Паліїв Дмитро Іванович — Вікіпедія

Дмитро Паліїв
Підхорунжий (фельдфебель)  Сотник гауптштурмфюрер
Загальна інформація
Народження	17 травня 1896(1896-05-17) с. Перевозець, Калуський повіт, Королівство Галичини та Володимирії,  Австро-Угорщина
Смерть	22 липня 1944(1944-07-22) (48 років) поблизу м.Броди
Громадянство	ЗУНР
Військова служба
Приналежність	ЗУНР
Рід військ	УСС, УГА  14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина»
Формування	Дивізія СС «Галичина»(1-а Українська Дивізія УНА)
Війни / битви	Українсько-польська війна Бій під Бродами

Дмитрó Іванович Палíїв (17 травня 1896(18960517)^[1], с. Перевозець, біля Калуша — 22 липня 1944^[2], під Бродами) — політичний і військовий діяч, один з організаторів повстання у Львові 1 листопада 1918 р. У 1920 р.— один із засновників УВО і член її начальної команди. Співзасновник Української Партії Національної Роботи, редактор її органу «Заграва». Ваффен-гауптштурмфюрер СС^[3]. Член ЦК УНДО, посол до польського сейму, в'язень польських таборів.

Дмитро Паліїв народився в 1896 році у с. Перевозець біля Калуша в Галичині в родині священика Івана Паліїва і Ісидори з роду Навроцьких.

До гімназії спочатку ходив у Станіславові, а згодом у Перемишлі. Окрім навчання, відвідував пластовий гурт. Тренувався у гімназійній футбольній команді. У старших класах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Ступницькою, донькою священика із села Клоковичів. Брав участь у Великому Здвизі громадських парамілітарних організацій «Соколів» і «Січей» 28 червня 1914 року у Львові. Тоді розпочалась Перша світова війна, і його брати Омелян і Василь пішли до австрійського війська. Згодом сам вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС).

Після закінчення гімназії у 1914 році, пройшов підстаршинський вишкіл, отримав ранг підхорунжого. Дальшу службу відбував у вишкільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського, та в інших підрозділах.

У жовтні 1918 року служив у Жмеринці. 10 жовтня їде до Львова у відпустку. Тут четар д-р Володимир Старосольський і сотник д-р Гірняк йому повідомили, що групою патріотів (за схваленням Української Національної Ради), створено Військовий комітет і запросили увійти до нього. Далі Д. Паліїв їде до Чернівців, де перебував тоді Легіон УСС, і разом з Д. Вітовським отримує повноваження бути делегатом до комітету від стрільців. Повернувшись до Львова, взяв участь у його засіданні 14 жовтня. Обраний організаційним референтом комітету.

Член Центрального Військового Комітету (Комісаріату) Б. Гнатевич писав:

Ніхто, і самі змовники…, і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причиною, що Комісаріат працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня, з приходом представників УСС, завдяки організаційному референтові, підхорунжому Д. Паліїву, праця пішла жвавіше та поширювалась на провінцію.

Очікуваний голова Військового Комітету, сотник Д. Вітовський, зміг прибути до Львова 29 жовтня і очолив організацію. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у такому складі: сотник Д. Вітовський, отаман С. Горук, поручники П. Бубела, Б. Гнатевич, І. Цьокан, четар І. Іванчук та підхорунжий Д. Паліїв.

Після залишення українськими військами Львова Паліїв працює ад'ютантом Державного секретаря військових справ ЗУНР Д. Вітовського. В перших числах грудня полковник Д. Вітовський, згідно з рішенням уряду ЗУНР — Ради державних секретарів, посилає Д. Паліїва у складі делегації до Директорії за генералами для Галицької армії. Головний отаман С. Петлюра зі штабом тоді був у Фастові. Він очолював наступ на Київ, щоб скинути Гетьмана П. Скоропадського. До ЗУНРу одразу ж скерував генерала М. Омеляновича-Павленка та полковника Є. Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію.

