Костюк Олександр Степанович — Вікіпедія

Костюк Олександр Степанович (6 вересня 1946, с. Карпилівка Рівненської області, нині Україна) — український поет.

Після Городоцької одинадцятирічки працював робітником. Був на строковій військовій службі. Із відзнакою закінчив Рівненський педагогічний інститут. Вчителював, тривалий час був на журналістській роботі. Нині — на творчій роботі.

Друкується в періодиці. Веде громадсько-політичну та пошуково-краєзнавчу роботу.

• «Дівич-зілля»,
• «Полинове причастя»,
• «Лінія болю»,
• «Опіки серця»,
• «Аура»,
• «Акварелі сумної доби»,
• «Грані»

Автор нарисів про рідне село і національно-визвольні змагання — «Вічний причал» та "Імена, як стяги… "

Село

Світлій пам'яті матері

Антоніни й батька Степана — ::::::: уродженців с. Карпиліки

Автор

На пагорбах, як на малих Бескидах,

Поцяткувавши хатами зело,

Стоїть віки, не сходячи з овиду,

Моє слов'янське сонячне село.

Були ж у тебе дні й не великодні,

Було усе — і слава і хула …

Із відчаєм боролись, як сьогодні,

Не опустивши мудрого чола.

Тобі клялись у чемності заброди

А лицарів ти знаєш не усіх…

Течуть, біжать століть бурхливі води —

І праці, і змагань, і пліток, і інтриг.

Але й у цім важкім коловороті

Було снагою пращуру й мені,

Хвала усім, хто зводить тебе в поті

І хто згорів за тебе у вогні!

15.10.1994 р.

• Олександр Костюк. Грані. (Вибране). [Архівовано 13 серпня 2019 у Wayback Machine.]