Осецький Олександр Вікторович — Вікіпедія

Олександр Вікторович Осецький
Генерал-майор  Генерал-хорунжий
Загальна інформація
Народження	24 липня 1873(1873-07-24) Кременець
Смерть	26 лютого 1936(1936-02-26) (62 роки) Париж
Громадянство	УНР
Національність	українець
Alma Mater	Павловське військове училище
Військова служба
Роки служби	1918–1936
Приналежність	УНР
Вид ЗС	Армія УНР
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	командувач Холмської групи Дієвої армії УНР
Війни / битви	Перша світова війна Радянсько-українська війна
Командування
Військовий комісар Директорії України 26 грудня 1918 — 9 січня 1919 Попередник Ґалаґан Микола Михайлович Наступник Греків Олександр Петрович (в.о)
Нагороди та відзнаки
Осецький Олександр Вікторович у Вікісховищі

Олександр Вікторович Осецький (24 липня, 1873, Кременець — 26 лютого, 1936, Париж) — український військовий діяч, генерал Армії УНР.

Походив із дворян Волинської губернії.

Закінчив Полоцький кадетський корпус (1892), 1-ше військове Павлівське училище (1894), вийшов підпоручиком до 59-го піхотного Люблінського полку (Одеса). 2 вересня 1900 р. закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом.

З 19 листопада 1900 р. — молодший ад'ютант штабу 15-ї піхотної дивізії. З 10 березня 1902 — молодший офіцер 6-го Фінляндського стрілецького полку. З 9 травня 1902 — ад'ютант Офіцерської стрілецької школи. 11 травня 1903 закінчив Санкт-Петербурзький Імператорський археологічний інститут. 11 червня 1904 переведений до лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку з перебуванням на посаді ад'ютанта Офіцерської стрілецької школи. З 24 грудня 1907 — приділений до лейб-гвардії Преображенського полку (25 липня 1908 переведений до цього полку). З 27 грудня 1907 — командир 6-ї роти лейб-гвардії Преображенського полку. 21 січня 1909 — отримав звання гвардії капітана. 21 вересня 1912 — закінчив Офіцерську стрілецьку школу, згодом викладав у ній.

З 26 липня 1914 — підполковник з переведенням до 6-го гренадерського Таврицького полку (Москва). 19 листопада 1914 — полковник за бойові заслуги з призначенням командиром 3-го гренадерського Перновського полку. 18 грудня 1914 нагороджений Георгіївською зброєю за бій 7—9 листопада 1914 біля с. Віржбице, де тимчасово очолював 6-й гренадерський Таврицький полк. 28 вересня 1914 — контужений біля м. Нова Олександрія, 1 серпня 1915 вдруге контужений біля с. Корчувка. З 14 лютого 1917 — командир бригади 31-ї піхотної дивізії. З травня 1917 — командир бригади 2-ї гренадерської дивізії Гренадерського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

У листопаді 1917 року разом з капітаном О. Удовиченком змушений залишити Гренадерський корпус, де вони служили, оскільки солдати-більшовики погрожували розправою як з керівниками українського військового руху. Прибув до Києва у розпорядження Центральної Ради. 29 листопада 1917 призначений начальником 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького (51-го армійського) корпусу, яка знаходилася на фронті, однак посаду не обійняв, перебував у Києві при Військовому міністерстві Центральної Ради. Під час вуличних боїв у Києві приділений до Гайдамацького Коша Слобідської України.

З 12 лютого 1918 — начальник Українського Генерального штабу. З 5 березня 1918 — начальник Головного штабу УНР. Із 17 квітня 1918 до 6 червня 1918 — командувач Полтавського (згодом — 6-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З червня 1918 — начальник корпусу залізничної охорони, який перебував у стадії формування.

У 1918 році — член українського військового Товариства «Батьківщина»^[1].

З 15 листопада 1918 — Наказний Отаман УНР та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії. З 22 січня 1919 — за сумісництвом заступник Військового міністра УНР та головний інспектор військ УНР. З 7 квітня 1919 — командувач Холмської групи Дієвої армії УНР (одночасно — в. о. Наказного Отамана УНР). Після розгрому Холмської групи 17 травня 1919 обіймав лише посаду Наказного Отамана. 26 липня 1919 усунутий з цієї посади та призначений військовим радником місії УНР в Італії. Але до Італії так і не від'їхав, приватно мешкав у Кам'янці-Подільському, оскільки уряд УНР не виділив коштів для місії. У грудні 1919 року перейшов на територію, зайняту польськими військами. З 26 грудня 1919 по 6 січня 1920 — Військовий комісар Директорії України.

З 26 квітня 1920 — представник Головного Отамана УНР при Ю. Пілсудському.

З 1923 року жив на еміграції у Франції. Помер та похований у Парижі.

В Києві існує вулиця Олександра Осецького^[2].

• Буравченков А. О. Осецький Олександр Вікторович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 650. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
• Осецький Олександр Вікторович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.

• В. Головченко. Осецький Олександр // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4

• Осецький Олександер // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1250. — 1000 екз.