Масюк Олена Василівна — Вікіпедія

Масюк Олена Василівна
Народилася24 січня 1966(1966-01-24) (58 років)
Алмати, Казахська РСР, СРСР
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьжурналістка, ведуча
Alma materфакультет журналістики МДУ
Знання мовросійська
Закладфакультет журналістики МДУ
ЧленствоРада при Президенті РФ з розвитку громадянського суспільства і прав людиниd
Нагороди

Масю́к Оле́на Васи́лівна (рос. Масюк Елена Васильевна; нар. 24 січня 1966, Алмати, Казахська РСР) — російська журналістка і телеведуча. Член Спілки журналістів Росії, Академії російського телебачення, Міжнародної Академії телебачення і радіо, Громадської спостережної комісії (ОНК) Москви щодо здійснення громадського контролю за забезпеченням прав людини в місцях примусового утримання.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народилася Олена 24 січня 1966 року в Алмати. У 1993 році закінчила телевізійне відділення факультету журналістики МДУ[1][2]. У 1995 році стажувалася в університеті Дюка (США) і на CNN[3].

1988—2000

[ред. | ред. код]

З 1988 по 1992 рік працювала в програмі «Взгляд»[4] і в відеододатку до газети «Совершенно секретно». З жовтня 1993 по травень 2000 року працювала на телеканалі НТВ[5][6] — спочатку в програмі «Намедни», потім як спеціальний кореспондент телекомпанії[7]. Готувала репортажі для інформаційних програм «Сегодня», «Итоги», а також була постійним автором рубрики «Профессия — репортер»[7]. Стала широко відома своїми репортажами з районів бойових дій — Афганістану, Косова, Таджикистану, Чечні[8][9][1][10].

Влітку 1995 року Масюк вдалося взяти на території Чечні інтерв'ю в Шаміля Басаєва, який, за запевненнями федеральної влади, перебував тоді за межами Росії. Після цього інтерв'ю Прокуратура Російської Федерації завела справи на телеканал НТВ і на саму Масюк[11].

10 травня 1997 року Олена Масюк була викрадена в Чечні разом з оператором Іллею Мордюковим і звукооператором Дмитром Ольчевим. Через місяць у Чечні викрали журналістів телепрограми «Взгляд» Владислава Черняєва та Ільяса Богатирьова, які приїхали в республіку знімати фільм «Торговля людьми». Усіх п'ятьох визволено 17 серпня 1997 року. Викуп у розмірі 1,5 млн доларів США за команду Масюк виплатив Мост-банк Володимира Гусинського. Президент НТВ Ігор Малашенко заявляв, що за всіма викраденнями в Чечні стоїть віцепрезидент республіки Ваха Арсанов, а він звинувачував Бориса Березовського і Магомеда Толбоева[12].

На прес-конференції після свого звільнення Масюк заявила:

Зараз журналістам в Чечні робити нічого. Нехай сидять там собі без журналістів. Я, звичайно, не засуджую весь чеченський народ. Але є люди, яких я ненавиджу.[13]
Оригінальний текст (рос.)
Сейчас журналистам в Чечне делать нечего. Пусть сидят там себе без журналистов. Я, конечно, не осуждаю весь чеченский народ. Но есть люди, которых я ненавижу.

Олена Масюк пояснювала своє перебування на чеченській стороні наступними причинами:

Власне кажучи, і телекомпанія НТВ працювала на чеченській стороні якраз тому, що не було об'єктивної інформації з боку федеральних військ, ніхто цього не давав, і виключно Перші і Другі канали сиділи в штабі і отримували інформацію, яку їм давали. І інформація була нудна, і найголовніше, неправдива. НТВ була з цим згодна, тому журналісти працювали і здобували самі інформацію.[14]
Оригінальний текст (рос.)
Собственно говоря, и телекомпания НТВ работала на чеченской стороне как раз потому, что не было объективной информации со стороны федеральных войск, никто этого не давал, и исключительно Первые и Вторые каналы сидели в штабе и получали информацию, которую им давали. И информация была скучнейшая, и самое главное, неправдивая. НТВ не была с этим согласна, поэтому журналисты работали и добывали сами информацию.

26 червня 2004 року в прямому ефірі радіостанції «Ехо Москви» журналістка Юлія Латиніна заявила, що викрадення Масюк виявило «кілька неприємних речей для нашої ліберальної інтелігенції, яка бачила в чеченців борців проти режиму» — Масюк, людина, «яка зробила чеченську війну такою війною за свободу», ніхто з її чеченських «друзів» не став рятувати, тому що викрадення людей є в Чечні «легітимним бізнесом»[15].

