Стів Альбіні — Вікіпедія

Стів Альбіні
англ. Steve Albini[1][2][3]
Основна інформація
Повне ім'я	Steven Frank Albini
Дата народження	22 липня 1962(1962-07-22)
Місце народження	Пасадена, Каліфорнія, США
Дата смерті	7 травня 2024(2024-05-07) (61 рік)
Місце смерті	Чикаго, Іллінойс, США[4]
Причина смерті	інфаркт міокарда[5]
Роки активності	1981 — 2024
Громадянство	США
Віросповідання	атеїзм
Професія	продюсер
Освіта	Медільська школа журналістикиd, Північно-Західний університет і Hellgate High Schoold
Інструменти	електрична гітара клавішні семплер
Жанр	нойз-рок альтернативний рок
Псевдоніми	DJ Double R
Колективи	Big Black Rapeman Flour Shellac
Членство	Shellac, Big Blackd і Rapemand
Лейбл	Def Jam Recordings, Columbia, American Recordings, Epic
Автограф
Файли у Вікісховищі

Стів Франк Альбіні (англ. Steve Frank Albini; 22 липня 1962 — 7 травня 2024^[6]) — американський музичний продюсер, композитор, копірайтер, вокаліст, гітарист і басист, колишній учасник гуртів Big Black, Rapeman, Flour і Shellac.

Альбіні – легенда альтернативної музики. Американські ЗМІ виокремлюють декілька причин такої популярності: традиційні способи звукозапису, повага до колег-музикантів, порядність та безкорисливість.

Стівен Френк Альбіні (Steven Frank Albini) народився 22 липня 1962 року в Пасадені, штат Каліфорнія, США. До 1973 року місце проживання родини Альбіні постійно змінювалося. З 1974 року — місто Міссуле, штат Монтана.

Стівен Френк Альбіні (Стівен Френк Альбіні) — уродженець прославленої в піснях Пасадени, штат Каліфорнія. Він з'явився на світ 22 липня 1962 і перші роки життя провів у переїздах. Сім'я багато разів змінювала місце проживання, поки в 1974 році не вирішила обживатися в маленькому сімидесятитисячному містечку Міссуле, штат Монтана. Дозвілля та нудьга підлітків стане першою актуальною темою тінейджерських пісень Стіва Альбіні.

Але музика почалася для нього не з пісенної творчості, а з бас-гітари, якою він зайнявся від нічого робити, коли сидів удома зі зламаною ногою. Шкільний приятель познайомив його з головною того часу музичною новинкою — панк-роком, підсадивши Стіва на музику Ramones. Він почав скуповувати всі платівки Ramones, які тільки міг дістати, а в міру розширення музичних інтересів поповнював бібліотеку дисками The Stooges, Television, Wire, The Fall, The Velvet Underground, Killing Joke.

Офіційний навчальний курс бас-гітари обмежився для нього всього одним тижнем. Далі Стів перейшов від теорії до практики і занурився в місцеве музичне життя. Однією з його перших команд було панк-формування Просто Ducky, в якому разом з Альбіні грав син колишнього мера міста.

Ще в школі Стівен почав подумувати про професію журналіста і, озброєний атестатом зрілості, відправився в Еванстон, передмістя Чикаго, де вступив до школи журналістики при Північно-західному університеті. Чиказька музична сцена давала широкий простір для публіцистичної творчості, так що Альбіні знайшов застосування своїм талантам у кількох фанзінах Чикаго, а потім і Бостона. У центрі його уваги знаходився тоді ще юний панк-рок, а опуси відрізнялися різкістю і прямотою суджень при відсутності всякого пієтету перед загальновизнаними авторитетами.

З таким ставленням до соціуму Стіву була пряма дорога в панк-спільноту. У 1982 році Альбіні заснував панк-рок-групу Big Black, яка об'єднала гітариста Сантьяго Дюранго (Сантьяго Дуранго) і бас-гітариста Джеффа Пеццаті (Jeff Pezzati). Обидва вони паралельно грали в команді Гола Paygun. Озброївшись драм-машиною, вони записали два міні-диски, а в середині 80-х, помінявши Пеццаті на Дейва Райлі (Dave Riley), випустили два студійних альбоми: «розпилювач» (1986) і «Songs About Fucking» (1987).

