Той, хто шепоче в пітьмі — Вікіпедія

Той, хто шепоче в пітьмі
англ. The Whisperer in Darkness
Жанр	наукова фантастика
Форма	повість
Автор	Говард Лавкрафт
Мова	американська англійська
Опубліковано	серпень 1931
Країна	США
Цей твір у Вікісховищі

«Той, хто шепоче в пітьмі» (The Whisperer in Darkness), в інших перекладах «Шепіт у пітьмі», «Шепотун у пітьмі» — повість американського письменника Г. Ф. Лавкрафта, обсягом 26 000 слів. Написана у лютому-вересні 1930 року, вона була вперше опублікована у Weird Tales у серпні 1931 року^[1]. Подібно до оповідання «Барва з позамежжя світу» (1927), це суміш жахів і наукової фантастики. Незважаючи на те, що в ній багато посилань на Міфи Ктулху, ця історія не є центральною частиною міфів, а відображає зрушення у тогочасній творчості Лавкрафта в бік наукової фантастики. Історія також знайомить читача із Мі-Го, позаземною расою грибоподібних істот.

Історію розповідає Альберт Н. Вілмарт, викладач літератури в Міскатонікському університеті в Аркґемі, штат Массачусетс. Коли місцеві газети повідомляють про дивних істот, яких бачили в річках під час історичної повені у Вермонті, Вілмарт втягується у полеміку щодо реальності та значення побаченого. Він стає на бік скептиків, звинувачуючи у виникненні таких історій старі легенди про чудовиськ, які живуть на безлюдних пагорбах та  викрадають людей, що підходять надто близько до їхньої території.

Вілмарт отримує листа від Генрі Вентворта Ейкелі, чоловіка, який живе в ізольованому фермерському будинку поблизу Таунсенда, штат Вермонт. Він стверджує, що має докази, які переконають Вілмарта, що він повинен перестати сумніватися в існуванні цих істот. Вілмарт та Ейкелі обмінюються листами, в яких розповідається про позаземну расу, яка разом з людьми-агентами проводить обряди поклоніння кільком сутностям, включаючи Ктулху та Ньярлатотепа, котрий «матиме вигляд людини, воскову маску і одяг, які приховають його зовнішність».

Агенти перехоплюють повідомлення Ейкелі та щовечора нападають на його будинок. Відбувається перестрілка, і багато сторожових собак Ейкелі гинуть, як і кілька агентів. Пізніше Ейкелі повідомляє, що вбив кількох представників позаземної раси, описуючи, що вони мають неприємну на вигляд зеленувату рідину замість крові. Хоча Ейкелі розповідає багато у своїх листах, він раптово змінює своє ставлення. Він пише, що зустрічався з істотами і дізнався, що вони миролюбні. Більше того, вони навчили його чудесам, які перевершують уяву. Він закликає Вілмарта відвідати його та привезти листи та фотографії, які Ейкелі йому надіслав. Вілмарт неохоче погоджується.

Вілмарт приїздить і бачить Ейкелі в жалюгідному фізичному стані, що нерухомо сидить в кріслі в темряві. Ейкелі розповідає Вілмарту про істот і чудеса, які вони йому відкрили.

Він також розповідає, що істоти можуть хірургічним шляхом вийняти людський мозок і помістити його в контейнер, в якому мозок може жити нескінченно довго і витримувати суворі випробування космічних подорожей. Ейкелі каже, що погодився здійснити таку подорож, і вказує на циліндр зі своїм іменем. Вілмарт також слухає розповідь мозку у циліндрі, який через підключені до нього пристрої розповідає про позитивні аспекти подорожі та аргументує, чому Вілмарт має разом з ними здійснити подорож до Юґґота, форпосту істот на Плутоні. Під час цих розмов Вілмарт відчуває невиразне почуття занепокоєння, особливо через дивний шепіт Ейкелі, схожий на дзижчання.

