Гармати Пексана — Вікіпедія

Гармата Пексана (Canon Paixhans)
Морська снарядна гармата Пексана. Musée de la Marine[en].
Тип	Морська артилерія
Походження	Франція
Історія використання
Оператори	Франція, Сполучені Штати, Росія
Війни	Друга опіумна війна, Англо-французька блокада Ріо-де-ла-Плата[en], Мексикансько–американська війна, Друга Шлезвізька війна, Кримська війна, Американська громадянська війна
Історія виробництва
Розробник	Анрі-Жозеф Пексан
Розроблено	1823
Характеристики
Вага	3 400 кг (7 500 фунт)
Довжина	2,85 м (9,4 фут) [1]
Снаряд	30 кг (66 фунт) снаряд
Калібр	220 мм (8,7 дюйм)[1]
Дульна швидкість	400 м/с (1 300 фут/с)
Гармати Пексана у Вікісховищі

Гармата Пексана (фр. Canon Paixhans фр. вимова: [pɛksɑ̃]) — гладкоствольна гармата великого калібру, яка стріляла артилерійськими бомбами навісною стрільбою.

Гармати Пексана були першими корабельними гарматами, спеціально призначеними для стрільби фугасними снарядами. У російськомовній літературі цей тип артилерійських установок називають «бомбічними гарматами». Вони були розроблені французьким генералом Анрі-Жозефом Пексаном в 1822—1823 роках. Ця модель стимулювала подальший розвиток військово-морської артилерії. Її застосування у боях продемонструвало слабку захищеність дерев'яних кораблів і стимулювало появу панцерників. Були також моделі цієї зброї, призначені для армії.

Фугасні снаряди давно використовували для бойових дій на суходолі (гаубиці та мортири), так і бомбардирськими кораблями проти стаціонарних цілей. Але такі снаряди могли бути випущенні лише на високій траєкторії й з відносно низькими швидкостями. Снаряди того часу були по суті своїй небезпечні під час застосування. Не було способу, аби поєднати вибуховий характер снаряда з високою потужністю і пологою траєкторією гармати.

Крім того, бомбою з високою траєкторією польоту було важко влучити у корабель противника у морському бою. Водночас  гармати з низькою траєкторією польоту, які мали кращі шанси влучити у ціль, стріляли переважно ядрами, які завдавали відносно невеликої шкоди навіть дерев'яним корпусам кораблів^[2].

Гармати Пексана мали казенну частину більшої товщини для збільшення міцності, змінену форму камори для розміщення зменшеного заряду. Внаслідок великого калібру при відносно короткому стволі гармата Пексана стріляла надзвичайно важкими снарядами (80 фунтів) з порівняно невеликою початковою швидкістю. Необхідна для проламування борту кінетична енергія досягалася шляхом великої ваги снаряда. При цьому перевантаження при пострілі було відносно невеликим, що знижувало ризик детонації заряду у стволі гармати. При цьому хоч ці снаряди були безпечніші за більш ранні бомби, з ними також часто траплялися нещасні випадки. 

Вибух снаряда з гармати Пексана, який зазвичай проламував борт корабля і застрявав у ньому, призводив до подальшого руйнування дерев'яних конструкцій, виникнення значної кількості вторинних пожеж, великому розльоту осколків бомби та трісок, які вражали екіпаж.  

Ефективність від цієї зброї в реальних умовах була вперше продемонстрована під час битви при Веракрус у 1838 році, а потім у битвах в Кампече в 1843 році, Екернферді в 1849 році під час датсько-пруської війни, і особливо в Сінопській битві в 1853 році під час Кримської війни^[3].

Тоді кораблі Чорноморського флоту атакували й знищили турецький флот вогнем снарядів бомбічних гармат^[4]. Вони проникали глибоко всередину дерев'яної обшивки османських кораблів, вибухали та підпалювали корпуси. Ця битва переконала морські держави в ефективності розривних снарядів і сприяла розвитку панцерників, захищених від таких снарядів.

Це незавершена стаття з військової справи. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.