Лещенко Микола Ничипорович — Вікіпедія

|Батько= |Посада= |Діти= |Дружина= |Мати=

Микола Ничипорович Лещенко
Народився	11 лютого 1911(1911-02-11) Бурчак
Помер	9 лютого 1991(1991-02-09) (79 років) Київ
Країна	СРСР
Національність	українець
Діяльність	історик
Alma mater	Одеський університет
Галузь	історія України
Заклад	Інститут історії АН УРСР
Вчене звання	старший науковий співробітник
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Відомі учні	Волощенко Аза Кирилівна
Партія	КПРС
Нагороди

Микола Ничипорович Лещенко (11 лютого 1911, Бурчак — 9 лютого 1991, Київ) — український радянський історик, дослідник історії України 2-ї половини 19 — початку 20 століття, історії міжнаціональних зв'язків. Старший науковий співробітник (з 1951 року), доктор історичних наук (з 1960 року). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980; за восьмитомну працю «Історія Української РСР», томи 3—4, 1978)^[1].

Народився 11 лютого 1911 року в селі Бурчаку (нині Михайлівського району Запорізької області) в селянській родині. Закінчив історичний факультет Одеського університету.

Від 1933 року служив у Червоній армії: спочатку — курсантом, потім — командиром танка, згодом став викладачем у гарнізонній партійній школі при політичному відділі спеціальних військ Київського гарнізону (читав курси історії СРСР, основ марксизму-ленінізму, з досвіду партійно-політичної роботи в РСЧА). У 1939–1941 роках заочно навчався у Військово-політичній академії імені В.Леніна. Учасник німецько-радянської війни, після поранення залишився інвалідом.

Від 1945 року — викладач основ марксизму-ленінізму Київського університету, з 1949 року — старший науковий співробітник відділу історії капіталізму Інституту історії АН УРСР. У 1949 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905–1907 рр.»; з 1951 року — завідувач відділу історіографії та фондів і тимчасовий виконувач обов'язків заступника директора Інституту історії АН УРСР з наукової роботи, з 1953 року — завідувач відділом історіографії інституту, з 1955 року — старший науковий співробітник інституту.

У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему: «Селянський рух в Україні у зв'язку з проведенням реформи 1861 р.». Від 1975 року — старший науковий співробітник, виконувач обов'язків завідувача новоствореного відділу історії дружби народів, з 1984 року — старший науковий співробітник-консультант, з 1986 року — на пенсії. Помер у Києві 9 лютого 1991 року.

Написав близько 300 праць, у тому числі 6 монографій, 12 розділів у колективних виданнях і навчальних посібниках. Серед них:

• «Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905–1907 рр.» (Київ, 1955);
• «Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е гг. XII ст.)» (Київ, 1959);
• «Історія Української РСР», том 1 (Київ, 1967);
• «Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму» (Київ, 1970);
• «Українське село в революції 1905–1907 рр.» (Київ, 1977) та інші.

• Г. С. Брега. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2009. — 790 с.: іл. [Архівовано 31 березня 2013 у Wayback Machine.]