Тарковський Олександр Карлович — Вікіпедія

Тарковський Олександр Карлович
Народився	3 вересня 1862(1862-09-03) Миколаївка, Бобринецький повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	26 грудня 1924(1924-12-26) (62 роки)
Громадянство	Україна
Національність	Українець
Діяльність	журналіст
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Брати, сестри	Тарковська Надія Карлівна
Діти	Тарковський Арсеній Олександрович

Олександр Карлович Тарковський (3 вересня 1862, Миколаївка, нині — Кіровоградська область^[1] — 26 грудня 1924) — український поет, прозаїк, журналіст, громадський діяч.

Батько Арсенія Тарковського, дід Андрія Тарковського.

Походив із польської шляхти.

Його вихованням займалася старша сестра Надія Карлівна Тарковська, яка 1870 року стала дружиною Івана Карпенка-Карого. Хутір біля с. Миколаївки, де народився Олександр Карлович і який згодом увійшов до історії української літератури як хутір «Надія», був шлюбним посагом Тарковської.

Олександр навчався у Єлисаветградському реальному училищі разом із братами Тобілевичами (майбутніми М. Садовським і П. Саксаганським) та Євгеном Чикаленком.^[2]

У юності перебував під сильним духовним впливом чоловіка сестри — Івана Тобілевича (Карпенка-Карого).^[3]

Навчаючись на юридичному факультеті Харківського університету, вступив до партії «Народна Воля».^[4]

Писав вірші, організовував аматорські вистави, крім української та російської, знав 7 мов (давньогрецьку, латину, іврит, французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, сербську).^[4]

Разом із сестрою Надією, дружиною І. Карпенка-Карого, був серед 8 єлисаветградців, які 1880 року звернулися з листом на підтримку української мови до історика Миколи Костомарова: «Батьку! За Вами все: і давня слава, і дотепність, і розум, і наука, поговоріть же там тепер з московськими письменниками… що пора знять з нас покуту мовчки кусать пальці, що ми люди, а не мужики тілько, що пора нам мати своє друковане слово без заборону, що й освіту в народних школах слід дозволити на народній мові…»^[5]

Був заарештований у справі про замах на харківського генерал-губернатора (взятий під варту просто зі студентської лави). Одночасно з ним заарештували його першу дружину Олександру Сорокіну. Невдовзі вона вийшла на волю, але, народивши дочку Леонілу, померла (ймовірно від холери)^[4]

Відбув в ув'язненні 7-8 років (у Єлисаветграді, Одесі, Орлі, Воронежі, Москві та Петропавлівській фортеці), ще 10 років — на засланні у с. Тунка (Туруханський край).^[4] На засланні почав займатися журналістикою, співпрацюючи з іркутськими газетами. По поверненні до Єлисаветграду писав для одеських і місцевих газет.^[3]

Заслання відбував з доктором Опанасом Михалевичем, засланим, за свідченням Арсенія Тарковського, «за справою українських соціалістів». Свого часу Михалевич очолював народницький гурток у Єлисаветграді, членом якого був Іван Тобілевич. Згодом протягом десятиліть Михалевич залишався близьким другом родини Тарковських.

Повернувшись до рідного міста і перебуваючи під гласним наглядом поліції, О. Тарковський працював службовцем Єлисаветградського громадського банку. Перед 1917 р. займав посаду товариша (заступника) директора банку. На посаді директора його не затвердили, попри великий авторитет у банківській сфері.^[4]. Служив у Єлисаветградському банку з 1897 до 1920 роки.

Був піклувальником комерційного училища. Один із засновників Єлисаветградської Громадської бібліотеки.

1902 року — одружився з домашньою вчителькою Марією Данилівною Рачковською,^[4] в яку був закоханий і безуспішно освідчувався 14 разів, аж поки вони випадково не зустрілися на весіллі, де Олександр Карлович зробив ще одну спробу. Після чергового «Ні!» він пригрозив впасти на підлогу, кричати і бити ногами. Дівчина не повірила, але він так і зробив, після чого, нарешті, отримав згоду.^[3]

Від цього шлюбу народились сини — Валерій (* 1903; загинув у травні 1919 року в бою проти отамана Григор'єва) і Арсеній (1907—1989).

У сім'ї Олександра Тарковського існував культ літератури й театру, її члени писали вірші та п'єси. Звичайним було писати одне одному листи та присвячувати дружні вірші. Сам Олександр Карлович теж писав вірші, оповідання, перекладав для себе Данте, Джакомо Леопарді, Віктора Гюго й інших поетів.^[3]

• Тарковські «Дзеркало тижня» № 34, 3 вересня 2005