Державний устрій — Вікіпедія

Держа́вний у́стрій (англ. Forms of government) — територіальна або національно-територіальна організація держави, що характеризує просторову організацію влади та державне самовизначення населення (нації), що на ній проживає^[1][2]. Тобто спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між ними. Державний устрій кожної країни зумовлюється її суспільно-політичним ладом. Він відбиває правове становище як держави в цілому, так її окремих складових частин, взаємовідносини між ними^[1].

Державний устрій визначає:

• принцип поділу території держави на складові елементи;
• спосіб організації населення на певній території;
• рівень врахування інтересів національних меншин шляхом надання територіям їхнього проживання певних повноважень щодо територіального самоврядування;
• наявність або відсутність у складових держави ознак політичної самостійності та державності;
• взаємовідносини між різними рівнями державних органів влади^[2].

У сучасному світі існують дві основні, федеративна (складна) й унітарна (проста), та одна додаткова, конфедеративна (союзна), форми державного політичного устрою^[1].

Складна форма державного устрою, що характеризується наявністю національно-державних утворень (штатів, земель, республік, автономій). Вона утворюється на підставі договору між суб'єктами, кожен з яких зберігає юридично визначену політичну самостійність і ознаки державності. Прикладами таких держав виступають Сполучені Штати Америки, Німеччина, Російська Федерація.

Ознаки федерації:

1. Територія складається із територій її суб'єктів, які можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний поділ.
2. Два рівня органів державної влади і управління — федерації та її суб'єктів (наприклад, у Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять до складу РФ).
3. Характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації.
4. Законодавство складається із законодавства федерації і законодавства суб'єктів федерації, яке не може суперечити законодавству федерації.
5. Суб'єкти федерації не є суб'єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних відносинах у разі надання відповідних повноважень від федерації суб'єктам федерації останні можуть брати участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна влада при цьому має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики.
6. Можливість дворівневої системи судових та правоохоронних органів.
7. Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і суб'єктів федерації.

Федеративні держави класифікуються за різними критеріями.

За способом утворення:

• Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав.
• Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб'єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США 1787 року). В таких федераціях усі їх суб'єкти мають рівний обсяг повноважень.
• Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Федерація — 1992 року суб'єкти Росія підписали союзний договір з центром, 1993 року на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

За змістовним критерієм:

• • Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін. (США, Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними.
  • Національні федерації — за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення суб'єктів федерації (колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду.
  • Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська Федерація).

За способами здійснення владних повноважень:

• Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія);
• Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб'єктами:

• Симетричні — всі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус;
• Асиметричні — суб'єкти мають різний політико-правовий статус.

Унітарна держава — така форма територіально-адміністративного устрою держави, коли в її складі відсутні інші відокремлені державні утворення^[1]. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є ефективність керування, надійного забезпечення державної єдності і цілісності. Прикладами таких держав виступають Франція, Україна, Фінляндія.

Ознаки унітарності держави^[2]:

1. Повна політична єдність на всій її території.
2. Єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються підконтрольні місцеві органи.
3. Єдиний адміністративно-територіальний поділ. Відсутні відокремлені територіальні утворення, що мають ознаки суверенності.
4. Єдина для всієї держави система законодавства.
5. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади.
6. Єдине громадянство, грошова система.
7. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на:

• Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із центру і їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (Фінляндія).
• Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя (Велика Британія, Данія, Грузія).
• Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (Японія, Туреччина, Україна).

Згідно 2 статті Конституції України, основного закону держави, Україна за формою державного устрою є унітарною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію^[2]. На території України відсутні будь-які інші територіальні або національні утворення, територія держави в межах її кордонів є цілісною і недоторканною^[2]. Державний устрій України є простим, однак характеризується особливістю, пов'язаною з існуванням Автономної Республіки Крим, якій надано дещо більші права у процесі вирішення питань самоврядування, ніж адміністративно-територіальним одиницям^[2]. Після подій Революції Гідності 2014 року, цей статус став приводом для збройної агресії з боку Російської Федерації та взагалі загрозою існування державного ладу.

