Пилипчук Микола Степанович — Вікіпедія

Микола Пилипчук
Народився	22 травня 1926(1926-05-22) Зелятин, Поліське воєводство, Польська Республіка
Помер	21 липня 1996(1996-07-21) (70 років) Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Національність	білоруси
Alma mater	Київський медичний інститут (1952)
Галузь	медицина (фтизіатрія, пульмонологія, торакальна хірургія)
Заклад	Київський медичний інститут (1952—1996)
Посада	професор, завідувач кафедри фтизіатрії, проректор з лікувальної роботи
Вчене звання	професор (1964)
Науковий ступінь	доктор медичних наук (1962)
Науковий керівник	Володимир Рудін
Відомі учні	Василь Петренко, Василь Мельник, Раду Процюк, Ольга Пікас
Членство	академік Академії наук вищої школи України, член Міжнародного союзу боротьби з туберкульозом та захворюваннями легень, член Вищої атестаційної комісії СРСР, голова районного товариства «Знання» України
Відомий завдяки:	створенню органозберігального напрямку у легеневій хірургії, розробленню способів діагностики захворювань легень, методики внутрішньовенного введення протитуберкульозних засобів, створенню власної наукової школи
Нагороди	Військові: Трудові:

Микола Степанович Пилипчук (22 травня 1926, Зелятин — 21 липня 1996, Київ) — український науковець-фтизіатр, пульмонолог, торакальний хірург, педагог. Доктор медичних наук (1962), професор (1964). Один з провідних українських фтизіатрів та пульмонологів, інноватор у цих галузях. Засновник органозберігального напрямку у легеневій хірургії, розробник способів діагностики захворювань легень, методики внутрішньовенного введення протитуберкульозних засобів тощо.

Учасник німецько-радянської війни, зв'язковий партизанського загону, пізніше — капітан медичної служби. Брав участь у військових операціях 3-го Білоруського фронту. Нагороджений понад 10-ма медалями та орденами.

Після завершення війни, протягом майже 45 років — професор Київського медичного інституту (1952—1996), з яких 36 років — завідувач кафедри фтизіатрії. Засновник власної наукової школи, з якої вийшли понад 60 докторів та кандидатів наук. Заслужений діяч науки і техніки України (1991), посмертний лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Автор понад 250 наукових робіт, зокрема близько 10 авторських свідоцтв на винаходи^[1].

Народився 22 травня 1926-го року у селі Зелятин (нині не існує; згідно інших даних — у селі Вулька) Поліського воєводства Польської Республіки (нинішня територія Білорусі). За походженням — білорус^[1].

З початком німецько-радянської війни, ще не досягнувши призовного віку, служив зв'язковим у партизанському загоні. У 1944-му році призваний до лав Червоної армії у складі 3-го Білоруського фронту. На фронті захворів на туберкульоз, через що був демобілізований раніше строку вже після завершення війни.

Військову службу завершив у званні капітана медичної служби, нагороджений понад 10-ма медалями та орденами, зокрема орденом Вітчизняної війни II ступеня.

У 1952-му році з відзнакою закінчив Київський медичний інститут (КМІ), одразу розпочав наукову роботу в інституті. Після закінчення аспірантури у 1955-му році здобув науковий ступінь кандидата медичних наук, захистивши дисертацію на тему «Лечение больных туберкулезом легких торакопластикой в сочетании со стрептомицином, пенициллином, ПАСК и фтивазидом» (науковий керівник — професор Володимир Рудін)^[2].

У 1960-му році, у 34-річному віці, очолив кафедру фтизіатрії КМІ, через два роки здобув науковий ступінь доктора медичних наук, захистивши дисертацію на тему «Клиническая оценка хирургических методов лечения больных туберкулезом легких». У 1964-му році затверджений у вченому званні професора.

З 1965-го по 1970-й рік — проректор з лікувальної роботи КМІ. Паралельно, обіймаючи дві керівні посади в інституті, займався лікувальною роботою — зокрема, за 44 роки праці в інституті виконав понад 1500 торакальних операцій, регулярно проводив консультації хворих Києва, Черкаської та Чернігівської областей^[2].

Помер на 71-му році життя 21 липня 1996-го року. Похований разом з дружиною та сином на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, 50°24′59.70″ пн. ш. 30°30′5.2″ сх. д. / 50.4165833° пн. ш. 30.501444° сх. д. / 50.4165833; 30.501444), на одній ділянці з колегами та давніми друзями: Василем Мілько, Вадимом Пінчуком, Костянтином Кульчицьким та Віктором Сідельниковим.

У 1997-му році був посмертно нагороджений Державною премією України у галузі науки і техніки «за наукове розроблення і створення системи пульмонологічної допомоги в Україні».

Автор понад 250 наукових робіт, зокрема близько 10 авторських свідоцтв на винаходи та одного з перших у післявоєнній Україні підручника «Туберкульоз», що був перевиданий 5 разів. Науковий керівник та педагог близько 60-ти докторів та кандидатів наук, зокрема Василя Петренка, Василя Мельника, Раду Процюка, Ольги Пікас тощо.

На посаді завідувача кафедри фтизіатрії заснував власну наукову школу, створив органозберігальний напрямок у легеневій хірургії, розробив способи діагностики захворювань легень, методики внутрішньовенного введення протитуберкульозних засобів. Під керівництвом Миколи Пилипчука у лікувальну практику впроваджений гепарин, метіонін та галаскорбін, налагоджені гемосорбція та ендолімфатична терапія, при резекції легень застосований пневмоперитонеум, модифікований бічний доступ тощо. Заснував успішний студентський науковий гурток, який існує й досі^[1][3].

Після Чорнобильської катастрофи основну роботу кафедри спрямував на дослідження наслідків трагедії для людського здоров'я. Увійшов у склад робочої групи науковців з «вивчення ролі складових біосфери в циркуляції радіоактивних речовин та дослідження механізмів поєднаної дії іонізуючого випромінювання та хімічних забруднювачів ґрунту на здоров'я населення»^[4].

Академік Академії наук вищої школи України, член Міжнародного союзу боротьби з туберкульозом та захворюваннями легень. Член Вищої атестаційної комісії СРСР (протягом десяти років), голова районного товариства «Знання» України (протягом десяти років), голова міського, заступник республіканського, член правління Всесоюзного товариств фтизіатрів^[1].

Член редакційних колегій та рад часописів «Лікарська справа» та «Проблеми туберкульозу», відповідальний секретар першого з них. Заступник редактора міжвідомчого збірника «Туберкульоз».

• 1972 — «Аэрозольный ингалятор»
• 1978 — «Устройство для исследования двигательной функции мерцательного эпителия»
• 1985 — «Способ лечения туберкулеза легких, отягощенного хроническим алкоголизмом»
• 1986 — «Способ исследования состояния сурфактанта при туберкулезе легких»
• 1986 — «Устройство для измерения поверхностного натяжения жидкости»
• 1988 — «Способ лечения заболеваний легких, сопровождающихся повреждением сурфактанта»