Дзюба Олена Миколаївна — Вікіпедія

|портрет= |Батько= |Посада= |Діти= |Чоловік= |Мати=

Олена Миколаївна Дзюба
Народилася	29 квітня 1945(1945-04-29) (79 років) Небелиця
Країна	Україна
Діяльність	історикиня, медієвістка
Alma mater	Київський університет
Галузь	історія
Заклад	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Вчене звання	старший науковий співробітник
Науковий ступінь	кандидат історичних наук
Нагороди

Оле́на Микола́ївна Дзю́ба (нар. 29 квітня 1945, Небелиця) — український історик, дослідниця історії України середніх віків. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Народилася 29 квітня 1945 року в селі Небелиці Макарівського району Київської області. У 1969 році закінчила історичний факультет Київського державного університету. У 1969–1970 роках працювала науковим співробітником Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України. У 1970–1975 роках — перекладач відділу зарубіжної історіографії, у 1975–1985 роках — молодший науковий співробітник відділу історії феодалізму, у 1985–1991 роках — старший науковий співробітник сектора історичних зв'язків України з зарубіжними країнами, з 1997 року — старший науковий співробітник відділу історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України. У 1983 році під керівництвом доктора історичних наук Г. Я. Сергієнка захистила кандидатську дисертацію на тему: «Роль освіти у зміцненні зв'язків українського народу з російським і білоруським (друга половина XVI — перша половина XVII ст.)»).

У 1991–1997 роках — завідувач сектору Інституту української археографії і джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. Досліджує проблеми історії освіти, зокрема братських шкіл, Києво-Могилянської академії, книжних зібрань XVII–XVIII століть.

• Державна премія України в галузі науки і техніки 2014 року — за роботу «Історія української культури» у п'яти томах (у дев'яти книгах) (у складі колективу)^[1]

Підготувала й видала ряд невідомих пам'яток з історії української культури:

• «Буквар Тимофія Вербицького» 1627 р.;
• невідомий уривок «Перестороги»;
• «Х. Хегельмаєр. Повідомлення про стан ученості у Києві в Російській Україні» (переклад з німецької мови).

Автор текстів з історії освіти та бібліотек у виданні «Історія української культури (друга половина XVII–XVIII ст.)» (Том 3).

Основні праці:

• Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довід. — Київ, 1990, 1995, 2005 (у співавторстві);
• Історія української культури: У 5 томах — Том 3. — Київ, 2003 (у співавторстві);
• Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X — середина XVII століття): Посібник-довідник. — Київ., 1998. (у співавторстві);
• Історія України в особах: Литовско-польська доба. — Київ, 1997 (у співавторстві);
• Статути братських шкіл (Пам'ятки братських шкіл). — Київ, 1988;
• Просвещение на Украине (вторая половина XVI — первая половина XVII веков). — Київ, 1987.(рос.)

• Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник / Серія «Українські історики». — Випуск 1. — Київ, 1998.