Сен Сулінта — Вікіпедія

Сен Сулінта (1511–1582) — лаоський державний діяч, правитель королівства Лансанг у період смути 1571—1591 років.

Вперше він проголосив себе королем 1571 року, втім 1575 імператор Таунгу захопив Сен Сулінту й відправив його до бірманської столиці, міста Пегу. Вдруге зайняв трон 1580 року, повернувшись із заслання, але вже в якості васала Бірми^[1][2].

Хроніки, в яких згадується Сен Сулінта, належать до старовинних анналів королівства Лансанг, держав Ланна, Аюттхая та Бірма, й усі вони суперечать одне одному. Зокрема хроніки Лансангу перекладались іншими мовами та тлумачились по різному, що спричинило дискусії з приводу правдивості тих історичних джерел. Більшість дослідників вважають, що до оригінальних текстів навмисне вносились зміни, щоб не висвітлювати ті чи інші події з метою возвеличення власної держави. Окрім того, дослідникам вкрай важко встановити хронологію та чітку послідовність подій і правителів у той період історії королівства Лансанг. Тому події та дати біографії Сен Сулінти не можуть бути цілком достовірними^[3].

Народився 1511 року у Нонгкхаї, поряд із В'єнтьяном, у родині простолюдина на ім'я Чан. Його відправили на навчання до тогочасної столиці, міста Муангсуа (сучасний Луанґпхабанґ), де ним опікувався чернець Сіканто, духовний наставник короля Потісарата. Він виріс у столиці та став чиновником високого рангу. Завдяки своєму спритному розуму Сен Сулінта швидко просунувся королівською ієрархією, зрештою отримавши посаду губернатора Пакхуейлуанґу^[2].

За правління короля Сеттатірата Сен Сулінта виявив себе гарним полководцем, він брав участь у військових кампаніях проти бірманського завойовника Баїннауна. Окрім того, що Сен Сулінта був поряд із Сеттатіратом у всіх битвах, він також брав участь у будівництві нової столиці, В'єнтьяна. Завдяки цьому король одружився з дочкою Сен Сулінти, яка народила спадкоємця, принца Кео Кумане^[2].

Сеттатірат помер того ж року, коли народився його син, що спричинило суперечки щодо спадкування престолу. Частина знаті разом з усім духовенством виступили за те, щоб оголосити новим королем малолітнього Кео Кумане, втім свої претензії на престол висунув і Сен Сулінта, нагадуючи про свої заслуги перед королівством. Однак знать не бажала допускати до престолу людину, що не мала королівської крові. Це призвело до громадянської війни, в якій перемогу зрештою здобув Сен Сулінта^[1][2].

До 1575 року бірманці значно зміцнили свою державу, створивши королівську династію Таунгу, та домінували у Південно-Східній Азії. Того ж року Бірма вдалась до чергової спроби завоювати Лансанг. Вони скористались нестабільністю в королівстві, а також невдоволенням місцевого населення боротьбою за владу між різними угрупованнями. Багато жителів столиці втекли на південь. Зусилля Сен Сулінти протистояти вторгненню були марними, оскільки військо не бажало воювати за узурпатора^[2]. Бірманці легко захопили В'єнтьян та вивезли Сен Сулінту разом з Кео Кумане до Пегу. Туди ж було вивезено й багатьох місцевих жителів^[1][2].

Таким чином Лансанг учетверте в своїй історії був окупований. Попередні в'єтнамське (1478) та бірманські (1564, 1570) вторгнення було швидко відбито, хоч ворогам і вдавалось захопити столицю на короткий час. Однак того разу бірманське володарювання в Лансангу тривало близько 25 років^[1][4]. Після ув'язнення Сен Сулінти трон Лансангу зайняв брат Сеттатірата принц Асен, який узяв собі тронне ім'я Воравонґса I. Від 1564 року він перебував у полоні в Пегу.

1579 року Воравонґса загинув, придушуючи повстання на півдні країни, а наступного року бірманці повернули Сен Сулінту на престол. Відтоді він правив як васал Бірми й помер 1582. Після смерті короля бірманці посадили на трон Нахон Ної, сина Сен Сулінти, якого повалили за кілька місяців у результаті повстання. Роком раніше помер Баїннаун, що зрештою призвело до розпаду імперії, яку він створив.

Від того моменту в країні почався період між царства, коли тривала боротьба за владу між різними кланами при дворі, а король на троні був фактично відсутній. Така ситуація підкреслювала слабкість двору в Тегу, який уже не міг впливати на ситуацію в окупованих землях, оскільки сам був змушений протистояти внутрішнім викликам. Натомість лансанзька знать також не наважувалась виступити проти Бірми, оскільки не могли дійти згоди в питанні спадкування престолу. Таке тривало впродовж 8 років^[5].

Ситуація вирішилась 1590 року, коли знать Лансангу відрядила до бірманського двору в Тегу делегацію, що звернулась із проханням про звільнення Кео Кумане, який повернувся на батьківщину та 1591 року зайняв трон^[2].

• Stuart-Fox, Martin (2006). Naga Cities of the Mekong: A Guide to the Temples, Legends and History of Laos (англ.) . Media Masters. ISBN 978-981-05-5923-6. Процитовано 8 грудня 2020.
• Stuart-Fox, Martin (1998). The Lao Kingdom of Lān Xāng: Rise and Decline (англ.) . White Lotus Press. ISBN 978-974-8434-33-9. Процитовано 8 грудня 2020.
• Võ, Thu Tịnh (1983). Les origines du Laos (фр.) . Sudestasie magazine. ISBN 978-2-85881-001-7. Процитовано 8 грудня 2020.