Алани-танаїти — Вікіпедія

Алани-танаїти (грец. Άλανοί, лат. Halani Tanaitas) — група чи об'єднання кочових іраномовних племен, очолюваних аланами, які мешкали у Подонні і були згадані Амміаном Марцелліном (Історія, 31, 3, 1) у опису подій 375 року, а саме експансії гунів до Європи

«1. І ось гуни, пройшовши крізь землі аланів, які межують з гревтунгами і зазвичай називаються танаїтами, здійснили у них страшне винищення та спустошення, а з уцілілими уклали союз і приєднали їх до себе.»[1]

Неодноразово висловлювалася думка, що алани-танаїти саме та група аланів, яка вдерлася до Подоння та Північного Кавказу на початку 60-х років І століття та спричинила міграцію до Північного Причорномор'я аорсів та сіраків.[2] Якщо взяти за основу це припущення, то саме з аланами-танаїтами можливо повязати Закавказькі навали 72-73 років[3] та поч. II ст. н. е., а також відому з вірменських хронік династію аланів Аравеліани[4] (порівн. « саки-аравали»).

Гіпотетично з аланами-танаїтами можливо пов'язати згаданих у поховальному напису з Керчі «царів алан»(грец. τοῖς Άλανῶν βασιλεῦσιν), яких згадувана особа впевнено перемогла до/близько 92 р.,[5] та «союз з аланами» (грец. τήν Άλανῶν συνμαχίαν), від якого згадана особа відмовила місцевих (біля Херсонесу) царів.[6][7] Повний текст напису наступний:

«… палко бажаючи… залишився (без) вершників… (Руйнуючи) лад, він, подібний до бурхливої (річки), нищачі все, що нападало на нього як (нестримний?) потік … завдяки власній звитязі та талану царя… й тодішній цезар, перебуваючи … почув про велику (й… й при…) вирішенні справ засуджував провину… й листом запросив до цезаря, (який), схваливши (те, що відбулося), спонукав до цього на майбутнє… і царям аланів за (провину їх?) вважав за потрібне визначити (справедливе покарання ?). Адже коли (виявляються) важливі справи, то вони приваблюють тих, хто поблизу, а коли вони не виявляються, то вони їх турбують… він, (після того як) цезар побачив його таким, яким він про нього чув, був вшанований (цезарем за ці справи) й, (сприяючи) нинішньому володарю великому царю (Савроматові), покинувши більш великого государя, (здійснив військовий похід на скіфів) крізь Таврику. Коли він досяг Херсонесу, (зустрілися йому царі, які) прийшли для укладання союзу з аланами, яких (він від цих намірів) відвернув. І коли він ще збирав (військо і) збирався вирушити у похід (на скіфів), сталося йому (отримати) від царів, що вони присягяють (богами) у вірності (і союзі). Адже великий герой доклав серйозних зусиль… його ж славетний талан царя… (Адже воно ?) до більшого звеличило його своїм сприянням… (Адже так) кентавр Хірон (виховав) великого (героя) Ахілла, спонукавши, думаю, таким же чином, (як сам він виховав володаря), що став (великим) царем Савроматом… (Й) з відповідною шаною, належною пану (своєму… від Геракла) та Посейдона походячого, й не тільки (вчив благородним справам, звеличив) й виховав, а й (спонукав вихованця), визначивши йому турботу по відношенню до псеханів (…) Вів війну зі скіфами, підпорядкував таврів і, змінивши (становище), їхню зухвалість та (неприборканий?) спосіб мислення звернув в (великий) страх (так, що) необхідність стала терплячістю, війна ( — миром), а слово — засобом переконання, всім цим він прикрасив себе. (Адже проти тих, хто) ставав його ворогами, він був дуже войовничим, по відношенню до підлеглих (доброзичливим), для покірних — законом! За що у нього були заслужені відзнаки (великодушності) і подяки: хіліархії і золоті (нагороди війська), й авангард фракийского загону, й командування (фалангою) гоплитів, що прикрашає та примножує того, хто довірив, та робить гідним шани того, хто цією довірою користувався. Навіть цей дуже помірний, але зроблений перелік справ у вибірковому поєднанні показує вшанованого гідним любові, внаслідок чого звитяга з усіма милостями зберегла для нього повною мірою щастя, а також найщасливішу й для всіх бажану (прикрасу) царства. Бути великим, не будучи гоноровим, а зі скромністю вважаючи благовоління царя для себе придбанням — це бажане. Завжди він був все більш та більш великим, відчуваючи юнацьке задоволення у всі роки, й разом з тим розсудливий і войовничий ставши законом для всіх навколишніх племен, які живуть у Меотиди і знають витоки…» [8]

