Колодієвий процес — Вікіпедія

Колодієвий процес — ранній фотографічний процес, який використовує як сполучного середовища для світлочутливих кристалів галогенідів срібла колодій, нанесений на скляну підкладку. В кінці 1850-х років він повністю замінив дагеротипію, завдяки вищій світлочутливості і якості зображення. Найпоширенішим був так званий «мокрий колодієвий процес», що вимагав негайного експонування і лабораторної обробки готової емульсії, яка втрачала свої властивості під час висихання. Ця особливість ускладнювала фотознімання поза студією. Однак, крім мокрого, відомий і «сухий колодієвий процес», який дозволяв брати запас готових фотопластинок навіть у тривалі експедиції^[1]. Сухі колодієві пластини мали дуже низьку світлочутливість, недостатню для портретування, але давали можливість знімати нерухомі об'єкти: пейзаж, архітектуру, предмети^[2]. До кінця XIX століття колодієвий процес витіснили технологічніші фотоматеріали з желатиносрібною фотоемульсією^[3][4].

Мокрий колодієвий процес винайшли незалежно один від одного англійці Фредерик Скотт Арчер і Робертом Бінем, а також француз Гюстав Льогре^[5]. Перша публікація винаходу датується 1851 роком і цілком приписується Арчеру^[6][7]. Винахід зробив справжню революцію у фотографії, дозволивши отримувати знімки високої якості з дуже короткими витримками^[1]. У порівнянні з дагеротипією витримки скоротилися в середньому в 50 разів^[8]. Це позбавило болісного нерухомого сидіння перед фотоапаратом під час створення портрета. Крім того, створення технології практично збіглося за часом з появою так званого «денного фотопаперу», придатного для контактного друку. В результаті негативне зображення на склі, що отримується колодієвим способом, можна було тиражувати так само, як у калотипії. На відміну від останньої, де як підкладку негатива використовували папір, скляна основа фотопластинок не мала фактури, що знижувало якість знімка^[9].

1854 року винахідник калотипії Талбот намагався через суд заявити свої права на колодієвий процес, посилаючись на використання негативно-позитивного принципу і проявника. Однак суд визнав його претензії непереконливими, звільнивши технологію від патентних обмежень^[10].

У порівнянні з дагеротипами, розглядання яких пов'язане з певними труднощами, зображення на альбумінових відбитках з колодієвих негативів чітко видно за будь-якого освітлення, як на сучасних фотографіях. Винаходу колодієвого процесу передувало відкриття колодію, який став одним з ключових компонентів технології.

1847 року американський студент Джон Паркер Мейнард розчинив нітроцелюлозу, що з'явилася роком раніше, в суміші ефіру й спирту, отримавши липку речовину. Під час висихання вона утворювала на твердій поверхні тонку міцну плівку і отримала назву «колодій» (від грец. «колос» — липкий). Відразу після відкриття Мейнарда колодій набув поширення в медицині як рідкий пластир. Фредерік Скотт Арчер, котрий використовував калотипію для знімання своїх скульптурних робіт, вирішив її вдосконалити, з'єднавши колодій із солями срібла. Для приготування світлочутливої ​​суміші він розчиняв йодисті солі в колодії, а потім поливав її на відполіровану скляну пластинку. Після застигання колодію пластинка була готова до сенсибілізації. Безпосередньо перед зніманням її занурювали в розчин азотнокислого срібла^[2].

Внаслідок цього в колодії утворювалися мікрокристали йодистого срібла, що додає йому світлочутливості. Відразу після цього фотопластинку експонували і проявляли водно-спиртовим розчином пірогалолу, а потім закріплювали в розчині гіпосульфіту^[3]. Згодом як світлочутливі речовини виявилися придатними також солі брому, що дають під час взаємодії з азотнокислим сріблом бромосрібні кристали. Колодієвий процес виявився настільки технологічним, що протягом усього декількох років витіснив дагеротипію і повністю замінив негативну стадію калотипії. Єдиним недоліком виявилися незручності позастудійного знімання, оскільки колодій ставав непроникним для проявника всього за 10-15 хвилин через швидке випаровування ефіру і кристалізацію розчинних солей^[11][1]. Однак, навіть це вдалось подолати за допомогою пересувних фотолабораторій-наметів, у яких фотопластинки готували і проявляли зразу після знімання. За допомогою колодієвого процесу отримано перші військові фоторепортажі, які знімав Роджер Фентон під час Кримської війни^[12]. Завдяки великій роздільній здатності і дешевизні мокрий колодієвий процес використовувався в деяких галузях технічної фотографії (наприклад, для виготовлення шкал і в поліграфії) аж до 2000-х років^[13][14].

