Компанійські полки — Вікіпедія

Компані́йські полки́ (охочекомонні полки) — вільнонаймані полки Гетьманщини, створені в 60-х — 70-х роках XVII століття. Складались з найманної кінноти, укомплектованої переважно вихідцями з Правобережної України, запорожцями, та іншими бажаючими служити за грошову винагороду. Під час кампаній іноді використовуючи коней лиш для пересування та ведучи бойові дії пішими, на зразок драгунів.

Виконували військово-політичні функції, супровід, несли вартову та розвідувальну службу, також брали участь у військових походах.

Компанійські полки, скорочені чисельно й виведені з-під прямого підпорядкування гетьманській владі, проіснували майже до самої ліквідації автономного устрою Гетьманщини.

Офіційним заснуванням професійних охотницьких підрозділів вважається дата обрання на гетьманство Дем'яна Ігнатовича Многогрішного. Саме тоді, 3 березня 1669 року, на раді в Глухові було підписано нову редакцію україно-московського договору, 22-й пункт котрих містив ухвалу про створення регулярного полку виключно з поліційними повноваженнями:

«...учинити для свавільних людей полковника з малоросійських міст і щоб при ньому була тисяча чоловік реєстрових козаків, а коли від кого трапиться де і почнеться хитання та зрада, то йому, полковникові, тих свавільців приборкувати.»[1]

Утім, упродовж 1669—1671 років у війську Ігнатовича, у війні супроти Петра Дорошенка, перебувало принаймні три охотницьких полки загальною чисельністю близько 3,5—4 тис. осіб, що значно перевищувало ліміт закріплений в статтях. На відміну від козацтва компанійці несли регулярну службу за плату з гетьманської скарбниці, а не лише під час бойових дій через станові зобов'язання.

Судячи з вимог в Конотопських статтях відношення старшин до приватної «гетьманської інквізиції» було не найкраще:

«…щоб його царська величність указав не бути тисячі чоловік компанії полку через те, що від таких компаній чиниться жителям малоросійських городів, міст, містечок та сіл всілякі розори та образи.»

Найбільше охотницьких полків стало за гетьмана Івана Мазепи, при якому крім 5 сердюцьких (охочепіхотних) і 5 компанійських (охочекомонних). Відповідно найцікавіші сторінки історії цих формувань вписані у короткий період 1708—1709 років, до і під час Полтавської битви.

Одразу після 1709 року почалися обмеження української автономії вже і у військовій галузі. Згідно з наказом від 22 січня 1715 р. про новий порядок заміщення старшинських урядів, призначення охотницьких полковників мало бути підтверджене царським розпорядженням, що остаточно ліквідувало виключне право гетьманів у керуванні найманцями.

З 1722 року, після смерті Івана Скоропадського, управлінські функції щодо найманого війська в господарських і адміністративних питаннях розподілялись між наказним гетьманом Павлом Полуботком і президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим. Такий стан справ одразу призвів до протистояння цих двох інституцій і зайвої бюрократії.

19 квітня 1737 року генералу князю Барятинському (керівнику Малоросійського тимчасового Правління гетьманського уряду) було наказано укомплектувати та утримувати з Військового скарбу два охочекомонних полки, а також сформувати третій.

У 1756 році, з початком Семирічньої війни, до складу російської імператорської армії було надіслано 5 слобідських та 3 компанійські полки.

З 1763 року компанійці несли охорону Задніпровської лінії та Єлизаветградської провінції, на які відбувались напади татар. Низька плата і важкі умови служби призвели до того, що на початок Російсько-турецької війни 1768—1774 років у всіх трьох полках ледь нараховувалось 500 вояків. Через що 2-й компанійський полк був тимчасово поділений між 1-м полком Моїсея Кодинця та 3-м Карпа Часника.

У листопаді 1768 року компанійці брали участь у відбитті останнього нападу кримців. Потім, разом із частиною козаків та Єлисаветградським пікінерним полком їм було доручено охороняти лінію «від Архангельського шанцю по ріці Синюсі і Бугу до Запорізької Січі»

На 5 серпня 1769 року у 1-му компанійському полку нараховувалось всього 99 людей, у 2-му — 290, у 3-му — 80. Цікаво, що у цей час всі вони були об'єднані під керівництвом полкового обозного (заступника командира) 2-го полку Йосипа Товбича. Тобто попри початок війни основна старшинська верхівка у бойовій лінії була відсутня.

У серпні 1771 року головнокомандувач російськими військами Петро Рум'янцев призначив компанійський полк у кількості 500 вояків охороняти чорноморське узбережжя від Кафи (Феодосії) до Керчі та перешкоджати можливій висадці турецького десанту. Відомо також, що командир 1-го компанійського полку Андрій Якович Шаула відзначився «при взятии Перекопской линии в Крыму»

По завершенні Російсько-турецької війни 155 старшин та козаків компанійського полку супроводжували турецьке посольство до Москви як почесна варта.

24 жовтня 1775 року указом Катерини ІІ компанійські полки переформовані у три регулярні легкокінні полки РІА «за зразком Чугуївських козацьких полків». Які у свою чергу, 6 травня 1779 року за наказом голови Малоросійської колегії генерал-фельдмаршала графа Румянцева були перейменовані: 1-й — на Київський, 2-й — на Сіверський, 3-й на Чернігівський легкокінні. Проте вже у 1784-85 роках ці ж три полки були розділені порівну між 10-ма карабінерними полками створеними на основі 9 колишніх полків Гетьманщини. Формально назви «Київський», «Сіверський» та «Чернігівський», тепер вже карабінерні полки, збереглися і серед цих новоутворених підрозділів.

За кількістю устрій охотницьких полків відрізнявся від козацького, їх склад становив 400—700 вояк. Компанійська служба, особливо з кінця 20-х років XVIII століття поступово втрачає ознаки найманої, перетворюючись на спадкову, пов'язану з певними становими привілеями, землеволодінням і статусом, наближеним до козацького (до прикладу один з охочекомонних полків понад 60 років очолювали по черзі Карп Часник та три його сини: Василь, Гнат і Карп Карповичі).

За свідченням Опанаса Шафонського компанійці, на відміну від реєстровців, ходили у зелених козацьких мундирах.

Докладніший опис залишив Василь Ломиковський:

«мундир їх був — зелена черкеска з червоними обшлагами і червоний спідній кафтан; переважно носили вони вузькі шаровари, а іноді штани, голандцями що звуться; шапки їх круглі... чоботи носили коротенькі».

.

• Полковий устрій Гетьманщини
• Охотницькі полки
• Сердюк
• Надвірна компанійська корогва

• Тинченко Я. Ю. Від козаків до гусарів. Як було зламано козацькі звичаї у XVIII столітті. — К.: Темпора, 2018. — 214 с. ISBN 978-617-569-333-9
• Сокирко О. «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669—1726 рр» «Темпора» — К., 2006.
• Заруба В. М. «Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII століття» Записки НТШ. — Том CCXXV: Праці Історико-філософської секції. — Л., 1993
• Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.
• Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969.
• Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
• В. В. Станіславський. Компанійські полки [Архівовано 17 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 489. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Панашенко В. В. Охотницькі полки [Архівовано 9 Березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7.
• Компанієць [Архівовано 15 Вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 691-692. — 1000 екз.

Це незавершена стаття про військові формування. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.