Уночі Вілмарт, якому не спиться, підслуховує тривожну розмову кількох голосів, деякі з яких звучать дуже дивно. Коли вони замовкають, він тихо спускається вниз, щоб подивитися, що відбулося. Він виявляє, що Ейкелі зник, але халат, у який він був одягнений, лежить на кріслі. Ретельно оглянувши складки халата, він робить жахливе відкриття, що змушує його втекти з будинку, викравши машину Ейкелі.

Коли представники влади наступного дня проводять розслідування, вони не знаходять нічого, окрім слідів куль на будинку. Ейкелі зник разом із усіма речовими доказами присутності іншопланетян.

Наприкінці оповідання Вілмарт розповідає про знахідку, через яку він злякався і втік: на кріслі лежало обличчя та руки Ейкелі. Їх використала якась нелюдська істота, щоб замаскувати себе під людину. Тепер він вірить із жахливою впевненістю, що в циліндрі в тій темній кімнаті вже містився мозок Генрі Вентворта Ейкелі.

Альберт Вілмарт

Оповідач історії, Альберт Н. Вілмарт, описаний як фольклорист і доцент англійської мови в Міскатонікському університеті. Він досліджує дивні події, які сталися після історичної повені у Вермонті 1927 року.

Вілмарт також згадується в романі Лавкрафта «У горах божевілля», де оповідач зауважує, що жалкує, що він «вів тривалі бесіди з університетським фольклористом Вілмартом, людиною ерудованою, але неприємною»^[2]. В іншому місці історія посилається на «фантастичні оповідки колеги-фольклориста з факультету англійської мови Міскатонікського університету про космічних прибульців у навколишніх горах»^[2].

Вілмарт є головним героєм роману Фріца Лайбера «To Arkham and the Stars», який написаний і дія якого ймовірно розгортається в 1966 році, коли професор, якому вже виповнилося 70 років, очолює кафедру літератури Міскатонікського університету. Лейбер описує його як «стрункого [і] сівоволосого», з «глузливою сардонічною ноткою в голосі, яка змусила декого називати його «неприємним», а не просто «дуже» ерудованим»^[3]. Професор визнає, що підтримує «тісніші стосунки з мешканцями Плутона та Юґґота, ніж, мабуть, припускає навіть старий Дайер»^[3].

Вілмарт зауважує в історії: «Після того, як ви провели своє доросле життя в Міскатоніці, ви виявляєте, що у вас виникло розуміння відмінності між уявним і реальним, яке значно відрізняється від стадного»^[3].

У романі Брайана Ламлі The Burrowers Beneath і його продовженнях Фонд Вілмарта є організацією, що базується в  Аркґемі і займається боротьбою з тим, що Ламлі називає божествами циклу Ктулху.

Роберт М. Прайс описує Вілмарта як «зразкового головного героя Лавкрафта... Вілмарт на початку історії перебуває у блаженному нерозумінні і занадто пізно дізнається жахливу правду, і робить це лише після тривалої боротьби зі своїм початковим раціоналістичним скептицизмом»^[4].

У романі Лоуренса Кінга 2018 року Haunted Hills припускається, що Вілмарт повернувся на ферму Ейкелі, а його замінив «той, що шепоче у пітьмі» – Мі-Го. Під виглядом доктора Вілмарта Мі-Го повертається до Міскатонікського університету, очікуючи на виконання своєї мети перебування на Землі.

