Діченко Альберт Миколайович — Вікіпедія

Альберт Діченко
Народження	4 листопада 1929(1929-11-04) Суми, УРСР
Смерть	25 вересня 2017(2017-09-25) (87 років) Київ, Україна
Поховання	Лісове кладовище
Приналежність	МДБ (1949—1953) КДБ (1954—1986)
Роки служби	1949—1986
Звання	генерал-майор
Нагороди

Альберт Миколайович Діченко (Диченко) (4 листопада 1929, Суми — 25 вересня 2017, Київ) — український радянський співробітник органів державної безпеки, контррозвідник. Генерал-майор (1978), почесний співробітник держбезпеки. Майже 40 років обіймав низку керівних посад спочатку в МДБ, а після його розформування — в КДБ. Вісім років очолював КДБ УРСР у Чернігівській області (1975—1983), ще три роки — у Ворошиловградській (1983—1986).

В історію України увійшов, як учасник знищення українського націоналістичного підпілля на початку 1950-х років та організатор репресій проти українських дисидентів у 1970-х—1980-х роках, зокрема Левка Лук'яненка^[1][2].

Народився 4 листопада 1929 року в Сумах. Зростав у великій родині. Один з братів — майбутній Герой Радянського Союзу Олександр Ройченко (1911—1943). Троє братів та батько загинули під час німецько-радянської війни^[1].

В школі був начальником штабу піонерської дружини, пізніше — секретарем комсомольської організації. Після повернення з фронту спочатку брат Юрій був завербований МДБ, після чого й сам Альберт Діченко. З 1949 року обіймав посаду помічника оперативного уповноваженого у відділенні боротьби з антирадянськими проявами серед молоді 5-го Управління МДБ УРСР^[1][3].

Після розформування МДБ у 1953 році перейшов до КДБ УРСР, працював у Вінницькій області, деякий час — у Борщеві. З 1962 року — начальник 2-го відділу КДБ УРСР у Харківській області, відповідав за контррозвідку регіону. З 1966 року — начальник 4-го відділу КДБ УРСР^[1][3].

У 1975 році очолив КДБ УРСР у Чернігівській області, у 1983 році — у Ворошиловградській. У 1986 році, за «дискредитацію високого звання радянського офіцера», звільнений у відставку з органів державної безпеки^[4].

У незалежній Україні — член президії Організації ветеранів контррозвідки Служби безпеки України «Щит», консультант підприємства оборонно-промислового комплексу^[5][3]. Жив у Києві, на Хрещатику. Помер на 88-му році життя 25 вересня 2017 року. Похований разом з родиною на Лісовому кладовищі Києва (ділянка № 111а, 50°29′56.00″ пн. ш. 30°38′15.41″ сх. д. / 50.4988889° пн. ш. 30.6376139° сх. д. / 50.4988889; 30.6376139).

На початку своєї контррозвідувальної кар'єри нетривалий час займався справами членів українського націоналістичного підпілля, зокрема справою керівника Київського міського проводу ОУН Ігоря Пронькіна, про специфічні методи слідства над яким згадував у 2014 році^[1]:

Санкції на поміщення його у внутрішню в'язницю МДБ України ще не було. Що зробили хлопці (а це були Іван Теремков та Вася Кондратьєв): взяли рулон паперу та загорнули його (він був невисокий), прорізали в тих місцях, де очі та рота, зав'язали зверху та знизу та залишилися з ним ночувати у кабінеті.

Абсолютну підтримку населенням дій Пронькіна та його побратимів з ОУН-УПА пов'язував із тодішньою незрілістю радянської держави, тоді як після 1950 року, на думку Діченка, «люди по-новому стали дивитись на радянську владу»^[1].

Працюючи у Борщеві на Тернопільщині у 1950-ті роки, виконував пряме завдання голови КДБ УРСР Віталія Нікітченка — досліджував відношення жителів міста та області до радянської влади, виявляв «націоналістичні прояви»^[1]. Маючи досвід у придушенні націоналістичного руху, через пів століття, у 2002 році, консультував колегу-чекіста Георгія Санникова при написанні книги «Большая охота. Разгром вооружённого подполья в Западной Украине»^[6].

Очоливши КДБ УРСР на Чернігівщині, продовжив антидисидентську діяльність. У 1977—1978 роках курував справи Левка Лук'яненка та Петра Рубана, за якими вони були засуджені до тривалого тюремного строку^[7]. Про причетність Діченка до репресій проти Лук'яненка широкому загалу стало відомо через два місяці після смерті генерал-майора, у листопаді 2017 року, завдяки Національному центру правозахисту — проєкту об'єднання «С14»^[2].

Доктор історичних наук Володимир Половець, який на початку 1980-х років обіймав одну з керівних посад Чернігівської області, згадував, що Альберт Діченко активно намагався будь-яким чином зняти з посади очільника області Миколу Уманця, що врешті й зробив. Окрім Уманця, через начебто критичний стан справ у Чернігівському педагогічному інституті свою ректорську посаду «завдяки» генерал-майорові Діченку втратив і професор Віктор Костарчук^[8].

На посаді начальника КДБ УРСР у Ворошиловградській області запам'ятався організацією репресій проти братів Вадима та Ігоря Крейніних, які на власному домашньому відеомагнітофоні демонстрували друзям фільми, що були віднесені до категорії «ідеологічної диверсії» — зокрема, «Хрещеного батька». Адвокат братів Неллі Немиринська згадувала, що Діченко діяв у співробітництві з тодішнім очільником області Борисом Гончаренком та «був дуже схожий на нього мірою самодурства». У цій же справі генерал-майор керував операцією з арешту журналіста Володимира Берхіна, який боровся за закриття справи проти братів Крейніних. Після резонансу з боку преси у 1986 році Альберт Діченко був звільнений у відставку з органів державної безпеки за «вчинення дій, що дискредитують високе звання радянського офіцера»^[4].

У незалежній Україні ставав героєм низки інтерв'ю, зокрема для газети «Бульвар Гордона»^[9]. У 2011 році, як «учасник бойових дій», виступив з трибуни Верховної Ради з критикою діяльності тодішнього міністра соціальної політики Сергія Тігіпка^[5].

• «Почесний співробітник держбезпеки»
• орден Червоної Зірки
• медаль «За бездоганну службу» I, II, III ступенів