Пельтцер Тетяна Іванівна — Вікіпедія

Пельтцер Тетяна Іванівна
Народилася24 травня (6 червня) 1904(1904-06-06)
Москва, Російська імперія[1]
Померла16 липня 1992(1992-07-16) (88 років)
Москва, Росія
ПохованняВведенське кладовище
Національністьєврейка
Громадянство СРСР
 Російська імперія
 Росія
Діяльністьакторка, кіноакторка
ЗакладМосковський академічний театр сатири
Роки діяльності19201992
ПартіяКПРС
БатькиПельтцер Іван Романович
IMDbnm0671356
Нагороди та премії
орден Леніна орден Жовтневої Революції орден Трудового Червоного Прапора медаль «В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «Ветеран праці» медаль «У пам'ять 800-річчя Москви»
народний артист СРСР народний артист РРФСР заслужений артист РРФСР Сталінська премія

CMNS: Пельтцер Тетяна Іванівна у Вікісховищі

Тетя́на Іва́нівна Пе́льтцер (рос. Татьяна Ивановна Пельтцер, *24 травня (6 червня) 1904(19040606), Москва, Російська імперія — 16 липня 1992, Москва, РРФСР, Росія) — радянська акторка театру і кіно. Лауреат Сталінської премії ІІІ ступеня (1951). Народна артистка СРСР (1972). Кавалер Ордена Леніна (1984). Член КПРС із 1956 року. Дочка актора Івана Пельтцера.

Біографія

[ред. | ред. код]
Пельтцер Тетяна Іванівна

Народилася і виросла в строгій сім'ї. Батько — німець, Іоганн Робертович Пельтцер, предки якого переселилися з Німеччини до Росії за часів Івана Грозного. Вони були кравцями, шили шуби — «пельтци», звідси і пішло прізвище. Аж до серпня 1914 року, поки не почалася Перша світова війна, в сім'ї говорили виключно німецькою. Втім, батько все життя себе називав Іваном Романовичем. Мати — єврейка, дочка головного рабина з Києва.

Перші кроки на сцені

[ред. | ред. код]

Акторській майстерності вчилася у свого батька, чудового актора і постановника перших спектаклів, де узяла участі Тетяна. На сцену вперше вийшла в дев'ять років в спектаклі «Камо грядеши» в ролі Авдія. А за наступну акторську роботу в «Дворянському гнізді» вона вперше отримала гонорар. В одинадцять років засяяла в ролі Сергійка в спектаклі «Анна Кареніна», але її шлях на сцену не був легким: акторкою вона стала, не відвідуючи вузів.

Початок акторської роботи

[ред. | ред. код]

Професійну акторську діяльність початку в 1920 році в Пересувному театрі Політуправління.

  • 1920 — акторка театрів в Нахічевані, Єйська.
  • 1923 — вступила в трупу театру МГСПС (нині — театру ім. Мосради), але з цього театру була виключена з формулюванням «за профнепридатність». Довелося якийсь час підробляти друкаркою.

Сім'я

[ред. | ред. код]

1927 — виходить заміж за молодого німецького комуніста і філософа Ганса Тейблєра.

1930 — виїжджає з чоловіком до Берліна, де влаштовується друкаркою в торгпредстві СРСР. Відомий режисер Ервін Піскатор, дізнавшись, що молода дружина Ганса Тетяна Тейблєр — театральна акторка, запрошує її в свою постановку «Інти» (за Глєбовим). Але благополучне, забезпечене життя за межами Росії виявляється не для неї. Незважаючи на відсутність побутових труднощів, незважаючи на відсутність мовного бар'єру, Тетяна розлучається з чоловіком і виїжджає до Москви, де знову бере прізвище Пельтцер, але добрі відносини вони з Гансом підтримували всю решту життя.

  • 1931 — акторка театру імені Мосради.
  • 1934 — знову друкарка, але на заводі АМО, де головним інженером працює її улюблений брат Олександр, тричі рекордсмен СРСР в автомобільних гонках.
  • 1936 — працює в найстарішому Ярославському драматичному театрі ім. Ф.Волкова.
  • 1937 — акторка Колгоспного театру в Москві
  • 1938 — акторка театру імені Мосради.

Московський театр мініатюр

[ред. | ред. код]

1940 — в Московському театрі мініатюр нарешті розкривається її талант. Вона грає все: скетчі, сценки, веде концерти, виявляється як гострохарактерна акторка в ролях банщиків, молочників, няньок, і так далі, і так далі. Багато пізніше Марк Захаров помітив в одному з інтерв'ю: «З наших (акторів „Ленкома“), безумовно, Тетяна Іванівна Пельтцер». Йшлося про акторів, які навкруги себе на сцені створюють особливе біополе, здатне захопити і «тримати зал», як видатний актор М. П. Чехов.

Театр Сатири

[ред. | ред. код]

1947 — в Московському театрі Сатири.

1951 — лауреат Державної премії СРСР (театральна робота).

Справжня, всенародна популярність прийшла до Тетяни Іванівни після екранізації Тетяною Лукашевич і Борисом Равенських спектаклю Театру Сатири «Весілля з приданим». Після ролі у фільмі «Солдат Іван Бровкін» отримала епітет «мати російського солдата», і в наступному фільмі про Бровкіна її роль спеціально зроблено однією з основних. 1956 — член КПРС. 1960 — народна артистка РРФСР. 1972 — народна артистка СРСР. Вона стала першою народною артисткою в знаменитому театрі Сатири, який вже існував 48 років.

Театр «Ленком»

[ред. | ред. код]

1977 — акторка театру ім. Ленінського комсомолу. Перехід пов'язаний з Марком Захаровим. Саме в його спектаклях, поставлених в Театрі Сатири, вона «створювала поле», «тримала зал», але перехід в молодіжний театр виявився невдалим. Втім, Тетяна Іванівна завжди говорила і робила те, що вважала потрібним.

Один з останніх спектаклів, де грала видатна акторка, це «Поминальна молитва», де акторка грала практично без слів (позначалася жахлива для актора хвороба: втрата пам'яті).

Померла 16 липня 1992 року. Похована в Москві, на Введенському кладовищі.

Нагороджена орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, медалями.

Знамениту фразу «Я - щаслива стара» — Тетяна Іванівна вимовила на своєму 70-річчі.

Театральні роботи

[ред. | ред. код]
  • Лукер'я Похльобкіна («Весілля з приданим» Дьяконова)
  • Манефа («На всякого мудреця досить простоти» Островського)
  • Мадам Ксидіас («Інтервенція» Славіна)
  • Тітка Тоні («Прокинься і співай» Дьярфаша)
  • Прасков'я Дмитрівна («Стара діва» Штока)
  • Матуся Кураж («Матуся Кураж» Брехта)

та ін.

Фільмографія

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Пельтцер Татьяна Ивановна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Аросєва О., Максимова В.,"Без гриму", Москва, «Центрполіграф», 1998 р.
  • Скороходов Р. «У пошуках втраченого», Москва, «Рутена», 1999 р.
  • «Московський театр Ленком», Москва, «Центрполіграф», 2000 р.
  • Капков С. «Ці різні, різні особи», Москва, "Алгоритм-книга, 2001 р.

Посилання

[ред. | ред. код]