Агресивний і образивний саунд Big Black відрізнявся дуже насиченими, дзвінкими гітарами, а використання драм-машини замість барабанної установки виглядало свого роду предтечею індастріал-року. Як і в своїй публіцистичній діяльності, Альбіні і в музиці не визнавав жодних табу й, будучи основним автором текстів, не боявся жодних тем: його опуси кишіли історіями про вбивства, зґвалтування, підпали, расизм, сексуальне насильство над дітьми та жінконенависництво.

Вірні панківським принципам, музиканти не йшли на угоди з шоу-бізнесом — не підписували жодних контрактів, не шукали фінансування та підтримки, самі організовували концертні тури, самі готували і тиражували записи. Загалом, все тримали під своїм контролем. Тим більше що Альбіні успішно освоїв всі етапи музичного виробництва, виступивши звукоінженером і продюсером всіх релізів Big Black — двох студійних і двох концертних альбомів, чотирьох міні-дисків і п'яти синглів. Природно, в суперзірки Big Black не вибилися, але тихою сапою домоглися андеграундного визнання і мали значний вплив на розвиток естетики інді-року і андреграундної музики в цілому.

Незадовго до виходу другого альбому команда розпалася, а Альбіні кинув всі творчі сили в нове починання. Неоднозначна назва його другого колективу Rapeman Стівен запозичив з японських коміксів — так звали головного антигероя дуже популярної серії коміксів, якими він несподівано для себе пристрасно захопився. Скандальна назва повністю відповідала скандальній антиестетиці команди, що грала гібрид хардкору та нойз-року, з прикметами нойз-панку та ексцентричного арт-року.

За два роки існування гурт, що об'єднав басиста Девіда Сміта (David Smith) і барабанщика Рея Вошмена (Rey Washman), екс-учасників Scratch Acid, випустив два сингли, один міні-альбом та один повноформатний диск «Дві черниці та безпека Mule» (1988). Їх творчість знайшла своїх шанувальників, що характерно — головним чином у Великій Британії, де альбом добрався до Тор 5 інді-чарту. Відзначили команду і охоронці моральності — творчість Rapeman, особливо в їх зухвалому концертному варіанті, часто викликало протести з боку феміністок і борців за права людини: багатьом здавалося, що музиканти знущаються над жінками і підбурюють до насильства. Альбіні завжди вважав такі претензії повним ідіотизмом, запевняючи, що «Панківська ідеологія в цілому скоріше симпатизує фемінізму».

Звільнений з посади вокаліста і гітариста Rapeman у зв'язку з розпадом команди, Альбіні зміг віддавати весь свій час улюбленому продюсуванню. Саме наприкінці 80-х його продюсерська робота починає поступово виходить на рівень стахановський (з кожним роком набираючи і набираючи обороти). Серед найпам'ятніших релізів цього періоду — перший студійний альбом Pixies «Surfer Rosa» (1988), що викликав подив небанальною тематикою, експериментальним лоу-фай-саундом і незвичайним звучанням барабанів. Незалежний реліз не мав жодних шансів на комерційний успіх (тим болем що лейбл 4AD виділив групі дуже скромний бюджет $ 10.000), але, стараннями продюсера і команди, придбав культовий статус.

Альбіні, який завжди принципово відмовлявся від відсотка з продажів (вважаючи це «образою для групи»), отримав свій звичайний на той час гонорар $ 1,500, але як професіонал виграв набагато більше: найавторитетніші музичні видання світу, в тому числі «Rolling Stone», «Spin» і «Q», включили «Surfer Rosa» в рейтинг найкращих альбомів усіх часів.

