Саморегуляція — Вікіпедія

Саморегуляція (від лат. regulare — приводити до порядку, налагоджувати) – це управління своїм психоемоційним станом, який досягається шляхом впливу людини на саму себе за допомогою слів, уявних образів, управління м’язовим тонусом і диханням.

У людини процеси саморегуляції відбуваються на різних за своєю складністю і змістом рівнях:

• Нижчий рівень – це біологічна саморегуляція. Вона властива переважній більшості живих організмів, і забезпечує успішну взаємодію людини з навколишнім середовищем.
• Вищий рівень – рівень психічної саморегуляції пов’язаний із підтриманням та мобілізацією психічної активності й полягає в здатності людини керувати власними діями й станами.

У сучасних дослідженнях виділяють більше 30 видів і рівнів саморегуляції: соціальну, біологічну, фізіологічну, нейрофізіологічну, психологічну, довільну і мимовільну, зовнішню й внутрішню, спонукальну, виконавчу, пізнавальну, особистісну, мотиваційну, інтелектуальну, емоційну, свідому і несвідому, рефлексивну, жорстку й гнучку^[1]

Варто зазначити, що саморегуляція – це процес впливу на власний фізіологічний і нервово-психічний стан, окрім того вона багато в чому залежить від бажання людини керувати власними емоціями, думками, переживаннями і поведінкою. Важливим є те, що здатність до саморегуляції не дається від народження, а виробляється за життя, тобто піддається формуванню й вдосконаленню.

Функціональна структура процесу саморегуляції містить у собі такі елементи: прийнята суб’єктом мета діяльності, суб’єктивна модель значущих (істотних) умов діяльності, програма власне виконавських дій, система критеріїв успішності діяльності, інформація про результати, які реально отримані. ^[2]

Виділяють рівні саморегуляції відповідно до рівнів життєдіяльності: 1) соціально-психологічний, який полягає в управлінні й регулюванні міжособистісних відносин; 2) особистісний — управління й регулювання поведінки особистості, зокрема її мотиви, самооцінку й рівень домагань; 3) рівень психічних процесів — особливості управління та регуляції діяльності; 4) психічних станів — управління і регулювання переживаннями; 5) рівень управління і регуляції функціональних станів

К. Ізард виділяє три типи саморегуляції емоцій:

1. регуляція за допомогою іншої емоції;
2. когнітивна регуляція;
3. моторна регуляція ^[3]

Перший тип полягає у використанні свідомих зусиль, спрямованих на активацію іншої емоції, протилежної тій, яку людина переживає і хоче усунути.

Другий – пов’язаний з використанням уваги і мислення для пригнічення небажаної емоції або встановлення контролю над нею. Це переключення свідомості на події чи діяльність, що викликають у людини цікавість та позитивні емоційні переживання.

Третій – передбачає використання фізичної активності як каналу розрядки емоційної напруги.

В залежності від виду діяльності й умов її здійснення саморегуляція може реалізовуватися різними методами:

• Антистресове дихання
• Аутогенне тренування
• Медитація
• Йога
• Релаксація
• Візуалізація ресурсного стану
• Кінезіологічний комплекс

Основним завданням методів саморегуляції є 1) усунення стресових станів; 2) зменшення ступеня емоційної напруги; 3) підсилення мобілізації ресурсів.

Відповідно, можемо виділити такі ефекти саморегуляції:

• ефект заспокоєння (усунення емоційної напруженості)

• ефект відновлення (ослаблення проявів втоми)
• ефект активізації (підвищення психофізіологічної реактивності).

1. ↑ Козлов Н.І. (1998). Як ставитися до себе і до людей, або Практична психологія на кожен день. АСТ-ПРЕСС.
2. ↑ Конопкин, Олександр (1980). Психологические механизмы регуляции деятельности (російською) . Наука.
3. ↑ Изард, Кэрол (2006). Психология эмоций (російською) . Питер.