У 1854 році Джеймс Ансон Каттінг запатентував оригінальний метод використання скляних негативів, отриманих мокро-колодієвим способом. Розглядаючи недотримані негативи, він зауважив, що у відбитому світлі на чорному тлі вони виглядають як позитиви. Світло-сіре срібло, що утворюється на світлих ділянках знімка, добре відбиває світло, а крізь прозорі тіньові ділянки видно чорне тло. Якісний фотодрук з такого негатива неможливий, оскільки в тінях отриманого на папері знімка повністю відсутні деталі. Однак, у відбитому світлі на підкладці з чорного оксамиту недотриманий негатив давав повноцінне позитивне зображення. Каттінг придумав спосіб покривати бік з шаром колодію лаком або канадським бальзамом, після чого накривати зверху другим склом. За такої герметизації доступ атмосферних газів до фотошару повністю припинявся, і отримане зображення отримувало необмежений термін зберігання. У порівнянні з відбитками на альбуміновому фотопапері, які швидко вицвітали, обернений негатив виявився практично вічним^[15]. Свою технологію Каттінг назвав «Амбротипія» (від грец. «ambrotos» — вічний). Однак незабаром від другого скла відмовилися, залишивши тільки лак. Сам же Каттінг додав до свого імені приставку «Амброуз» і став називатися Джеймс Амброуз Каттінг. У 1856 році запатентовано ще один різновид колодієвого процесу — тінтайп або феротип^[16]. На відміну від амбротипів, що виготовляються на склі, тут колодій поливали на металеву пластинку, яка служила одночасно чорною підкладкою^[17].

Для створення негативів за мокрим колодієвим процесом використовують скляні пластинки, на які поливають світлочутливий шар. Перед початком роботи скло полірують водно-спиртовим розчином крейди, найчастіше в спеціальному пристосуванні^[18][19]. Емульсію готують змішуванням 2%-го колодію з бромистим кадмієм і йодистим калієм. Після поливу розчину на підготовлену пластину, він підсушується до вологого стану і піддається сенсибілізації обробкою в розчині нітрату срібла. Цей процес найчастіше відбувається протягом 4-5 хвилин у спеціальній ванні, де платівка розташовується вертикально. Про закінчення процесу свідчить зміна кольору колодію на молочно-білий^[20]. Після експонування у великоформатному фотоапараті, платівка відразу ж проявляється розчином залізного купоросу за неактинічного жовто-зеленого освітлення. Для зниження швидкості проявлення і зручності візуального контролю до проявника додають оцтову кислоту і цукор. При виготовленні амбротипів процес слід переривати до того, як почнуть проявлятися деталі в тінях зображення, інакше позитив буде практично невидимим у відбитому світлі. В XIX столітті як фіксаж застосовували ціанистий калій, а в сучасній технології прийнято закріплювати колодієву фотопластинку гіпосульфітом^[21].

Величезні незручності використання мокрого колодієвого процесу поза фотоательє привели до численних спроб удосконалити технологію, забезпечивши знімання і проявлення через деякий час після приготування фотопластинок. Над створенням сухих пластинок працювали такі відомі вчені, як Джозеф Сайдботем, Річард Кеннет, Мейджор Рассел і Фредерік Ретті, але більшість їхніх винаходів не привели до кардинального поліпшення. Експерименти полягали в додатковому покритті пластин або змішуванні колодію з гігроскопічними речовинами, що запобігають швидкому висиханню. Доти, поки колодієвий шар залишався вологим, фотоматеріал зберігав, принаймні, часткову світлочутливість. Найчастіше використовувалися такі речовини, як нітрат магнію, танін і яєчний білок. Крім них були спроби пристосувати навіть чай, каву, мед, пиво та інші зволожувачі^[22]. У деяких випадках вдавалося продовжити придатність фотопластинок на кілька годин і навіть діб після приготування. Однак, світлочутливість при цьому знижувалася в кілька разів, подовжуючи необхідну витримку.