2000—2005

[ред. | ред. код]

У травні 2000 року Масюк перейшла на РТР разом з кореспондентом НТВ Аркадієм Мамонтовим[16] і через кілька місяців після переходу туди колишнього генерального директора цього телеканалу Олега Добродєєва[17]. Працювала на посаді радника голови ВГТРК і керівника Студії «Авторська програма Олени Масюк». Разом з Мамонтовим і ще кількома журналістами була автором документальних фільмів[18], що виходили в рамках проекту «Большой репортаж РТР»[19], а також окремо («Страна безмолвия», «Акватория восходящего солнца», «Ханский шатёр», «Кавказский полумесяц» тощо). Пішла з телеканалу в квітні 2005 року[20][21], після того, як стало відомо, що керівництво телеканалу відмовилося ставити її авторські фільми в сітку ефірного телемовлення[22][23].

2006—2018

[ред. | ред. код]

З 2006 по 2009 рік — викладач факультету журналістики МГУ ім. М. В. Ломоносова, автор ряду статей в журналі The New Times[24].

З 2009 по 2010 рік — декан факультету журналістики Московського інституту телебачення і радіомовлення «Останкіно».

У 2010 році — автор і ведуча програми «Личность» на телеканалі СТРИМ. У 2011 році — автор і ведуча програми «Свой взгляд с Еленой Масюк» на телеканалі «Первый канал. Всемирная сеть».

З 2012 року — оглядач «Нової газети».

З 2012 по 2018 рік — член Ради при Президенті РФ з розвитку громадянського суспільства і прав людини[25][26].

