Чорногорія здобули незалежність, у той час як Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину, яка де-юре залишалася частиною Османської імперії.

У повстанні відзначилися: Мичо Любибратич, Максим Бачович, Лазар Сочица, Пера Тунгуз, Пеция Петрович, Голуб Бабич, Стоян Ковачевич і Богдан Зимоньіч. Також участь у баталіях брав український добровольчий легіон одним з вояк якого був Василь Яновський^[3].

Лідери автономної Герцеговини Йован Гутич, Симон Зечевич, Ілля Стевановіч, Тривко Грубачич, Проданий Рупар і Петро Радович в серпні і вересні 1874 року зустрілися й вирішили розпочати підготовку до повстання. Були прийняті рішення про підготовку зброї і боєприпасів, притулків для людей, потребу заручитися підтримкою з Чорногорії. Термін початку повстання визначили навесні 1875 року. Ця група в жовтні вступила в переговори з чорногорським правителем Миколою Петровичем. Правитель спочатку не хотів передчасних дій, зокрема через небажання Росії воювати з османами. Проте підготовка тривала й далі. У більєчському і требінському краях нею керували сердар Тодор Муичич, Ґліґор Мілічевич, Василь Сворцан і Сава Якшич.

Османи дізнались про підготовку повстання і намагалися заарештувати ініціаторів, проте ті втекли до Чорногорії взимку 1874 року. Наступного року Великі держави втрутилися у спроби Османської імперії зловити їх, зокрема Австрія, у якої був ряд своїх інтересів в Боснії і Герцеговині. Вона попросила Османську імперію помилувати злочинців. Османи під тиском спробували вступити в переговори.

Лідери повстанців повернулися 1875-го й далі готували повстання. План передбачав спочатку визволення невесинського краю, а потім поширення на інші частини Герцеговини. Тим часом османи шукали злочинця Перу Тунгуза, який 5 липня на Цетьній галявині в Бишині напав на караван. Переслідуючи Перу османи 9 липня зіткнулися з озброєними селянами під командуванням Джована Гутича на горбі на північ від села Крекова. Цей конфлікт став відомий як Невесинське повстання (серб. Невесињска пушка, Босанско-херцеговачки устанак) і поклав початок загальному повстанню по всій Герцеговині. Спочатку невесинський, а потім бильєчський і столачський краї були відвойовані у Османської імперії, а в серпні гатачський край і прикордонні території поруч з Чорногорією. Група з 50—300 чоловік і безліч загонів по 500—2000 людей з'єдналися й напали на османські прикордонні війська.

Османські війська складалися з чотирьох батальйонів регулярної армії (загалом 1800 солдатів). Розгорнуті в Мостарі, Требинє, Никшичі, Фочі стояли на кордоні. Також була велика кількість башибузук (нерегулярне військо). Османським військом командував Селім-паша, який, у свою чергу, перебував під командуванням Дервіш-паші, османського намісника в Боснії і Герцеговині. Після початку повстання в Османській імперії намагалися виграти час переговорами з повстанцями для підходу підкріплення. Повстанці прагнули знизити податки, якими османи обкладали місцеве населення. У серпні 4000 нізамів (регулярне військо) прийшли в Боснію, а потім ще чотири батальйони морем дісталися в Требинє. Повстанці в липні і серпні знищили більшу частину гарнізону і обложили Требинє 5 серпня. Османи розблокували місто 30 серпня. У кінці серпня для бойових дій у Боснії, Сербія і Чорногорія обіцяли допомогти. Це призвело до продовження повстання.

Князь Нікола послав Петра Вукотича і чорногорських добровольців під командуванням Пеко Павловича. Сербський уряд не наважується публічно допомагати повстанню під зовнішнім тиском, але послав Мичо Любибратича. Стався конфлікт між повстанцями через розбіжності між представниками чорногорського і сербського уряду.

Перший значний успіх стався 29 серпня при нападі на Невесине. Місто захищали 370 нізамів, загін башибузук та 300 вершників. Напад здійснювали 700 чорногорців і 2700 місцевих повстанців. Після напруженого дня боротьби все місто, за винятком деяких частин, витратило велику кількість продовольства і зброї. Цей успіх допоміг почати переговори з Портою, і з південно-слов'янськими містами, щоб організувати допомогу повстанцям. Белград, Нові-Сад, Загреб, Трієст, Дубровник і Цетинє отримували комітети для допомоги повстанцям. Зусиллями Джузеппе Гарібальді та інших комісії створювалася така допомога і в Римі, Венеції, Лондоні, Відні та в інших місцях.

Наприкінці серпня османам удалося зібрати 15 000 чоловік і 48 гармат. Повстанців налічувалося до 10 000 і набагато менше гармат. Повстанці здебільшого нападали із засідок, і таким чином почалася битва з османами. У вересні розпочалися османські блокади Никшича, Невесине, Гацько, Білечів і Горансько. В кінці вересня османи отримали ще чотири батальйони нізамів. Це змусило Пеко Павловича і Мічо Любибратича прийняти бій на шляху до Клек-Столац, під Прапратницею 30 вересня з двома батальйонами нізамів. Їм вдалося завдати тяжких втрат османам і захопити сотні гармат, а потім повернутись до засідок. У жовтні 49 караулів захопили повстанці в районі Гацько, Голіє і Баньіна. Після захоплення цих територій (каньйон Дуге) повстанці блокували головну османську лінію комунікації Гацько — Никшич.