Генрі Ейкелі

Генрі Вентворт Ейкелі — фольклорист із Вермонта та кореспондент Альберта Вілмарта. Генрі Ейкелі є видатним науковцем, ймовірно, у царині дослідженні фольклору. Його дружина померла в 1901 році після того, як народила його єдиного спадкоємця, Джорджа Гудінафа Ейкелі. Вийшовши на пенсію, Ейкелі повернувся до свого родинного дому, двоповерхового фермерського будинку на Вермонтських пагорбах поблизу схилів Темної гори. У вересні 1928 року його відвідав професор Вілмарт, який досліджував химерні легенди краю. Невдовзі після цього Ейкелі таємничим чином зник зі свого будинку на вершині гори, хоча Вілмарт вважав, що він став жертвою підступів зловісних грибоподібних істот з Юґґота. С. Т. Джоші припустив, що істота, яка маскується під Ейкелі, насправді може бути Ньярлатотепом, посилаючись на те, що співають Мі-Го на фонографічному записі: «Все має бути сказано Ньярлатотепу, Могутньому Посланцю. І він матиме вигляд людини, воскову маску і одяг, які приховають його зовнішність, і спуститься долі з країни Семи Сонць, щоб насміятися...» Він пише, що «це здається чітким натяком на Ньярлатотепа, який використовує обличчя та руки Ейкелі, щоб замаскуватися під нього, але якщо так, то це означає, що в цей час Ньярлатотеп у тілесній формі є одним із “грибів” — особливо якщо, як здається ймовірним, Ньярлатотеп є одним із двох голосів, схожих на дзижчання, які Альберт Вілмарт підслуховує наприкінці». Джоші зазначає, що це проблематично, тому що «якщо Ньярлатотеп є (як критики назвали це) “оборотнем”, то чому він повинен одягати обличчя та руки Ейкелі замість того, щоб просто змінити  свою зовнішність, щоб виглядати, як Ейкелі?»^[5].

У своєму продовженні повісті «Той, хто шепоче в пітьмі», яке називається «Documents in the Case of Elizabeth Akeley» (1982), Річард А. Лупофф досліджує ідею про те, що Ейкелі не став жертвою Мі-Го, як припускається в книзі, а натомість приєднався до них добровільно. Лупофф також припускає, що Ейкелі був позашлюбним сином Абеднего Ейкелі, служителя вермонтської секти «Церква Зоряної Мудрості» («Starry Wisdom Church»), і Сари Філліпс, служниці Абеднего^[6].

Джордж Гудінаф Ейкелі

Ейкелі згадується у повісті «Той, що шепоче у пітьмі» як син Генрі Вентворта Ейкелі. Згідно з текстом повісті, Джордж переїхав до Сан-Дієго, штат Каліфорнія, після того, як його батько вийшов на пенсію.

У оповіданні Фріца Лайбера «The Terror From the Depths» 1976 року згадується, як у 1937 році Ейкелі консультувався в своєму будинку в Сан-Дієго з професором Альбертом Вілмартом.

У творі «Documents in the Case of Elizabeth Akeley» Річарда А. Лупоффа 1982 року, продовженні повісті «Той, хто шепоче в пітьмі», описується, як Ейкелі, натхненний євангелісткою Еймі Макферсон, заснував секту під назвою «Братство духовного світла» («Spiritual Light Brotherhood») та став її лідером – «Сяючим батьком» («Radiant Father»). Після його смерті цю роль перейняла його онука Елізабет Ейкелі.

У 1928 році Лавкрафт подорожував по сільській місцевості Вермонту з чоловіком на ім'я Артур Гудінаф. Під час своєї прогулянки він зустрів місцевого фермера з іменем, яке разюче нагадує ім'я нещасливого героя оповідання Лавкрафта: Берт Г. Ейкелі ^[7].

Нойес

Здебільшого невідомий чоловік, який є союзником Мі-Го, або Прибульців Ззовні і пов’язаний як зі зникненням місцевого фермера, чоловіка на ім’я Браун, так і з охороною табору Мі-Го. Він допоміг Вілмарту після його прибуття в Бреттлборо та відвіз його до будинку Ейкелі. Після цього під час своєї втечі Вілмарт бачив і чув Нойеса, який спав на дивані.

У романі Лоуренса Кінга «Haunted Hills» 2018 року Нойес повертається як заразом помічник і перешкода в зловісній змові Мі-Го, «який шепоче».