Нагороди і премії

[ред. | ред. код]
  • Премія ТЕФІ в номінації «За мужність і професіоналізм» (1995[27], 1998[28]);
  • Премія ім. Дмитра Холодова за репортажі з Чечні (1995);
  • Премія Спілки журналістів Москви за репортажі з Чечні (1995);
  • Міжнародна премія МАНА за репортажі з Чечні (1996);
  • Міжнародна премія за свободу преси[en] від Комітету захисту журналістів[be] (1997);
  • Премія університету Джонса Гопкінса за заслуги в міжнародній журналістиці (1998);
  • Премія ТЕФІ в номінації «Журналістське розслідування» (2002[29], 2002[30], 2004[31]);
  • Двічі лауреат Національної премії громадського визнання досягнень жінок «Олімпія» Російської Академії бізнесу та підприємництва (2001, 2002);
  • Золота премія Міжнародного кіно-відео фестивалю (Х'юстон, США; 2005);
  • Премія Нью-Йоркського Телевізійного фестивалю (2005);
  • Премія Московської Гельсінкської групи в області захисту прав людини в номінації «За журналістську діяльність з просування цінностей прав людини» (2016)[32];
  • Премія ім. А. Д. Сахарова «За журналістику як вчинок-2018»[33].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Yelena Masyuk. Committee to Protect Journalists. 1997. Архів оригіналу за 9 березня 2013. Процитовано 9 червня 2011.
  2. ↑ Наш дом на Моховой (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 лютого 2018. Процитовано 19 лютого 2018.
  3. ↑ ИНТЕРВЬЮ С ЕЛЕНОЙ МАСЮК. Развитие личности. Архів оригіналу за 10 серпня 2020. Процитовано 27 червня 2019.
  4. ↑ Журналист Александр Любимов: "Цены тогда были: бутылка пива за секс". Известия. 2 жовтня 2007. Архів оригіналу за 10 квітня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  5. ↑ ФАТАЛИСТКА ЕЛЕНА МАСЮК. ТВ Парк. 7 травня 2001. Архів оригіналу за 27 червня 2001.
  6. ↑ В команде Добродеева — пополнение. Труд. 26 травня 2000. Архів оригіналу за 22 червня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  7. ↑ а б Елена Масюк уволилась с телеканала "Россия". Lenta.ru. 7 квітня 2005. Архів оригіналу за 30 жовтня 2021. Процитовано 27 червня 2019.
  8. ↑ Павел Лобков: «Человек, который признал базовые ценности, открыл архивы, обеспечил свободу слова, пускай и ценой коррумпированной олигархической системы, все равно лучше, чем герметичный ЦК». Расцвет российских СМИ. Архів оригіналу за 7 липня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  9. ↑ Елена МАСЮК: "Рано или поздно приходится выбирать: ты лижешь или не лижешь". Журналист. 1 березня 2009. Архів оригіналу за 11 травня 2014.
  10. ↑ Lee Hockstader (27 травня 1997). Journalists Become Chechnya's Latest Victims. The Washington Post. Архів оригіналу за 5 березня 2016.
  11. ↑ Attacks on the Press. Committee to Protect Journalists. 1995. Архів оригіналу за 13 липня 2018.
  12. ↑ Охотники за головами. Коммерсант. 19 червня 2002. Архів оригіналу за 11 травня 2021. Процитовано 27 червня 2019.
  13. ↑ Елена Масюк: в Чечне журналистам больше делать нечего // «Коммерсантъ»
  14. ↑ «Первая Чеченская война» // Радіостанція «Ехо Москви»
  15. ↑ Латынина, Юлия. (26 червня 2004). Код доступа. Радіостанція «Ехо Москви». Архів оригіналу за 1 жовтня 2017. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  16. ↑ ОТДЕЛ КАДРОВ. Елена Масюк больше не работает на НТВ. Комсомольська правда. 23 травня 2000. Архів оригіналу за 30 грудня 2018. Процитовано 27 червня 2019.
  17. ↑ Журналисты уходят с НТВ на РТР. Lenta.ru. 24 травня 2000. Архів оригіналу за 27 квітня 2015.
  18. ↑ ГОРЯЧИЙ СНЕГ ЕЛЕНЫ МАСЮК. Литературная газета. 28 березня 2001. Архів оригіналу за 4 січня 2012. Процитовано 27 червня 2019.
  19. ↑ Елена МАСЮК РЕШИЛА ПОКИНУТЬ НТВ ЕЩЕ В МАРТЕ. Антенна-Телесемь. 12 червня 2000. Архів оригіналу за 22 січня 2001. Процитовано 27 червня 2019.
  20. ↑ Мои персональные десять лет без ТВ…. Новая газета. 4 квітня 2015. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 27 червня 2019.
  21. ↑ НЕ ХОЧУ РАБОТАТЬ НА "ПУТИН-ТВ". Елена Масюк ушла с телеканала "Россия". Государственному телевидению не нужны ее программы. Московские новости. 15 квітня 2005. Архів оригіналу за 30 серпня 2006. Процитовано 27 червня 2019.
  22. ↑ Елена Масюк: «Как я не съела собаку». Московський комсомолець. 14 квітня 2005. Архів оригіналу за 2 липня 2018. Процитовано 27 червня 2019.
  23. ↑ Много шоу из ничего. Независимая газета. 10 червня 2005. Архів оригіналу за 15 липня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  24. ↑ Интервью после пересадки. Віктор Шендерович. 4 серпня 2008. Архів оригіналу за 27 грудня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  25. ↑ Путин «зачистил» СПЧ от завсегдатаев «Эха Москвы». Царьград ТВ. 3 грудня 2018. Архів оригіналу за 7 травня 2021. Процитовано 27 червня 2019.
  26. ↑ С либеральным приветом: как Путин обновил состав СПЧ. РБК. 3 грудня 2018. Архів оригіналу за 14 липня 2019. Процитовано 27 червня 2019.
  27. ↑ Победители конкурса «ТЭФИ—1995». Фонд «Академия российского телевидения». Архів оригіналу за 26 травня 2019. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  28. ↑ Победители конкурса «ТЭФИ—1998». Фонд «Академия российского телевидения». Архів оригіналу за 17 липня 2019. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  29. ↑ Победители конкурса «ТЭФИ—2001». Фонд «Академия российского телевидения». Архів оригіналу за 14 грудня 2016. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  30. ↑ Победители конкурса «ТЭФИ—2002». Фонд «Академия российского телевидения». Архів оригіналу за 14 травня 2017. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  31. ↑ Победители конкурса «ТЭФИ—2004». Фонд «Академия российского телевидения». Архів оригіналу за 2 липня 2019. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |description= (довідка)
  32. ↑ Лауреаты Премии Московской Хельсинкской Группы — 2016. Московская Хельсинкская группа. 11 травня 2016. Архів оригіналу за 28 січня 2021. Процитовано 12 травня 2016. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |5= (довідка)
  33. ↑ Сразу три журналиста «Новой газеты» стали лауреатами премии им. Сахарова «За журналистику как поступок» в 2018 году. Новая газета. 27 грудня 2018. Архів оригіналу за 26 січня 2019. Процитовано 27 червня 2019.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Масюк_Олена_Василівна&oldid=41605979