Ворожка — Вікіпедія

Воро́жка, ворожби́тка, ворожи́ли (чоловік — ворожби́т, ворожи́ль, во́рож, ворожби́тко, також — віду́н) — та/той, хто вгадує майбутнє чи минуле за якимись прикметами, предметами або ворожачи на картах.

Здавна людей, що знаються на ворожінні, називали ще кудесниками, потворниками, обавниками, наузниками, зілійниками, а пізніше — знахарями та чарівниками.

В українській народній пісні:

«Моя мати ворожбитка мені ворожила: — Не йди, доню, за нелюба, бо будеш тужила».

У Івана Котляревського в «Енеїді»:

«Всі ворожбити, чародії... Кипіли в пеклі всі в смолі».

У Тараса Шевченка в баладі «Тополя»:

«Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити?».

У Матвія Номиса в антології «Українські приказки, прислів'я і таке інше»:

«У ворожки хліба трошки».

У Михайла Стельмаха в романі «Хліб і сіль»:

«Зілля лежало на столі поруч з хлібом, немов нагадуючи, що воно і є хлібом ворожбитки[1]».

• Віщун
• Волхви
• Знахар
• Баба

• Ворожбит [Архівовано 4 лютого 2020 у Wayback Machine.]// Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 115.

• Ворожка - Ворожбитъ // Ганна Дидик-Меуш. Українська медицина. Історія назв. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2008. — С. 60—63. ISBN 978-966-02-5048-2