Лінія Молотова — Вікіпедія

Зі спогадів Григорія Стецюка
У нас над Бугом багато росло лози і люди з неї плели ліси, з яких робили стіни в стодолах, хлівах. Отже прийшов наказ, щоб з тими старими лісами обгороджувати такі частини між 300-400 метрів тоді в тій загорожі почали копати ями десять метрів на п'ятнадцять метрів і п'ять метрів глибокі і їх називали „об'єктами". Тоді стало усім зрозуміло, що совєти роблять укріплення над Бугом проти німців. Коли усі ями були викопані людськими руками і лопатами, там тисячі людей робило цілими днями без одного сотика винагороди. Правда платили тим, що привезли їх з центральної України чи з Росії. Ті ями пообкладали залізом, дошками, а потім позаливали цементом. Вздовж над Бугом виросло нове „місто" із „об'єктів" — бункерів, над якими була проведена електрика і освітлювала усе — було наче вдень, бо ж бункери один від одного були недалеко. ... Бункри, що вже були готові і до них були приділені військові частини, там було дуже багато зброї й амуніції та всякого військового приладдя, залишилися взаді, бо німці пішли на схід. По кількох днях те військо почало виходити й вести пропаганду, що німцям вдалося прорвати лінію в кількох місцях, але ми їх уже зупинили, а то й в деяких місцях Червона Армія відіпхнула назад. Тоді все замовкло і чекають, що то тепер буде. Така ситуація тривала один тиждень, а тоді німецька артилерія окружила ті бункри і давай по них бити. Ті бункри не були викінчені, в стінах не було води і коли тяжкий снаряд вдарить у бункер, то він давав такий звук, що хто був у середині, то зразу глух або просто непритомнів. Бій тривав з ранку до години четвертої по-обіді і німці очистили всі бункри. Решту бункрів, які були не доступні, зірвали амоналом. Під вечір дуже багато забрали червоноармійців у полон, а забитих лишили у бункрах і всю зброю, тільки позабивали чи позамуровували усі отвори, щоб ніхто не міг зайти чи залізти в середину. Німці час до часу перевіряли ті бункри, а крім того пограничники, що стояли з другої сторони Бугу, слідкували, а то й перевіряли, чи ніхто не відкривав. [1]

Лінія Молотова — неофіційна назва радянських укріплених районів, побудованих уздовж західного кордону СРСР і Німеччини в період 1940-1941 роках.

Згідно з таємним протоколом Пакту Молотова — Ріббентропа між СРСР і Німеччиною межа сфер їх впливу проходила по річках Бузі, Нарві, Віслі, Сяні. До початку Другої світової війни вздовж радянського кордону була збудована система укріплених районів, відома під назвою Лінія Сталіна. Зміна кордону вимагала перебудови угруповання військ. Генеральний штаб Червоної армії розробив план прикриття нової лінії державного кордону.

В англо-саксонському світі поширена традиція давати кожному біль-менш помітному політичному явищу власне ім’я від імені причетного до нього політика. В міжнародній дипломатії встановлений у 1939 році кордон СРСР отримав назву «лінія Молотова — Ріббентропа». Вираз «лінія Молотова» популяризував у своїх творах історик Віктор Суворов.

З двома варіантами будівництва укріплених районів виступили Климент Ворошилов і Борис Шапошніков. Перший передбачав будівництво фортифікацій безпосередньо на кордоні з використанням натуральних височин на східних берегах річок Західного Бугу, Нарви, Бєбжи. У другому варіанті передбачалось збудувати укріплення на відстані 50 км від державного кордону. Сталін затвердив перший варіант. До 1945 року планували побудувати другу смугу й остаточно обладнати законсервовані укріплені райони вздовж старого кордону.

Кордон від Балтійського моря до Карпат довжиною 4,5 тисячі кілометрів поділено тоді на три військові округи, в рамках яких створено 138 ділянок будівництва. Планувалося побудувати 23 укріплених райони з 37 вузлами оборони. Останні мали утворюватись 2130 об'єктами довготривалої фортифікації. Кожний із укріплених районів складався зі смуги заслону, головної смуги оборони з фортифікаціями постійного типу та задньої смуги польового типу. В одно- і двоповерхових бункерах знаходилися підвали і підземні резервуари палива. Більші об’єкти були оснащені генераторами, а більша частина приміщень була герметична. Майже всі схрони мали висувні перископи, а також (за винятком спостережно-бойових бункерів) — значне озброєння. Оточення бункерів мало додатково теренові перешкоди – «сходи Тиціана» на схилах, бетонні протитанкові загородження «зуби дракона» і засіки з колючого дроту. Основним будівельним матеріалом був щебінь з Кавказу. Навесні 1941 року працює на будівництві укріплень 140 000 солдатів і 18 000 цивільних фахівців та необлікована кількість місцевого цивільного населення. Згідно з німецьким інвентарем на лінії Молотова було близько 1900 об'єктів. З них близько 800 будівель на стадії будівництва. Завершено будівництво 542 кулеметних бункерів, 460 протитанкових бункерів, 68 бункерів фортечної артилерії і 43 штабних бункерів. За радянською статистикою, до початку війни з 5807 довготривалих оборонних споруд 13-ти укріплених районів були готові лише 880. Готовність укріплених районів становила в середньому 15-20%.

Переважна більшість споруд знаходилося без встановленого озброєння, оскільки промисловість не справлялася з виконанням великого числа військових замовлень. «Лінія Молотова» не зіграла значної ролі в оборонних боях. Вузли оборони, які встигли зайняти радянські війська, обходилися і блокувалися німцями в перші дні, а потім знищувалися штурмовими групами. На 12-й день війни замовкли гармати й кулемети штабного доту «Орел», який захищала група бійців (25-27 осіб) під командуванням лейтенанта І. І. Федорова. Окремі ДОТи тримали оборону до 14 днів.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лінія Молотова

• Коваль М.В., Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах. Т.15. – К., 1999. – 335 с.
• Салата О. О., Значення економіки України у створенні оборонного потенціалу СРСР у період оборонних боїв (22 червня – грудень 1941 р.) – К., 2005. – 162 с.
• Панченко П.П., Україна в полум’ї війни 1941-1945 – К., 2005. – 557 с.
• Пошуково-меморіальна діяльність в Україні – К., 2004. – 84 с.
• Уривалькін О.М., Довідник з історії України – К., 2009. – 1007.