Німеччина, рік нульовий — Вікіпедія

Німеччина, рік нульовий
Germania anno zero
Жанр	драма
Режисер	Роберто Росселліні
Продюсер	Роберто Росселліні Сальво Д'Анжело
Сценарист	Роберто Росселліні Макс Кольпе Серджо Амідеї
У головних ролях	Едмунд Мешке Ернст Пітшау Інгетрауд Хінце Франц-Отто Крюгер
Оператор	Робер Жюйяр
Композитор	Ренцо Росселліні
Художник	Piero Filipponed
Кінокомпанія	Produzione Salvo D'Angelo Tevere Film
Тривалість	78 хв.
Мова	німецька, англійська, французька
Країна	Італія
Рік	1948
Дата виходу	1 грудня 1948 (Італія)
IMDb	ID 0039417
Рейтинг	IMDb

«Німеччина, рік нульовий» (італ. Germania anno zero) — завершальний фільм військової трилогії Роберто Росселліні, знятий в післявоєнному Берліні у 1947 році. Одна із загальновизнаних вершин італійського неореалізму.

Фільм оповідає про долю однієї німецької сім'ї в Берліні, що лежить після війни в руїнах. Сім'я ледве зводить кінці з кінцями: їх будинок було зруйновано, тому їх підселили до іншої, уцілілої квартири, чому хазяї, звичайно, не раді. Батько (Ернст Пітшау) важко хворіє і нічим не може допомогти своїй сім'ї. Його син Карл-Гайнц (Франц-Отто Крюгер) нещодавно повернувся з армії і ховається, побоюючись, що його відправлять до в'язниці за участь у військових діях. Забезпечувати харчування вимушені найслабкіші члени сім'ї: донька Єва (Інгетрауд Хінце), що проводить вечори в барах з американськими солдатами, і 12-річний^{[К 1]} Едмунд (Едмунд Мешке), що цілими днями тиняється зруйнованим містом у пошуках їжі і грошей.

Під час однієї з таких прогулянок Едмунд зустрічається з колишнім учителем — нацистом і педофілом. Той читає йому ніцшеанську проповідь про те, що слабкі і некорисні повинні померти, і хлопчик проектує ці слова на свого батька. Старий і сам раз у раз заводить мову про бажання перестати бути тягарем для сім'ї і відійти у світ інший. Роздобувши отруту, Едмунд безпристрасно підмішує його в чай прикованого до ліжка батька. Після смерті батька підлітка починає роз'їдати всепоглинаюче почуття провини. Хлопчик намагається відволіктися, приєднавшись до дітей, що граються у дворі, але вони втікають від нього, немов розгадавши його таємницю^[1]. Фінальна сцена в остові зруйнованої будівлі увійшла до історії як «один з найстрашніших епізодів післявоєнного європейського кіно»^[2](рос.).

• Едмунд Мешке — Едмунд
• Ернст Пітшау — батько
• Інгетрауд Хінце — Єва
• Франц-Отто Крюгер — Карл-Хайнц
• Еріх Гюне — учитель
• Ганс Санген — пан Радемахер
• Хайді Бленкнер — пані Радемахер
• Крістль Меркер — Крістель

Фільм присвячено режисером пам'яті свого 8-річного сина Романо, який помер незадовго до початку зйомок. Майже усі ролі зіграли непрофесіонали. Виконавця головної ролі Росселліні знайшов в сім'ї німецьких циркачів. Його вразила зовнішня схожість хлопчика з покійним сином.^[3] Деякі епізоди засновані на спогадах режисера про звички сина; сюди відноситься, зокрема, поводження хлопчика зі шматком труби як з пістолетом.^[3] Деякі сцени фільму (у приміщеннях) знімалися не в Берліні, а в Римі.^[3] Росселліні довго був відсутнім на знімальному майданчику, тому окремі сцени знімали його асистенти.^[3] Сам режисер говорив, що його у фільмі цікавить лише фінал.^[3]

У трактаті «Enjoy your symptom»! філософ Славой Жижек розглядає стрічку з позицій лаканівського психоаналізу. Здійснюючи батьковбивство, Едмунд не лише виконує заповіт свого демонічного наставника, але і здійснює прямо висловлене бажання батька померти.^[1] У його діях вища жорстокість і холодний розрахунок поєднуються з безмежною любов'ю і ніжністю — здатністю піти на злочин заради виконання волі батька. Парадокс в тому, що, здійснюючи вбивство батька, Едмунд зберігає невинність і, можна сказати, наближається до святості.^[1] Найбільший злочин тут прирівнюється до найбільшого самопожертвування.

Песимістичний настрій задають вже перші кадри, в яких дитина риє могилу на кладовищі. Відмінні риси фільму — по-експресіоністському контрастне освітлення, різкість монтажних рішень, свідоме зниження драматизму в сценах викрадення отрути і отруєння, «настирливість» камери, яка невідступно йде за головним героєм^[4]. Фоном слугують гігантські остови розбомблених будівель, які зайвий раз підкреслюють депресивний стан дитини, провіщаючи тривожні міські декорації у фільмах Антоніоні^[4]. Метафорично можуть читатися і інші прикмети цього світу, такі, як численні осушені фонтані і трамваї, що настирно гуркотять^[4]. Модерністський музичний супровід також працює на нагнітання почуття смутної тривоги.

• У 1948 році фільм був удостоєний гран-прі і премії за найкращий сценарій на кінофестивалі в Локарно.
• «Безстрашний, тяжкий погляд на наслідки фашизму для суспільства і для окремих людей» (Criterion Collection).^[5]
• «Перший випадок в історії кіно, коли центром тяжіння були представлені діти, а не дорослі» (Франсуа Трюффо).^[6]
• «Скоріш за все, найкращий фільм сорокових про дітей» (Майкл Аткінсон, Village Voice).^[7]
• «Найбільш безпросвітний фільм епохи неореалізму» (Філіп Френч, The Guardian).^[8]

• Франсуа Трюффо зняв фільм «Чотириста ударів» (1959), з якого починається історія Французької нової хвилі, під враженням від перегляду стрічки Росселліні^[9]. Трюффо вважав, що Росселліні першим потім Віго став знімати дітей без нальоту сентиментальності^[3].
• Бернардо Бертолуччі вважає «Рік нульовий» серед трьох своїх улюблених фільмів^[10] і заявляє, що кожен його фільм є батьковбивством^[11]. У фільмі «Конформіст» (1970) він також простежує зв'язок між фашистськими злочинами і психічною травмою, нанесеною головному героєві в дитинстві педофілом. Головний герой повторює жест Едмунда, приставляючи до своєї голови імітацію пістолета.
• До шанувальників фільму відносить себе австрійський режисер Міхаель Ханеке^[12]. У його фільмі «Біла стрічка», удостоєному «Золотої пальмової гілки», також розглядаються психологічні витоки фашизму, то, як з соціального зла проростають зерна зла в душах дітей.

• «Мотузка» — фільм, знятий в тому ж році Альфредом Хічкоком: безвідповідальна проповідь переваги одних над іншими веде до злочину^[1]
• «Мушетт» — класичний фільм Роберу Брессона про нікому не потрібного підлітка, що містить сюжетні переклички з фільмом Росселліні^[3]
• «Німеччина, рік дев'ять-нуль» — фільм Жан Люка Годара, знятий після падіння Берлінської стіни, з назвою, що відсилає до фільму 1948 року.

• Німеччина, рік нульовий на сайті AllMovie (англ.)