Деякі автори вважають складними формами державного устрою також конфедерацію, імперію (Британська імперія), унію, співтовариство та співдружність (Співдружність Незалежних Держав). Асоційованість цих форм та збереження повної самостійності суб'єктів ставлять під сумнів існування їх як цілісних держав^[2].

Конфедерація — складна історична форма державного устрою, тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей, без самостійного наддержавного суверенітету. На початку XXI століття часткові ознаки конфедеративної форми державного устрою присутні в Європейського Союзу. Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер — або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Ознаки конфедерації:

1. Відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону.
2. Відсутність загальних законодавчих органів і системи управління.
3. Відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем.
4. Відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації.
5. Наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав.
6. Рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення).
7. Наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

• Адміністративно-територіальний устрій
• Державний лад
• Форма державного правління

• Форма державного устрою // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 817. — ISBN 978-966-937-233-8.
• Адміністративно-територіальна реформа в Україні: політико-правові проблеми: Монографія / За ред. І. О. Кресіної. — К. : Логос, 2009. — 480 с.
• Борденюк В. Децентралізація державної влади і місцеве самоврядування: поняття, суть та форми (види) // Право України. — К., 2005. — № 1. — С. 21–25.
• Державний устрій України в системі державного ладу: питання теорії і практики // Держава і право: Збірник наукових праць. — К. : Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2000. — № 6. — С. 359—363.
• Ідеологія розвитку і вдосконалення державного устрою України. Окремі дискусійні аспекти питання // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. — К., 2000.
• Любченко П. Реформа територіального устрою як чинник розвитку місцевого самоврядування в Україні // Вісник Академії правових наук України. — Х. : Право, 2005. — № 4(43). — С. 187—197.
• Лялюк О. Ю. Аспекти здійснення територіальної реформи в Україні // Проблеми законності. — Видавництво Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, 2009. — Вип. 104. — С. 69-77.
• Малишко М. І. Конституційні основи територіального устрою України. — К., 2002.
• Нагорна Л. Федеративна ідея в Україні: традиції, сучасне бачення, перспективи // Історичний журнал : журнал. — № 5. — С. 9.
• Онупрієнко А. Концептуальні питання адміністративно-територіального устрою України // Вісник Академії правових наук України. — Х. : Право, 2008. — № 3(54). — С. 140—142.
• Проблема формулювання національної ідеї в контексті збереження унітарного державного устрою України // Людина і політика. — К., 2000. — № 3. — С. 76—79.
• Татаренко Т. М. Адміністративно-територіальний устрій у системі територіальної організації України // Держава і право. — К., 2007. — Вип. 38/2007. — С. 695.
• Телешун С. О. Державний устрій України : проблеми політики теорії та практики. — Ів.-Фр. : Лілея-НВ, 2000. — 316 с.
• Кириченко В. М., Куракін О. М.. Теорія держави і права модульний курс: Навчальний посібник. — К. : Центр учбової літератури, 2010. — С. 264. — ISBN 978-611-01-0010-6.
• (англ.) Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Х., 2011.
• (англ.) Цвік М. В., Петришин О. В., Авраменко Л. В. Загальна теорія держави і права. — Х., 2009.
• (рос.) Денисов А. И. Сущность и формы государства. — М., 1960.
• (рос.) Толкачев К. Б., Хабибулин А. Т. Государство: понятие, сущность, типология // Политология. — Уфа, 1995.

• Державне управління.
• Державний устрій.
• Форма державного устрою. [Архівовано 25 грудня 2017 у Wayback Machine.]
• Форми державного устрою: поняття, види. [Архівовано 25 грудня 2017 у Wayback Machine.]
• Класифікація форм державного устрою. [Архівовано 16 травня 2012 у Wayback Machine.]