Четар Д. Паліїв разом із УГА відступив за Збруч і брав участь у бойових діях в Центральній Україні. Став ад'ютантом головнокомандувача УГА, генерала М. Тарнавського.

Восени 1919 року Д. Паліїв був учасником важливих державних нарад, на яких виступав проти тимчасового договору УГА з Добровольчою армією у листопаді 1919 року, що за підтримки Антанти воювала проти більшовицьких військ. Вважав помилкою, хай і у час особливої скрути для УГА, її союз із Червоною Армією з 1 січня 1920 р., хоч і для боротьби із військами Польщі.

Перебував з армією в Одесі, а 1920 року повернувся до Львова.

Після поразки у збройній національно-визвольній боротьбі Д. Паліїв продовжив боротьбу. У 1920 році стає одним із співзасновників Української Військової Організації (УВО), яка поставила собі за мету продовжувати підпільну політичну і збройну боротьбу за українську державність. Був там членом Верховної політичної колегії. Студіює в університеті право і бореться за Український університет у Львові. Закінчує також однорічні торговельні курси. Бере участь у підготовці атентату 25 листопада 1921 року на вождя Польської держави Ю. Пілсудського та Львівського воєводу О. Грабського.

Дмитра Паліїва вперше арештовано в січні 1922 року, його боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив:

Суд, перед яким я стою, не є компетентний мене судити. Коли я і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, державна приналежність якої ще не вирішена. Вважаю себе громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуюся українському урядові, що в цей час перебував на еміґрації.

У 1923 році стає співзасновником націоналістичної Української Партії Національної Роботи.

Після поразки визвольних змагань брав активну участь в роботі Української Військової Організації (УВО).

У першій половині 1920-х рр. — член Начальної Команди УВО.

У 1923 році спільно з Дмитром Донцовим заснував націоналістичну групу «Заграва». У 1923—1924 роках був співредактором двотижневика «Заграва» (спільно з Д. Донцовим і В. Кузьмовичем).

1923—1933 (з перервами) — головний редактор газети «Новий Час».

Співзасновник найбільшої політичної партії Західної України — Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО), у 1925—1933 — голова її Центрального Комітету.

1928 — на виборах у Коломийщині був обраний послом до польського сейму. Під час т. зв. пацифікації 1930 року був заарештований польською окупаційною владою разом з деякими іншими українськими послами.

1930—1933 — політичний в'язень.

По звільненню з тюрми продожив активну журналістську і політичну діяльність. Розійшовся з угодовською політичною лінією УНДО і очолив партійну опозицію, що стала основою нової партії — Фронту Національної Єдности (ФНЄ). Редаґував газети «Батьківщина» (1934—1939), «Перемога» і «Українські Вісті» (1935—1939) — органи ФНЄ: місячник, тижневик, щоденник.

1936 — на І Конґресі ФНЄ відбулося остаточне організаційне оформлення Фронту Національної Єдности; головою партії обрано її засновника — Дмитра Паліїва.

ФНЄ критикував угодівство українських політиків з УНДО, а за ідеологією наближався до ОУН, проте розходився із організацією у практично-тактичних питаннях: не схвалював терористичних акцій ОУН, розцінюючи їх як прояви розпачу і зайвий екстремізм. Його діяльність свідчить, що він був прихильником національного солідаризму і християнських світоглядних і морально-етичних чеснот. Ідеологічною підвалиною ФНЄ стає праця його соратника М. Шлемкевича (Іванейка) «Творчий націоналізм». ФНЄ провадив активну роботу серед молоді, використовуючи для цього створені при організації спортивні секції; поширив свою діяльність на Волинь. Висловлював різко неґативне ставлення щодо польської займанщини, бойкотував вибори до сейму в Варшаві і місцевих органів влади. Паліїв потрапив у непорозуміння з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові, яка вчинила погром редакції «Українських Вістей».

