Журналістська таємниця — Вікіпедія

Журналістська таємниця — інформація про особу, що бажає залишитися анонімним джерелом інформації, що стала відома журналісту, посадовим особам, журналістському та службовому персоналу засобу масової інформації при виконанні ними своїх професійних обов'язків.

Принцип журналістської таємниці базується на більш давніх і більш відомих принципах, які застосовувалися у професійних відносинах: лікар — пацієнт (лікарська таємниця), адвокат — клієнт (адвокатська таємниця), священик — парафіянин (таємниця сповіді). Всі вони були запроваджені через необхідність закріпити та гарантувати конфіденційність певних зв'язків у суспільстві^[1].

Гарантія нерозкриття джерела сприяє тому, що люди, які володіють суспільно важливою, але часом небезпечною інформацією, передадуть її пресі і в такий спосіб доведуть її до відома громадськості. Захист журналістських джерел є корисним як для журналіста, що має більше можливостей отримати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах конфіденційності. Однак ключовим є значення цього правового інституту для суспільства в цілому, оскільки споживачем інформації є громадськість, саме вона в результаті має змогу бути більш повно поінформованою.

Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень так охарактеризував значення захисту журналістських джерел:

Захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи преси. За відсутності такого захисту джерела не передаватимуть інформацію у пресу, що може мати негативний вплив на здатність преси подавати точну та надійну інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес. Як наслідок життєво важлива функція преси — вартового демократії — буде підірвана. Беручи до уваги значимість журналістських джерел для свободи преси у демократичному суспільстві, втручання може вважатися сумісним зі статтею 10 Конвенції лише у тому випадку, якщо воно виправдане більш важливою потребою суспільного інтересу^[1].

Журналістська таємниця передбачена і захищається законодавством України. У ч. 3 ст. 25 Закону України «Про інформацію» (в редакції від 13.01.2011) зазначено: «Журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов'язано до цього рішенням суду на основі закону.» Ідентична норма міститься і в п. 11 ч. 2 ст. 26 Закону України «Про пресу».

Це означає, що суд не може вимагати чи в інший спосіб отримувати (обшук, виїмка) від журналіста документи, які можуть встановити особу, що надала інформацію. Таким чином, режим таємниці джерел поширюватиметься і на будь-які документи, які встановлюють зв'язок між журналістом та джерелом інформації^[1].

Це незавершена стаття про журналістику. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.