У наступному уривку з повісті «Той, що шепоче у пітьмі» перераховуються імена різних істот і місць, які зустрічаються у творах Лавкрафта та інших письменників:

Я побачив імена та назви, які до того я зустрічав лише в найтемнішому контексті — Юґґот, Великий Ктулху, Тсатоґґуа, Йоґ-Сотот, Р'льєх, Ньярлатотеп, Азатот, Гастур, Йан, Ленґ, озеро Галі, Бетмура, Жовтий знак, Л'мур-Катулос, Брен і Magnum Innominandum…

Серед менш відомих імен, згаданих тут, є наступні:

Бетмура

Бетмура — це легендарне місто в однойменній історії лорда Дансейні, улюбленого автора Лавкрафта ^[7].

Брен

Брен — давньобританське язичницьке божество. Однак у цьому контексті Лавкрафт посилається на Брана Мак Морна, останнього короля піктів у романі Роберта Е. Говарда про мечі та чаклунство. Посилання є даниною Говарду, одному з його кореспондентів^[7].

Л'мур-Катулос

Л'мур може стосуватися Лемурії, легендарного «сухопутного мосту», затонулого континенту в міфах Ктулху^[7]. Катулос — чаклун із Атлантиди, головний персонаж оповідання Роберта Е. Говарда «Skull-Face».  Один читач написав Говарду із запитанням, чи походить Катулос від Ктулху. Говард згадав про це в листі до Лавкрафта; Лавкрафту сподобалася ця ідея, і він у своїй відповіді вказав, що в майбутньому він міг би включити це ім’я до Міфів^[8].

Magnum Innominandum

Magnum Innominandum латиною означає «Великий, якого не можна називати» ^[7].

Йан

Йан, ймовірно, є посиланням на Йан-Го. У оповіданні «Крізь браму срібного ключа» (1934), написаному Лавкрафтом і Е. Гоффменом Прайсом, Йан-Го є «жахливим і забороненим містом» на плато Ленг. Йан також може посилатися на вигадане місто Yian у «химерному» оповіданні «The Maker of Moons» (1896) Роберта В. Чемберса (одного з улюблених авторів Лавкрафта)^[7].

У повісті «Той, хто шепоче в пітьмі», оповідач Альберт Вілмарт спочатку зневажає точку зору тих, хто вважає, що нелюдські істоти населяють пагорби Вермонта, називаючи їх «звичайнісінькими романтиками, які прагнули перенести на тло реального життя фантастичні уявлення про потаємний «малий народ», що набули популярності завдяки блискучим і жаским оповідям Артура Мекена»^[9]. Цей рядок, як стверджує дослідник Лавкрафта Роберт М. Прайс, є визнанням того, що історія Лавкрафта спирається на роман Мекена «The Novel of the Black Seal» (1895). Він пише:

Я б взяв на себе сміливість стверджувати, що це, по суті, є переписаною, новою версією твору Мейкена. В обох випадках ми маємо професора, антиквара, що слідує своїм професійним інтересам з теми, яку більшість вважає марновірством, вирушивши у небезпечну експедицію до дивного регіону зловісних куполоподібних пагорбів. Його приваблює дивовижний вигравіруваний чорний камінь, що здається артефактом старшої долюдської раси, яка зараз ховається на тих таємничих пагорбах.... Лавкрафт ділить роль професора Грегга з твору Мейкена між професором Вілмартом і вченим-самітником Ейкелі.... Це Ейкелі, а не Професор, зрештою зникає в лабетах старшої раси. Вілмарт лишається, щоб розповісти історію, як міс Лаллі у творі Мейкена.

Прайс вказує на паралельні уривки в двох оповіданнях: там, де Мекен запитує: «А що, якщо таємнича і жахлива раса на пагорбах все ще жива...?»^[10]. Лавкрафт натякає на «потаємну расу чудовиськ, які ховаються десь поміж віддалених узгір'ів». Там, де Мекен згадує про «дивні фігури, що швидко збираються серед очерету, біля берегу річки»^[10], Лавкрафт пише про «дивні розповіді про істот, виявлених у потоках розбурханих річок». Прайс припускає, що посилання Мекена на розповіді про людей, «які дивним чином зникли з Землі» ^[10] спонукало Лавкрафта уявити, що людей буквально викрадають з Землі духи ^[4].