У час становлення Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939 років) радів з усім народом, та як політик, займав виважену позицію. Він вже у жовтні писав : «…Союзників можуть мати тільки сильні… Чужа поміч на бистрому коні їде. Нині є в інтересі чужих сил, щоби Закарпаття було незалежне, а завтра чужі сили можуть побачити свій інтерес у протилежному. Тож пам'ятайте: тільки те, що спирається на власних силах — певне і тривале. Все інше може тріснути, як мильна булька»^[5]

Із початком Другої світової війни і приходом до Галичини в 1939 році Червоної Армії, Дмитро Паліїв виїхав на захід, до Генеральної Губернії. Добре вивчивши політику німецької адміністрації і відчуваючи неможливість вести партійну роботу, ранньої весни 1941 року розпускає ФНЄ. Всім членам рекомендує включитися у працю Українського Центрального Комітету на чолі проф. Володимир Кубійовичем. Сам також допомагає у роботі УЦК. Як член організації колишніх військовиків — «Молодої Громади» — підтримував тісні зв'язки з Альфредом Бізанцом.

Паліїв був великим ентузіастом творення української реґулярної збройної сили, і став одним з ініціаторів творення 14-ї Дивізії Зброї СС «Галичина». Керувався концепцією що «…нація, країна якої окупована, не може творити власної армії, лише підпілля та повстанські загони. Поневолена нація може творити також легіони в чужих арміях, спрямованих проти головного їх ворога — поневолювача»^[4]. Ці його погляди поділяли і його товариші з ФНЄ у Військовій Управі (ВУ) було 5 членів партії Паліїва (Андрій Палій, Михайло Хронов'ят, Юрій Крохмалюк, Михайло Кушнір і Степан Волинець). Сам Дмитро Паліїв відмовився увійти до складу ВУ, а зголосився до активної служби в Дивізії. Він мав великий вплив на проф. Володимира Кубійовича — голову Українського Національного Комітету. УНК і Військова Управа «Галичина» відрядила його до дивізії як політичного порадника для командира дивізії.

Д. Паліїв працював над створенням галицької дивізії передусім тому, що тут можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Він, як і маса інших добровільців, йшли в дивізію з вірою, що вона згодом стане ядром нової української армії, як Українські Січові Стрільці стали ядром УГА. Іншої альтернативи посилити участь у політичних процесах українців в Краю, практично, не було. Партизанські загони УПА ще більші маси повстанців також не мали змоги розмістити, озброїти, навчити, обмундирувати і прогодувати в надскладних умовах жорстокої окупації і збройної боротьби. Проблемою було також уникнення масового вивозу молоді на роботи в Німеччину. Тодішні українські політичні середовища до справи створення дивізії ставилися по різному, але більшість прихильно, або ж нейтрально (зокрем й обидві гілки ОУН).

Д. Паліїв розумів, що Німеччина війну програє, а Москва ж буде прагнути захопити якнайбільше домінування в Європі, а це вже вступить у протиріччя з інтересами США, Британії та інших країн Заходу. Отож мислилось, що відразу після поразки Німеччини, ймовірно, вибухне війна між Заходом і Радянським Союзом. І саме тоді галицька дивізія, та інші формування, будуть потрібними в боротьбі з СРСР західним альянтам, які, згідно з демократичними принципами, негайно проголосять право самовизначення цих націй і допоможуть їм відновити свою незалежність.

Український Центральний Комітет створив Військову управу Дивізії як координаційний і політично-аналітичний центр. Будучи представником Військової управи при штабі дивізії СС «Галичина» у ранзі майора і політичного радника при командирі дивізії генералові Ф. Фрайтагу, Д. Паліїв від самого початку зіткнувся з серйозними суперечностями між позиціями українських організаторів дивізії і німців. Завдяки його наполегливості, сміливості та досвіду, він їх успішно вирішував.