Висловлено думку, що відомий з листів Плінія Молодшого[9] Сусаг — цар алан-танаїтів.[10][11]

Ймовірно, що у 236—239 роках у об'єднані алан-танаїтів змінилася політична верхівка — об'єднання очолили представники нової хвилі аланів — мігрантів зі сходу.[12][13]

Існує декілька думок щодо батьківщини аланів, але найвірогіднішою є думка, що етнос аланів сформувався у Мугоджарах (регіон Західного Казахстану) за участі як прийдешніх, так і тубільних іранських племен.[14]

Відомі Аравеліани

[ред. | ред. код]
Тамга Аравеліан
  • Базук — цар алан (в оригіналі — овсів), який очолював навалу на Закавказзя у 72 р. Можливий батько Сатінік.
  • Анбазук — брат Базука.
  • Сатінік — донька царя алан, дружина царя Вірменії.
  • Баракад ( — поч. II ст.) — родич царя алан, супроводжував Сатінік до Вірменії, охрестився та прийняв зі своїми спільниками смерть на поч. II ст. Відомий як св. Сукіас.
  • Датіанос (ІІ ст.) — наступник царя алан, батька Сатінік.[15][16]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ (рос.) Аммиан Марцелин. Римская история. Алетейя. 1994 (лат.)AMMIANI MARCELLINI. HISTORIAE (Res Gestae), XXXI, 3, 1. «1. Igitur Huni pervasis Halanorum regionibus quos Greuthungis confines Tanaitas consuetudo nominavit, interfectisque multis et spoliatis, reliquos sibi concordandi fide pacta iunxerunt…»
  2. ↑ оглядово: (рос.) Виноградов Ю. Г. Очерк военно-политической истории сарматов в I. н. э. // ВДИ. 1992. No2.
  3. ↑ Йосип Флавій. Юдейська війна. 7.7.4.
    4. Про аланський народ я, як мені здається, ще вище згадав, як про скіфське плем'я, що живе на берегах Танаїса і Меотійського озера. ...вони численними натовпами напали на мідян, що не чекали жодної небезпеки, спустошили густонаселений, насичений худобою край, не зустрічаючи ніде з боку оторопілого населення ніякого опору. Цар країни Пакор втік в страху в непрохідні пустелі, залишивши все в їх розпорядження; насилу йому вдалося викупити у них за 100 талантів свою дружину і наложниць, що потрапили до них у полон. Задовольняючи свою розбійницьку жадібність безперешкодно і навіть без меча, вони продовжували свій спустошливий набіг до самої Вірменії. Царював тут Терідат, який хоч і виступив їм назустріч і дав їм бій, але тут сам трохи не потрапив живим у полон. Алан звіддалі накинув на нього аркан і потягнув би його з поля бою, якщо б цареві не вдалося вчасно перерубати мечем мотузку і таким чином врятуватися. Варвари ж, розлючені ще більше від цієї битви, спустошили всю країну і з величезною масою бранців і здобичі, награбованої ними в обох царствах, повернулися назад на батьківщину.
    [[https://web.archive.org/web/20120707221231/http://www.vehi.net/istoriya/israil/flavii/voina/07.html Архівовано 7 липня 2012 у Wayback Machine.] (рос.) Иосиф Флавий. Иудейская война. Минск, Беларусь, 1991.] (гр.)Φλαβίου Ἰωσήπου ἱστορία Ἰουδαϊκοῦ πολέμου πρὸς Ῥωμαίους βιβλία [Архівовано 24 травня 2015 у Wayback Machine.]
  4. ↑ (рос.) Алемань А. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. М., «Менеджер», 2003.
