Бухаруддин Юсуф Хабібі — Вікіпедія

Бухаруддин Юсуф Хабібі Bacharuddin Jusuf Habibie
3-й Президент Індонезії
21 травня 1998 — 20 жовтня 1999 року
Попередник:	Сухарто
Наступник:	Абдуррахман Вахід
Ім'я при народженні:	індонез. Bacharuddin Jusuf Habibie
Народження:	25 червня 1936(1936-06-25) (88 років) Паре-Паре, Південне Сулавесі, Голландська Ост-Індія
Смерть:	11 вересня 2019(2019-09-11)[1][2][3] (83 роки)  Центральна Джакартаd, Джакарта, Індонезія[2]
Причина смерті:	серцева недостатність
Країна:	Індонезія
Релігія:	Іслам
Освіта:	Бандунгський технологічний інститут (1954) і Рейнсько-Вестфальський технічний університет Аахена (1962)[4]
Партія:	Голкар
Батько:	Alwi Abdul Jalil Habibied
Мати:	Tuti Marini Puspowardojod
Шлюб:	Hasri Ainun Habibied
Діти:	Ilham Akbar Habibied і Thareq Kemal Habibied
Автограф:
Нагороди:	орден «Зірка Махапутра»
Медіафайли у Вікісховищі

Бухаруддин Юсуф Хабібі (25 червня 1936 — 11 вересня 2019) — індонезійський державний, громадський і політичний діяч, міністр науки і технологій, віце-президент і президент країни.

1955 Хабібі виїхав на навчання до ФРН, де після закінчення Аахенського технічного університету тривалий час працював в авіабудівній компанії Messerschmitt-Bölkow-Blohm у Гамбурзі. Відомо, що Хабібі зробив значний внесок в удосконалення технологій і розвиток теоретичної термодинаміки й аеродинаміки за роки роботи на посаді інженера-конструктора.

1974 року на прохання Сухарто повернувся до Індонезії, де зайняв посаду радника президента з питань технологій. 1978 очолив міністерство технологій і досліджень. На посту міністра він працював упродовж десяти років. За той час чимало зусиль доклав для розвитку наукових досліджень, наукоємних технологій, високотехнологічного виробництва в країні. На тому посту став одним з найвпливовіших політиків у країні. Вступив до лав партії «Голкар», обіймав посаду координатора при голові ЦК партії у 1993—1998 роках.

1990 року, після того, як внутрішня політика Сухарто стала більш лояльною до ісламу, Хабібі також очолив Союз індонезійських ісламських інтелектуалів і займав той пост упродовж десяти років.

У січні 1998 року в умовах різкого послаблення економіки та внутрішньополітичної напруженості через наслідки фінансової кризи Сухарто був обраний на черговий, вже сьомий президентський термін. Хабібі у березні 1998 року був обраний віце-президентом країни. Внаслідок масових заворушень вже 21 травня 1998 року Сухарто був змушений залишити свій пост. Того ж дня Хабібі став новим президентом країни.

Новий кабінет міністрів, який сформував Хабібі, не надто відрізнявся від попереднього уряду, який очолював Сухарто. Кабінет зміг частково стабілізувати фінансово-економічне життя країни. Політика Хабібі мала більш ліберальний характер, ніж його попередника. Вже у вересні 1998 року Хабібі видав інструкцію про заборону дискримінації «некорінних» жителів країни, передусім китайців, що раніше заохочувалась. У січні 1999 року Хабібі оголосив про референдум щодо незалежності Східного Тимору, що був упродовж тривалого часу окупований індонезійськими військами. 30 серпня 1999 референдум відбувся, і жителі Східного Тимору висловились за незалежність.

Однак Хабібі продовжував асоціюватись з попередньою елітою країни та був змушений невдовзі залишити свій пост. Після виборів до Народний консультативний конгрес, що відбулись 7 червня 1999 року, на яких Голкар здобув тільки 20 % голосів, доля Хабібі була вирішена. 20 жовтня того ж року парламент обрав новим президентом відомого діяча ісламської опозиції, лідера партії Нахдатул Улама Абдуррахмана Вахіда, й Хабібі залишив свій пост.

• Орден «Зірка Республіки Індонезії» 1-го ступеню (1998);
• Орден «Зірка Республіки Індонезії» 2-го ступеню (1998)^[5];
• Орден «Зірка Махапутра» 1-го ступеня;
• Орден «Зірка Махапутра» 2-го ступеню.