Петраркізм — Вікіпедія

Петраркізм
Значима особа	П'єтро Бембо, Мікеланджело Буонарроті, Mellin de Saint-Gelaisd, Вітторія Колонна, Клеман Маро, Ґарсіласо де ла Вега, Giovanni della Casad, Томас Ваєтт, Henry Howard, Earl of Surreyd, Жоашен дю Белле, Едмунд Спенсер і Філіп Сідні
Названо на честь	Франческо Петрарка
Країна	Італія,  Франція,  Іспанія і  Велика Британія
Ґрунтується на	Canzoniered
Попередник	Відродження
Формат творчої роботи	сонет
Зазнав впливу від	Франческо Петрарка
Події відбуваються	XVI століття
Описано за адресою	treccani.it/export/sites/default/scuola/lezioni/lingua_e_letteratura/PETRARCHISMO_ANTIPETRARCHISMO_lezione.pdf​(італ.)
Частково збігається з	маньєризм
Протилежне	antipetrarchismd

Петраркізм (італ. petrarchismo) — одна з визначальних течій в італійській поезії XVI століття, яка набула поширення і в інших країнах Європи (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Далмація, пізніше — Німеччина). Петраркізм зазвичай розглядають як різновид маньєризму в поезії.

Термін вперше був використаний видавцем і письменником Ніколо Франко в діалозі «Петраркісти» (1539). У його інтерпретації термін стосувався коментаторів поетичної спадщини Петрарки, які надмірно захоплювалися біографічним підходом і надмірною скрупульозністю в розгляді деталей^[1].

Хоча Петрарці в Італії наслідували і в XIV, і в XV століттях (у тому числі Маттео Боярдо, Анджело Поліціано, Якопо Саннадзаро і Лоренцо Медічі), масштабний і системний характер це явище набуло тільки в період Чинквеченто. З усієї спадщини поета відбирається тільки його «Книга пісень», яка тлумачиться як незаперечний канон (колись цей твір конкурував з циклом «Тріумфи»).^[2] Канонізація «Канцоньєре» як непорушного взірця поетичного стилю була здійснена насамперед зусиллями П'єтро Бембо, чия книга «Віршів» (перше видання — 1530) фактично кладе початок петраркізмові Чинквеченто. Для поетів-петраркістів було характерним прагнення до формальної витонченості і розсудливості.

Для поезії петраркізму характерні ідеалізація коханої жінки, зображення переважно платонічних переживань, пов'язаних зі стражданням, осмисленням суперечливості людської природи, емпіричного світосприйняття та християнського спірітуалізму, трагізм протистояння життя і смерті, драма душевного світу людини. Душевні пориви поети-петраркісти ототожнювали з поетичною славою: кохана Петрарки Лаура, що була символом такого сприйняття кохання, асоціювалася з лавром, символом слави. Душевні переживання поставали як нескінченне чергування насолод і страждань, переважання то життя, то смерті. Домінантним для поезії петраркізму був символ вогню та пов'язаних з ним образів Фенікса, Ікара, саламандри, Фаетона тощо. Поезія петраркізму є різновидом еротичної лірики, що розвиває зокрема традиції поезії трубадурів і труверів.

Першим великим прихильником петраркізму в Італії, який «взяв петраркізм в редакції Бембо і не перетворився при цьому в банального епігона»^[3] , був Джованні Делла Каза. За ним з'явилися неаполітанські поети Анджело ді Костанцо, Луїджі Тансілло, Галеаццо ді Тарсіа; тосканці Аннібале Каро, Мікеланджело, а також поетеси Вітторіа Колона, Вероніка Франко, Ізабелла ді Морра і Гаспара Стампа. Водночас захоплення Петраркою викликало до життя і таке явище, як антипетраркізм, найвідомішим представником якого був Франческо Берні. Антипетраркісти пародіювали вразливі місця петраркістської поетики. Діалог Джордано Бруно «Про героїчний ентузіазм» містить у собі фактичний демонтаж петраркістського коду.

У Франції Петрарці наслідували багато великих поети. Значну роль тут зіграли переклади Клемана Маро, а також діяльність італійського поета Луїджі Аламанні, що працював у Франції . Остаточне оформлення французького петраркізму і становлення петрарківського міфу у Франції вчені відносять до періоду 1533—1539 років^[4].