Османи отримували нові підкріплення, а також у жовтні прибув новий командир Реуф-паша. Османи спробували зняти блокаду з Горанського та 10—11 листопада зазнали важких втрат під Муратовичею від 3500 повстанців.

Реуф-паша увійшов 24 листопада в Горанско з 4500 солдатами. На 22 грудня 8000 солдатів виїхали з Гацько до Никшича. На Крсцу повстанці об'єднали сили, але через розрізненість командування напад Лазара Сочица і Богдана Зимоньіча (5000 повстанців) на османів було відбито. Реуф-паша забезпечив гарнізон, а потім повернувся в Гацько. Зиму 1875—1876 обидві сторони використовували для відпочинку й поповнення військ. Командиром повстанців став Петро Вукотич.

Історія Боснії і Герцеговини
Рання історія
Іллірія • Іллірик (римська провінція) • Далмація (римська провінція) • Римський період • Османський період
Середньовічна Боснія
Бановина Босанська • Котроманичі • Боснійське королівство
Османська Боснія і Герцеговина
Еялет Боснія • Боснійський вілаєт • Боснійсько-герцеговинське повстання (1875—1877) • Боснійське повстання (1831)
Габсбурги
Габсбурзьке правління • Боснійська криза
Югославія
Створення Югославії • Врбаська бановина • Дринська бановина • Зетська бановина • Хорватська бановина • Незалежна Держава Хорватія • Друга світова війна • Соціалістична Республіка Боснія і Герцеговина (як частина СФР Югославія) • Розпад Югославії
Сучасна Боснія і Герцеговина
Боснійська війна • Республіка Боснія і Герцеговина • Хорватська республіка Герцег-Босна • Республіка Сербська • Республіка Західна Боснія • Дейтонські угоди • Боснія і Герцеговина
Портал «Боснія і Герцеговина» переглянути обговорити редагувати

Османи в січні 1876 замінили командувача Реуфа-пашу на Мухтара-пашу, який тоді мав 30 000 вояків під своїм командуванням, але тільки половина з них була готова до бою. Решта були хворі або поранені в попередніх боях. Пеко Павлович із загоном в 1500 осіб із засідки 18—20 січня напав на 5 батальйонів нізамів і башибузук і переміг їх. Мухтар-паша таємно зібрав 16 батальйонів у Требинє. Вночі вони перейшли на Попове поле і 29—30 січня з усіх боків напали на загін Пеко Павловича. До ночі бунтівники оборонялись, згодом їм вдалося втекти до Зупце. Сербські втрати були більш ніж 100 поранених і вбитих.

Австро-Угорщина 31 січня внесла нову пропозицію Порті щодо проведення реформ. Порта прийняла цю пропозицію, але цього не зробили повстанці, які спонукали австро-угорців почати переговори з князем Ніколою. Нікола прагнув до розширення меж Чорногорії та визнання її як суверенну державу, щоб зупинити надання допомоги повстанцям. У ході подальших переговорів османи запропонували амністію повстанцям, звільнення від десятини на рік, від інших податків на 2 роки та допомогу в ремонті будинків. Повстанці прагнули видати землі християнам третьої країни і зняття османських облог з Никшича, Фочі, Требинє, Мостара, Столаця і Плєвля. Османи їм відмовили.

У березні 1876 османи програли ще одну битву на Муратовичах із 800 загиблими і захопленням 1300 одиниць зброї повстанцями. Мухтар-паша отримав ще більше підкріплень в березні й уже мав 22 000 солдатів. З початком квітня його сили в Гацько становили 20 батальйонів нізамів і 2000 башибузук. 13 квітня вони попрямували до Никшича, і повстанці зібрали сили тільки на виході з каньйону Дуге. Бій тривав дні і ночі з 14 по 17 квітня і закінчився поразкою повстанців. Османи зазнали істотних втрат і пішли в Гацько. Там сили Мухтара-паші збільшилися до 29 батальйонів нізамів та 5000 башибузук. З цими силами Мухтар-паша пішов на Никшич 28—29 квітня. Повстанці майже здалися від голоду. Однак, повертаючись до Гацько, османи зазнали втрат через напади повстанців.

Повстання ще не завершилося, тож Німеччина, Російська імперія та Австро-Угорщина запропонували на два місяці припинення вогню і влаштували зустріч в середині травня. Паралельно з цією подією і почалися переговори між сербським і чорногорським урядами, які призвели до оголошення війни проти Османської імперії 30 червня 1876 року. Герцеговинські повстанці увійшли в армію Чорногорії і допомогли виграти 28 липня 1876 битву під Вучег Дола, 5 червня 1877 битву при Крусах і захопити місто Никшич у вересні 1877. 1878 року чорногорська армія діяла з повстанцями з Герцеговини на березі.