Як зазначають такі критики, як Прайс і Лін Картер^[11], «Той, хто шепоче в пітьмі», також посилається на імена та поняття, згадувані у «Королі в жовтому» Роберта В. Чемберса, деякі з яких раніше були запозичені в Амброза Бірса. У листі до Кларка Ештона Сміта Лавкрафт писав, що «Чемберс, мабуть, був вражений творами «Житель Каркоси» та «Пастух Гайта», які вперше були опубліковані в його молодості. Але він навіть перевершує Бірса у створенні фону жаху, що змушує здригатись — це невиразний, тривожний спогад, який спонукає людину не бажати надто енергійно пригадувати»^[12].

Повені у Вермонті, згадані на початку розповіді Вїлмартом, що викликали його інтерес до цієї справи, це згадка реального стихійного лиха.

Ідея зберегти живий людський мозок у банці (з механічними пристосуваннями, що забезпечують функціонування зору, слуху і мовлення), для того, щоб людина могла подорожувати до місць, непридатних для людського тіла, могла бути натхненна книгою Дж. Д. Бернала «Світ, плоть і диявол», в якій описується і пропонується можливість створення подібного пристрою. Книга була опублікована в 1929 році, всього за рік до того, як Лавкрафт написав своє оповідання.

Повість «Той, хто шепоче в пітьмі» є хрестоматійним прикладом типового неокультного типу лавкрафтівських жахів. Вона написана в епоху, коли жанр майже повністю складався з привидів, вампірів, гоблінів і подібних традиційних оповідок, і в ній чи не вперше в літературі з'являється концепція ізольованого мозку без тіла, яка зараз вже сприймається як кліше (хоча корпус інопланетного контейнера, у який поміщено мозок, не є прозорим, як у пізніших кінематографічних прикладах цього тропу).

Повість зберігає деякі, здавалося б, надприродні елементи, такі як твердження про те, що іншопланетні «гриби», хоча й видимі неозброєним оком та фізично відчутні, не відображаються на фотопластинках, а замість цього на фото видно фон без самої істоти (що неможливо згідно жодних відомих законів оптики, хоча ця риса зазвичай приписується вампірам). При цьому в історії згадується, що це, можливо, пов’язано з грибоподібною та чужорідною структурою цих істот, яка функціонує інакше, ніж будь-який відомий фізичний організм.

Зазначається, що електрони цих грибоподібних прибульців мають іншу частоту коливань, тому, щоб їх сфотографувати, необхідно розробити новий хімічний метод фіксації зображення.

У листі до січневого номеру Weird Tales 1932 року Дональд Вандрей похвалив повість «Той, хто шепоче в пітьмі», а також «The Seeds of Death» Девіда Г. Келлера та оповідання Кларка Ештона Сміта^[13]. Роберт Вайнберг стверджував, що закінчення історії «передбачуване». Проте Вайнберг також похвалив «ретельне пропрацювання» повісті «Той, хто шепоче в пітьмі», стверджуючи, що у ній створено «чудову атмосферу, завдяки якій повість не потребувала неочікуваних поворотів, щоб стати класикою фантастичних жахів»^[14].

• Pearsall, Anthony B. (2005). The Lovecraft Lexicon (1st ed.). Tempe, AZ: New Falcon Pub. ISBN 1-56184-129-3.
• Price, Robert M. (2001). Nameless Cults: The Cthulhu Mythos Fiction of Robert E. Howard (1st ed.). Chaosium, Inc. ISBN 1-56882-130-1.

В іншому мовному розділі є повніша стаття The Whisperer in Darkness(англ.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з англійської. Не перекладайте текст, який видається недостовірним або неякісним. Якщо можливо, перевірте текст за посиланнями, поданими в іншомовній статті. Докладні рекомендації: див. Вікіпедія:Переклад.