Брановицький Ігор Євгенович — Вікіпедія

В іншому мовному розділі є повніша стаття Брановицкий, Игорь Евгеньевич(рос.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з російської. Дивитись автоперекладену версію статті з мови «російська». Перекладач повинен розуміти, що відповідальність за кінцевий вміст статті у Вікіпедії несе саме автор редагувань. Онлайн-переклад надається лише як корисний інструмент перегляду вмісту зрозумілою мовою. Не використовуйте невичитаний і невідкоригований машинний переклад у статтях української Вікіпедії! Машинний переклад Google є корисною відправною точкою для перекладу, але перекладачам необхідно виправляти помилки та підтверджувати точність перекладу, а не просто скопіювати машинний переклад до української Вікіпедії. Не перекладайте текст, який видається недостовірним або неякісним. Якщо можливо, перевірте текст за посиланнями, поданими в іншомовній статті. Докладні рекомендації: див. Вікіпедія:Переклад.

Ігор Євгенович Брановицький
Солдат
Загальна інформація
Народження	25 квітня 1976(1976-04-25) Пуща-Водиця, Київ, Українська РСР, СРСР
Смерть	21 січня 2015(2015-01-21)[1] (38 років) Донецьк, Україна
Поховання	Берковецьке кладовище
Громадянство	Україна
Псевдо	«Натрій»
Військова служба
Приналежність	Україна
Вид ЗС	Збройні сили
Рід військ	Десантні війська
Формування	90 ОАеМБ (81 ОАеМБр)
Війни / битви	Місія ООН в Анголі Війна на сході України Бої за Донецький аеропорт
Нагороди та відзнаки
Брановицький Ігор Євгенович у Вікісховищі

І́гор Євге́нович Бранови́цький (25 квітня 1976(1976-04-25), Пуща-Водиця — 21 січня 2015(2015-01-21), Донецьк) — український військовик, кулеметник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади, учасник війни на Сході України, захисник Донецького аеропорту. Під час вивезення поранених потрапив у полон російських силовиків, де і загинув від рук терориста Арсена Павлова (позив. «Моторола»). Герой України (2016, посмертно), лицар Ордену «Народний Герой України» (посмертно).

Народився 25 квітня в місті Київ. Батько — Євген Брановицький, офіцер радянської армії, учасник афганської війни, помер в 1990 від поранень. Мати — Ніна Костянтинівна, працювала фармацевтом. Ігор мав молодшого брата Юрія. Закінчив Київський технікум електронних приладів. Проходив службу в українській армії, служив у складі українського миротворчого контингенту ООН в Анголі. Учасник Революції Гідності. На момент смерті був розведений, дітей не мав^[2].

Мобілізований як доброволець, з кінця серпня 2014 року проходив військові навчання під Житомиром, з жовтня перебував у зоні АТО.

Під час оборони аеропорту Донецька витягнув на собі двох поранених з нового терміналу (серед них старшина Анатолій Свирид) і повернувся назад — разом із «Сєвєром» та Василем Соколовським, де був захоплений у полон. За повідомленнями очевидців, після тортур і знущань у полоні над побратимами добровільно визнав себе кулеметником, якого розшукували бойовики. Після катування був застрелений двома пострілами у голову російським терористом Павловим («Моторола»)^[3]. У березні ідентифікований серед загиблих, яких вивезли з Донецька^[4].

Похований 3 квітня на Берковецькому кладовищі Києва (ділянка 86, ряд 11, місце 3)^{[5][6][7][8][9]}.

4 червня 2015 року нагороджений першою нагородою Ордена «Народний Герой України» (посмертно). Нагороду вручено матері героя^[10].

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (23 серпня 2016, посмертно) — за виняткову особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[11];
• Орден «За мужність» III ст. (23 травня 2015, посмертно) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[12];
• Указом № 1 від 4 червня 2015 р. нагороджений відзнакою Орден «Народний Герой України» (посмертно)^[13];
• Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно, 2015 р.).

В лютому 2016 року відкрито меморіальну дошку на будівлі технікуму, де навчався Ігор Брановицький.

5 вересня 2016 року Президент України Петро Порошенко в Маріїнському палаці вручив нагородні атрибути звання Герой України — орден «Золота Зірка» та інші — матері загиблого Героя Ніні Костянтинівні^[14].

2016 року на честь Ігоря Брановицького названо вулицю у Києві^[15].

29 грудня 2016 в Києві за підтримки благодійних фондів та участі громадських активістів й волонтерів презентовано колекційну марку, створену на честь воїнів, які загинули в боях на сході України. На ній зображені Ігор Брановицький, Ігор Гольченко, Микола Колосовський, Євген Лоскот, Андрій Матвієнко, Сергій Свищ, Олег Сидор, Сергій Табала, Георгій Тороповський.

8 вересня 2017 року в місті Кам'янець-Подільський на фасаді клубу військової частини А2738, де у 1995—1996 Ігор Брановицький проходив строкову службу, відкрито меморіальну дошку на його честь^[16].

25 жовтня 2019 року в Києві на честь Ігоря Брановицького було створено молодіжний простір «Натрій»^[17].

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 21 січня^[18][19].

2022 року на честь Ігоря Брановицького названо вулицю у Кам'янці-Подільському.

• Он никогда не вернется домой… [Архівовано 28 вересня 2015 у Wayback Machine.], Валерий Логинов, офицер, позывной «Аскольд», Обозреватель, 27.09.2015 (рос.)
• У Києві відкрили меморіальну дошку Ігорю Брановицькому
• «День незалежності. Ігор Брановицький» з циклу документальних фільмів «Нескорені», телеканал СТБ, 2016 [Архівовано 26 квітня 2020 у Wayback Machine.]
• Ірина Штогрін. «Я хочу довести, що убивство мого сина є воєнним злочином» — Ніна Брановицька [Архівовано 22 січня 2019 у Wayback Machine.] // «Радіо Свобода», 21 січня 2019
• Брановицький Ігор Євгенович [Архівовано 20 січня 2022 у Wayback Machine.] // Книга пам'яті полеглих за Україну
• Брановицький Ігор Євгенович [Архівовано 8 лютого 2022 у Wayback Machine.] // Український меморіал