Для багатьох музикантів, у тому числі Біллі Коргана (Billy Corgan), Пі Джей Харві (PJ Harvey), Курта Кобейна, «Surfer Rosa» став справжнім відкриттям і джерелом натхнення, а також — відомостей про Стіва Альбіні, з яким їм ще доведеться працювати.

Зокрема, Кобейн зізнавався, що саме після «Surfer Rosa» йому захотілося роздобути Альбіні як продюсера. Їх робоча зустріч відбулася в лютому 1993 року, коли Nirvana взялася за свій третій і останній альбом «In Utero». За два тижні, проведені в студії, Альбіні разом з Кобейном і компанією створив ще один шедевр гранжу, який не тільки дебютував в США під № 1 і розійшовся по Америці 5-мільйонним тиражем, а й додав лаврів своїм творцям. «Rolling Stone», «Blender», «Spin» та інші ЗМІ порахували «In Utero» гідним місця в числі найкращих альбомів усіх часів.

Незадовго до історичної зустрічі з Nirvana Альбіні познайомився ще з однією своєю шанувальницею — Пі Джей Харві, для якої в грудні 1992 року спродюсував її другий альбом Rid of Me («Позбутися мене»). Запис, для якого Стів обробив 13 пісень з 14, кардинально відрізнялася від дебютного диска артистки «Сухой». Більш агресивний і брутальний, налягав на гітарний дисторшн, в чартах альбом повів себе скромно, але місце в історії знайшов: у 2003 році журнал «Rolling Stone» помістив його в свій знаменитий рейтинг «500 найвидатніших альбомів усіх часів».

До моменту виходу платівок Харві і Nirvana в житті Альбіні з'явилася ще одна творча віддушина — його нова група шелак, мінімалістське рок-тріо, варіююче нойз-, інді-, панк-, альт-і рок-тематику. Проект виріс з неформального спілкування, в тому числі і в репетиційній залі, між Альбіні і барабанщиком Тоддом Трейнером (Todd Trainer). Компанію доповнив басист Боб Уестон (Bob Weston), за сумісництвом — відомий звукорежисер, який склав із Стівом прекрасний і по-своєму божевільний тандем.

Шанувальники аналогового саунду і абсолютно вільних (часто навіть від мелодій) аранжувань, вони максимально уникали накладень і студійного «вилизування» звуку. Якраз до речі прийшовся Тодд Трейнер, що відрізнявся грубою, хвацькою, часом примітивною манерою гри, що разом з відсутністю чітких пісенних конструкцій, різкими ритмічними збоями і сюрреалістичними текстами Стіва, повними чорнуватого гумору, це створювало потужний ефект і незмінно вражало як нечисленних фанів Shellac, так і просунутих критиків.

У зв'язку із завантаженістю музикантів на інших фронтах, група нечасто гастролювала (і тут блиснув неформалізмом: у Shellac ніколи не було чіткої такси за концерт, вони орієнтувалися на кількість проданих квитків) і менше ніж хотілося б працювала в студії. Починаючи з 1994 року, коли вийшла дебютна платівка «На Action Park», група випустила ще три альбоми: «Terraform» (1998), «1000 Hurts» (2000) і «Excellent Italian Greyhound» (2007). Найбільше досягнення — Тор 50 американських інді-чарту — належить четвертому диску, а в тому, що стосується місця в історії, відзначився «1000 Hurts»: британський вебзін «Rockfeedback» назвав його альбомом десятиліття.

Сам Стів Альбіні міг би сміливо претендувати на звання продюсера десятиліття, якби таке існувало: принаймні в 90-ті роки 20 століття він залишався одним з найбільш затребуваних студійних асів. Кульмінацією продуктивності став 1996 рік, коли його ім'я з'явилося на 40 з гаком релізах. А в 1998-му робота Стіва була відзначена премією Ґреммі: сингл «Most High» з альбому Роберта Планта (Robert Plant) і Джиммі Пейджа (Jimmy Page), «Walking into Clarksdale», записаного і спродюсованого Альбіні всього за 35 днів, удостоївся нагороди за найкраще виконання хард-року.