  5. ↑ (рос.)Парфенов В. Н. Флавии и Боспор. К вопросу о римском «либерализме» [Архівовано 28 серпня 2012 у Wayback Machine.] // Из истории античного общества. Сб. науч. тр. к 60-летию проф. Е. А. Молева. Вып. 9-10. 2007
  6. ↑ (рос.)Виноградов Ю. Г., Шестаков С. А. Laudatio Funebris из Пантикапея. ВДИ, № 2, 2005.
  7. ↑ (рос.)Перевалов С. М. «Аланская эпиграфика. 1. Каталог греческих надписей». Вестник ВНЦ. 2011.
  8. ↑ переклад з російської, некваліфікований, та не може використовуватись як джерело та посилання, оригінальний текст: (рос.) Сапрыкин С. Ю. Энкомий из Пантикапея и положение Боспорского царства в конце I — начале II в. н.э. ВДИ. 2, 2005
  9. ↑ (рос.)Плиний Младший. Письма. X, 74. [Архівовано 6 грудня 2012 у Wayback Machine.] (лат.) EPISTVLARVM, X, 74 [Архівовано 25 червня 2012 у Wayback Machine.] «C. PLINIUS TRAIANO IMPERATORI. Appuleius, domine, miles qui est in statione Nicomedensi, scripsit mihi quendam nomine Callidromum, cum detineretur a Maximo et Dionysio pistoribus, quibus operas suas locaverat, confugisse ad tuam statuam perductumque ad magistratus indicasse, servisse aliquando Laberio Maximo, captumque a Susago in Moesia et a Decibalo muneri missum Pacoro Parthiae regi, pluribusque annis in ministerio eius fuisse, deinde fugisse, atque ita in Nicomediam pervenisse. Quem ego perductum ad me, cum eadem narrasset, mittendum ad te putavi; quod paulo tardius feci, dum requiro gemmam, quam sibi habentem imaginem Pacori et quibus ornatus fuisset subtractam indicabat. Volui enim hanc quoque, si inveniri potuisset, simul mittere, sicut glebulam misi, quam se ex Parthico metallo attulisse dicebat. Signata est anulos meo, cuius est aposphragisma quadriga.»
  10. ↑ (рос.) Яценко С. А. Аланы в Восточной Европе в середине I — середине IV вв. н. э. (локализация и политическая история) // Петербургский археологический вестник: Скифы. Сарматы. Славяне. Русь. — 1993. — Вып. 6. — С. 86.
  11. ↑ (рос.) Туаллагов А. А. Закавказский поход алан 35 г. н. э. // Вестник Северо—Осетинского государственного университета имени К. Л. Хетагурова. — 2008. — № 4. — С. 108.[недоступне посилання з лютого 2019]
  12. ↑ (рос.)Яценко С. А. Германцы и аланы: О разрушениях в Приазовье в 236—276 гг. н.э. STRATUM + ПАВ., СПб — Кишинев. 1997[недоступне посилання з червня 2019]
  13. ↑ Симоненко О. В. Сармати Північного Причорномор'я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія. Автореф. дис… д-ра іст. наук: 07.00.04. НАН України. Ін-т археол. К., 1999
  14. ↑ (рос.) Скрипкин А. С. О времени появления аланов в Восточной Европе и их происхождении (Историко-археологический альманах, No 7, Армавир, 2001, стр. 15-40)
  15. ↑ (рос.) Алемань А. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. М., «Менеджер», 2003.
  16. ↑ тамга Аравеліан за:(рос.)Яценко С. А. Знаки-тамги ираноязычных народов древности и раннего средневековья. М.: Восточная литература, 2001.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алани-танаїти&oldid=40694941