Вплив «Книги пісень» помітний у Мелле де Сен-Желе, поетів Ліонської школи (Моріс Сев, Луїза Лабе, Пернетта Дюгіє), у поетів Плеяди та Агріппи д'Обіньє, а також у Філіпа Депорта . При цьому вплив італійської моделі поєднувалося тут з реанімацією національної куртуазної традиції. Водночас у прозі нерідко зустрічаються зразки демістификації петраркізму, іронічного трактування ідеалізованої любові (зокрема у Брантома).

Найбільш раннім наслідування Петрарці в Іспанії стали 42 сонети маркіза де Сантільяна, написані в 1444 році. Однак системного характеру петраркізм набув тут багато пізніше.

Як у Франції та в Іспанії, мода на петраркізм в Англії утвердилася в 1530-х роках. Першими англійськими петраркістами стилі Томас Ваєт і Генрі Говард, граф Саррі; після їхньої смерті традиція переривається і поновлюється лише в 1570-х роках, у Ф. Сідні, Е. Спенсера, М. Дрейтона і С. Деніела. У сонетах В. Шекспіра засвоєння петраркістських елементів поєднується з їхньою іронічною трансформацією (пор. знаменитий сонет 130).

У поезії Німеччини наслідування Петрарці виявляє себе значно пізніше, ніж в інших країнах, і збігається з розвитком поетики бароко (Мартін Опіц, Пауль Флемінг, Андреас Гріфіус). Для німецької поезії характерне поєднання петраркістської традиції зі стоїцизмом.

Традицію петраркізму у Швеції розвивав Скугечер Бергбу, який опублікував збірку ста сонетів Wenerid (опубліковано 1680, написано до 1650).

Поезією Петрарки захоплювалися й наслідували також поети Далмації, насамперед в літературних колах Дубровника. Серед представників петраркізму в хорватській літературі можна назвати імена таких поетів, як Марво Ветранович (1482—1576) , Никола Нальєшкович (1505/1508—1587), Марин Држич (1508—1567), Дінко Златарич (1558—1613).

На думку літературознавців Юрія Коваліва та Галини Юзьків відгомін стильових тенденцій петраркізму спостерігався і в українській поезії, зокрема у творчості Володимира Сосюри, Володимира Свідзинського^[5], Василя Симоненка та Миколи Вінграновського^[6].

• Стаття «Петраркізм» в Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — 624 с., с. 210.
• Joseph Vianey. Le Pétrarque en France. Genève, Slatkine Reprints, 1969.
• Jean-Luc Nardone. Pétrarque et le pétrarquisme. Paris, PUF, 1998.
• La postérité repond a Pétrarque. Paris, Beauchesne, 2006 [Архівовано 2 вересня 2011 у Wayback Machine.]
• Les poètes français de la Renaissance et Pétrarque, Etudes réunies par Jean Balsamo. Genève, Droz, 2004.
• Marius Pieri. Pétrarque et Ronsard. Marseille, Laffitte, 1896
• Dynamique d'une expansion culturelle: Pétrarque en Europe XIVe-XXe siècle. Paris, Champion, 2001.
• Frano Čale, Petrarca i petrarkizam, Zagreb, 1971.
• Владан Недић, Зборник Никше Рањине и усмено песништво. У: Владан Недић, О усменом песништву (приредио Мирослав Пантић), СКЗ, Коло LXIX, књ. 462, Београд, 1976, 62-78.
• Злата Бојовић, Зачеци дубровачке ренесансне поетике. У: Злата Бојовић, Ренесанса и барок, Београд, 2003, стр. 5-16. (про Петраркізм в хорватській літературі)
• Славко Петаковић, Петраркизам и антипетраркизам, Свет речи, X, бр. 21-22, 2006, стр. 98-100.

• Петраркізм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 210.
• Петраркізм // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 407. — 634 с.
• Baldacci, Luigi. Il petrarchismo italiano nel Cinquecento [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Graf, Arturo. Petrarchismo e antipetrarchismo
• Zocco, Irene. Petrarchismo e petrarchisti in Inghilterra. 1906
• Sentimento del tempo. Petrarchismo e Antipetrarchismo nella lirica del Novecento italiano. Atti dell'Incontro di Studio della Società per lo studio della Modernità letteraria. Catania, 27-28 Febbraio 2004. Savoca Giuseppe (A Cura Di). Firenze, Olschki, 2005. [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Arnaldo di Benedetto. Un'introduzione al petrarchismo cinquecentesco