Однією з найбільш довгограючих виявилася співпраця з англійським проектом Whitehouse, родоначальником важкого електронного стилю пауер-електронікс. Фактично поява Альбіни за режисерським пультом подарувала Whitehouse друге життя: починаючи з альбому 1990 року «Thank Your Lucky Stars», виданого музикантами після 5-річної паузи, Стів пропрацював з командою понад 10 років. На його рахунку — сім релізів Whitehouse, над якими з кінця 90-х він працював у тандемі з Вільямом Беннеттом (William Bennett), засновником і єдиним постійним учасником Whitehouse.

А єдиним незмінним кумиром Альбіні в професії завжди залишався Джон Лоудер (John Loder), з яким вони перетнулися в студії під час роботи над платівкою Big Black «Songs About Fucking». Лоудер прославився як дуже колоритний і неординарний продюсер зі своєю власною методикою запису — швидко, недорого, відносно просто, але з підвищеною увагою до специфіки саунду і характеру кожної команди.

Цими принципами завжди керувався і Стів Альбіні, який більше всього на світі не любить офіціоз і амбітність. Йому не подобається навіть сама назва професії — рекорд-продюсер, він воліє, щоб його називали звукоінженером і по можливості навіть не згадували його імені в буклетах альбомів. Так що підрахувати весь його продюсерський каталог досить складно. За його власної (приблизної) оцінки, як звукорежисер і продюсер він пропустив через свої руки від 1500 до 2000 альбомів, здебільшого — маловідомих груп.

Зберігаючи неймовірну за теперішніх часів демократичність, свою студію Електричні Аудіо він часто надає молодим музикантам абсолютно безкоштовно, задовольняючись лише оплатою свого робочого часу, як і в часи першої молодості, відмовляється від відсотків з продажів. Колеги називають Електричні Аудіо однією з найдоступніших у світі студій звукозапису світового рівня.

Стів Альбін був продюсером: Nirvana, Pixies, Cheap Trick(інші мови), Пі Джей Харві (PJ Harvey), Mogwai, Bush, Iggy and The Stooges, Джиммі Пейдж (Jimmy Page) і Роберт Плант (Robert Plant), The Jesus Lizard(інші мови), Whitehouse.

Серед найбільш неординарних, часом екстремальних продюсерських проектів Альбіні останніх років можна назвати третій альбом Gogol Bordello "Gypsy Punks: Underdog Всесвітнього Strike" (2005), залучили маестро до циганського панку, дев'ятий альбом Neurosis "Given to the Rising" (2007), в якому продюсер занурився в суворі будні пост-металу і допоміг релізу потрапити в Тор 100 найкращих альбомів десятиліття за версією журналу "Decibel", перший студійний альбом The Stooges після 34-річної перерви "The Weirdness" (2007), записаний в оригінальному складі, другий альбом брит-Попера Джарвіса Кокера "подальших ускладнень" (2009) і дев'ятий альбом Manic Street Preachers "Journal for Plague Lovers" (2009).

• 1987: Pixies — Surfer Rosa
• 1990: The Breeders(інші мови) — Pod
• 1991: The Wedding Present(інші мови) — Seamonsters
• 1992: Helmet — Meantime (Song: In the Meantime)
• 1993: PJ Harvey — Rid of Me
• 1993: Nirvana — In Utero
• 1994: Shellac — At Action Park
• 1995: 18th Dye(інші мови) — Tribute to a Bus
• 1995: Fred Schneider — Just Fred
• 1996: Bush — Razorblade Suitcase
• 1996: Wuhling(інші мови) — Extra 6
• 1997: Shellac — Terraform
• 1998: Jon Spencer Blues Explosion(інші мови) — ACME
• 1998: Will Oldham(інші мови) — Little Joya
• 1998: Jimmy Page & Robert Plant − Walking into Clarksdale
• 2002: The Breeders − Title TK
• 2007: Iggy & The Stooges — The Weirdness

• Сайт Electrical Audio - студія Альбіні у Чикаго
• Стів Альбіні у базі даних Discogs.com.

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (січень 2011)