Підготовка почалась дещо пізніше, ніж у Герцеговині, і не проходила під місцевим керівництвом. У ході підготовки виділилися Валт Відович, Симон і Йово Білбійа, Спасойе Бабич і Валт Пелагич. Згідно з планом, першими повинні були визволити села під Козарой, Просарой і Мотаіцей, атакувати комунікації і блокувати савські міста, а пізніше захопити Баню-Луку. План передбачав початок повстання 18 серпня 1875. Дізнавшись про підготовку повстання, фермери з Дворишта, Читлука, Петрині, Бачвана, Побрчана і Тавіє 15 серпня напали на редіфа в Двориштиме. Лідером став Остоя Корманош.

На початку було захоплено ділянку навколо Просари і Козари, а в околицях Прієдора утворився загін з близько 400 повстанців під командуванням Перо Бабича. Вони блокували Прієдор, а потім під керівництвом Марка Хенадійє атакували Босанску Костайніцу 19 серпня. Там вони зазнали поразки. Османські війська швидко сформували караули з башибузук в Баня-Луці, Травниках, Біхачі, Босанському Дубіце і Костайніце, Прієдорі і Старі Майдані. Повстанці відступили перед більшими силами. 25 серпня повстанці під командуванням Петра Поповича Пеція розділилися на невеликі групи, щоб уникнути поразки. З його допомогою на річці Сава 9—10 вересня прибули у великих кількостях гармати, передані з Сербії для допомоги повстанню. Наступного дня османське військо атакувало повстанців у Просарі й перемогло їх на Саві, де загинули Корманош і Пеція. Проте повстання й далі поширювалося в південно-західній частині Боснії (боснійська Країна), де очолив повстання Голуб Бабич.

Комітети допомоги були сформовані у Сербії, Чорногорії та Хорватії. Головний комітет повстання був заснований в Белграді в серпні 1875 року, а потім з'явилися і в інших місцях. У Новій Градишці було засновано Головне управління боснійського повстання за звільнення.

Сербські воєводи намагалися діяти так, щоб Боснія дісталася Сербії, а хорватські домагалися об'єднання з Хорватією. На Ямницкому Зборі 16-17 грудня 1875 відбулися також сутички між прихильниками Обреновичів і Карагеоргевиєчей.

Навесні 1876 продовжилися дії повстанців зокрема під Козарою і Просарою, Грмечем, Вічакою і Мотаіцею. Голуб Бабич взимку закупив 200 гармат, рушниці, порох і свинець для них. Вище керівництво складалося з Бабича, Іллі Бильбия і Тодора Сучевича. Бабич не нападав на добре укріплені й захищені міста, а атакував маленькі османські загони. 30 червня Сербія вступила у війну проти Османської імперії, і стала ще більше допомагати повстанцям. Повстанське керівництво 2 липня 1876 проголосило про об'єднання Боснії з Князівством Сербія. Голуб Бабич з повстанцями 9 липня захопив Саніцу і Бравско, а 2-7 липня Босанско Грахова.

Потім замість Бабича взяв на себе командування полковник з Сербії Мілета Деспотович. Він організував армію, посилив дисципліну і почав будувати плани на завоювання міст і районів Боснії, де вони будуть організовувати сербське правління. Згідно з планом було скоєно напад на Оджак 23 серпня і його здобули повстанці, але стало ясно, що окупація міста неможлива для такої невеликої групи повстанців. Після провалу війни Сербії з Османською імперією і припинення вогню 1 листопада, повстання пішло на спад. Відсутність єдності серед лідерів повстання, погана дисципліна давали перевагу Османській імперії.

Навесні 1877 повстанці пішли в атаку з 5000 людей. Їх просування мало змінний успіх. Деспотович з повстанцями у травні дісталися до центру Боснії, в якому османи згрупували сили (20 000 солдатів) з наміром знищити командування повстання під Тишковцем і Чорними Потоками. Бабич пропонував уникати фронтальних бойових дій, але Деспотович відмовився і з 3000 повстанцями окупував Сідло. 4 серпня там на них напали османи, і бій призвів до краху військового повстання. Деспотович втік до Австрії, де був узятий в полон і інтернований з групою повстанців. Бабич утік до Лики, а потім повернувся до Боснії з наміром продовжити повстання. Не в змозі отримати допомогу, він залишився зовсім один. Народні Збори з 200 делегатів обрали тимчасовий уряд Боснії з 14 членів. Уряд включив Голуба Бабича, Володимира Йоніна, Йово Білбія, Йово Скоблу, Віду Мілановіча та інших. Більшу частину цього уряду було заарештовано вже згодом, а Австро-Угорщина окупувала Боснію 1878 року за угодою Берлінського конгресу.

Головною причиною поразки були роз'єднаність керівництва, несприятлива ситуація іноземної політики і неправильні тактичні ходи проти сильнішого суперника.

• Сербсько-турецька війна (1876—1877)
• Чорногорсько-турецька війна (1876—1878)
• Битва під Вучег Дола (1876)

• Војна енциклопедија, Београд, 1970., књига прва, країні 756 до 759.

• Герцеговинское восстание 1875 г. // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина^[ru], 1911—1915. (рос.)