У штабі дивізії Паліїв посідає офіційне становище в 6-му відділі зі спеціальним завданням реферувати справи українських старшин, очолював відділ старшинського вишколу. Одночасно він виконував обов'язки неофіційного зв'язкового між дивізією, Українським Центральним Комітетом і Військовою Управою. Він був утаємниченим у всі справи дивізії. Проте, він передовсім відстоював інтереси українців перед Фрайтаґом. Зважаючи на характер Фрайтаґа, Паліїв виконував своє тяжке завдання з майстерністю і великим тактом, і згодом мав великий вплив на німецького командира дивізії.^[7] Паліїв наполегливо добивався реалізації українських вимог Дивізії, особливо в справах персональної політики. Саме завдяки його старанням щойно перед відходом дивізії на фронт під Бродами вдалося відрядити кілька сотень її вояків на старшинські вишколи (усього до закінчення війни, 600 осіб закінчили старшинські школи і стали старшинами, а близько 2 тисяч молоді закінчили різні підстаршинські курси).

Варто зазначити, що до дивізії зголосилося 80 тис. добровольців; до призову ж допустили 42 тис. Із них реально було відібрано на вишколи навесні і влітку 1943 року 11578 чоловік, а в листопаді набрано ще 6150 осіб. Серйозний вишкіл вояцтва тривав майже рік. Німецька влада мала постійну недовіру до дивізії — і значною мірою Паліїв виступає як пожежна команда у вирішенні складних ситуацій, що виникали в командування цього підрозділу. Уже 1944 року існуванню Дивізії, через націоналізм, загрожувало насильне роззброєння. Втім, у боях проти радянських військ ця немеханізована гренадерська дивізія виявила надзвичайну стійкість і постійно показувала свою перевагу над супротивником. Заслугою Паліїва, у тому числі є те, що жодного разу дивізію не було розбито, роззброєно, узято у полон. Дивізія протягом 10 днів сама утримувала фронт на своєму відтинку — і не відступила. Дивізія вирвалась із оточення фактично без свого командира (Фрайтаґ самоусунувся від командування), переформувалася і продовжувала бути боєздатною фронтовою одиницею.

У червні 1944 року Д. Паліїв разом із дивізією СС «Галичина» виїхав на фронт під Броди, де дивізія зайняла бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої, де дивізію було повністю оточено радянськими військами 1-го Українського фронту, однак вояки завдали колосальних втрат ворогові і вирвалися з оточення разом зі Штабом, знаменами і, отже, не була розбитою, а вирушила на поповнення. За тим, що відомо, Д. Паліїва востаннє бачив дивізійник В. Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчицями, при черговій спробі прориву з оточення.

• Брат — Омелян Паліїв
• Брат — Василь Паліїв
• Сестра — Кекилія Паліїв

• 15 травня 2011 року з дозволу Львівської міської ради та мера було встановлено пам'ятну таблицю на честь Дмитра Паліїва на будинку на вулиці Винниченка, 8, в якому Дмитро Паліїв мешкав та працював у 1935—1939 роках^[8][9].

• 1 листопада 2019 року відкрито меморіальну дошку в місті Калуші.^[10]
• 28 квітня 2023 року у місті Калуш вулицю Черняховського перейменували на вулицю Дмитра Паліїва.^[11]

• К. Є. Науменко Паліїв Дмитро // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 40. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Паліїв Дмитро — Воїн і патріот

• Вольф-Дітріх Гайке. Дивизія SS "Галичина" (аудіокнига) Kiev Printers Limited, by Brotherhood of Former Soldiers of 1st Ukrainian Division UNA, 1970, Toronto, Canada (галіс.)
• З. Книш Початки УВО в Галичині / Збірник 2.— Торонто, 1965
• М. Курах В союзі з большевиками. — Мюнхен: Вісті, 1967.  ч. 126
• М. Шлемкевич Політик-воїн (пам'яті Дмитра Паліїва) / Листи до Приятелів. — Нюарк, 1964. р. 12, чч. 136—13
• С. Волинець (редактор). Дмитро Паліїв / Передвісники і творці Листопадового Зриву. — Вінніпеґ: Тризуб, 1965.

• Паліїв Дмитро // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1277. — 1000 екз.