У 1864 році Болтон і Сайс запропонували нову технологію виробництва сухої колодієвої фотоемульсії^[23][17][24]. Синтез мікрокристалів світлочутливого галогеніду срібла на поверхні колодію при його взаємодії з нітратом срібла замінювався аналогічним процесом безпосередньо під час змішування в рідкому колодії. Як наслідок, на скляну основу поливалася вже світлочутлива емульсія, і не було потреби в подальшій обробці в азотнокислому сріблі. Така емульсія використовувалася вологою або покривалася захисним шаром таніну. Результатом реалізації технології стало отримання позитивних хлоросрібних фотоемульсій, придатних для друку. Незабаром синтезували йодосрібну і бромосрібну емульсії з вищою світлочутливістю. Суху емульсію такого типу 1875 року використав Леон Варнерке в першому рулонному фотоматеріалі на гнучкій паперовій основі. Між колодієм, що містить світлочутливі галогеніди срібла, і паперовою основою наносили кілька шарів каучуку. Після проявлення папір просочували скипидаром, і емульсію відокремлювали для перенесення на скляну пластинку^[25]. Остаточно проблеми вирішили тільки з появою сухих желатиносрібних фотоемульсій, що використовуються в аналоговій фотографії донині^[26].

В сучасній художній фотографії мокрий колодієвий фотопроцес знайшов застосування, як альтернативна техніка^[27]. Попри технологічну складність, деякі фотохудожники використовують процес як в оригінальному вигляді, так і в техніці амбротипів. Остання особливо цікава в портретному жанрі, даючи зображення ретро-стилю в єдиному екземплярі. Додатковим виразним засобом виступають труднощі повноцінної спектральної сенсибілізації колодієвого шару, природна чутливість якого лежить у синьо-фіолетовій частині спектра. Результатом стає незвичне відтворення півтонів кольорових об'єктів, особливо шкіри і райдужної оболонки очей, характерне для портретів XIX століття. Ортохроматична сенсибілізація колодієвих пластин за допомогою еозину, винайдена в 1875 році Вотерхаузом, не набула широкого застосування через витіснення процесу сучаснішим желатиносрібним^[28].

• Тінтайп
• Дагеротипія
• Желатиносрібний фотопроцес

• Алексей Алексеев. Мокрый коллодионный процесс. Вечный коллодий : [рос.] // «Foto&video» : журнал. — 2009. — № 2. — С. 86—93.
• Барт Дорса. Похититель душ : [рос.] // «Foto&video» : журнал. — 2009. — № 2. — С. 94—95.
• К. В. Вендровский. Вы нажимаете на кнопку — мы делаем остальное : [рос.] // «Химия и жизнь» : журнал. — 1988. — № 11. — С. 30—37. — ISSN 0130-5972.
• Александр Галкин. Светлый образ : [рос.] // «Foto&video» : журнал. — 2006. — № 4. — С. 120—125.
• Е. А. Иофис. Фотокинотехника. — М. : «Советская энциклопедия», 1981. — С. 192—193. — 449 с. — 100 000 екз.
• Владимир Левашов. Лекция 2. Развитие фотографической технологии в XIX веке // Лекции по истории фотографии / Галина Ельшевская. — 2-е изд.. — М. : «Тримедиа Контент», 2014. — С. 29—53. — 464 с. — ISBN 978-5-903788-63-7.
• Э. Митчел. Фотография / А. Г. Симонов. — М. : «Мир», 1988. — 420 с. — 100 000 екз. — ISBN 5-03-000742-3.
• Сергей Морозов. Часть I // Творческая фотография / А. Фомин. — 2-е изд.. — М. : «Планета», 1986. — С. 8—24. — 415 с. — 25 000 екз.
• А. В. Редько. Основы фотографических процессов. — 2-е изд.. — СПб. : «Лань», 1999. — С. 14—15. — 512 с. — (Учебники для ВУЗов. Специальная литература). — 3000 екз. — ISBN 5-8114-0146-9.
• Э. Фогель. Карманный справочник по фотографии / Ю. К. Лауберт. — 14-е изд.. — М. : «Гизлегпром», 1933. — 368 с. — 50 000 екз.
• А. Фомин. Портретный жанр : [рос.] // «Советское фото» : журнал. — 1988. — № 2. — С. 36. — ISSN 0371-4284.
• Мишель Фризо. Новая история фотографии = Nouvelle Histoire de la Photographie / А. Г. Наследников, А. В. Шестаков. — СПб. : Machina, 2008. — 337 с. — ISBN 978-5-90141-066-0.
• К. В. Чибисов. Очерки по истории фотографии / Н. Н. Жердецкая. — М. : «Искусство», 1987. — С. 30—37. — 255 с. — 50 000 екз.