Цар — Вікіпедія

Цар
Країна	Перше болгарське царство, Principality of Serbiad,  Московське царство,  Російська імперія, Велика Моравія і  Богемія
Нагорода від	віче
Цар у Вікісховищі

Цар — титул монарха, самодержця у деяких європейських державах: Болгарії, Росії, Сербії, Хорватії (у двох останніх це слово означає також «імператор»)^[1]. Також титул цар вживався в офіційних документах і руських літописах щодо Візантійських Імператорів, ханів Золотої орди та правителів держав, які утворилися після її розпаду. Найпоширеніше пояснення походження назви — від титулу римських імператорів — цезар (лат. caesar),^[2] Вживається також як загальна назва володаря якої-небудь країни. В українській традиції царями також називають трьох волхвів зі Сходу, що прийшли поклонитись Спасителю (Три царі).

Російський історик Карамзін мав іншу думку, щодо походження титулу цар^[3]:

Це ім'я не є скорочення латинського Caesar, як багато безпідставно думали, але древнє Східне, яке стало у нас відомим зі Слов'янського перекладу Біблії і давалося Імператорам Візантійським, а в новітні часи Ханам Монгольським і має в перській мові значення трон або верховна влада.

У переносному значенні — повновладний господар над ким- або чим-небудь. Розпорядник, який підпорядковує навколишніх своєму впливу або переважає всіх чим-небудь: «лев — цар звірів».

Землі, на які поширюється влада царя, називається «царство», «царина», «цісарство». Російський монархічний режим іменується «царатом» (навіть за часів Російської імперії, коли володарі мали титул імператора).

Caesar — обов'язкова частина титулу римських та візантійських імператорів як наступників Юлія Цезаря. Можливо, через готське Kaisar або безпосередньо з латинського «caesar», в пізнішій (з початковим «ц») вимові.

В письмових пам'ятках слово відоме з 917 року, з часів болгарського царя Симеона.

У давньоруській літературі термін використовували спочатку для позначення Бога — Царя Небесного, біблійних володарів, римських або візантійських імператорів, слугувавши зазвичай перекладом грецького Βασιλείς. З кінця XII століття його застосовували й щодо імператорів Священної Римської імперії. Власне давньоруських володарів «царями» називали лише умовно, підкреслюючи їхню подібність до візантійських імператорів, точніше — відповідність запозиченому з Візантії ідеалу християнського монарха, і частіше вже померлих князів. Лише після падіння Константинополя у 1204 році (і, відповідно, зникнення єдиного легітимного носія імператорського титулу) термін «цар» був вперше використано як позначення цілком світського статусу — щодо Романа Мстиславича, який намагався таким чином підкреслити претензії на роль єдиного володаря Русі. Надалі термін використовувався і щодо нащадків Романа, але дедалі рідше^[4].

Після входження більшої частини Русі до складу Монгольської імперії в слов'яномовних джерелах того часу цим словом почали називати Великого хана, а згодом — ханів Сибіру, Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю поряд із запозиченим з тюркських мов словом «хан» (в письмових пам'ятках — з 1267 року.)^[5].

В Острозькому літописці (після 1633) словом «цар» позначають монархів рівня хана чи короля. Наприклад:

Року 1521. Махмет, перекопський цар, взял Казань под Василієм, князем московським, і в Москві больш 300 000 в'язнів набрал^[6].

На противагу цьому імператору відповідає слово «цісар». Наприклад:

…Того ж року увесь Петриков вигорів. І цісар турський Селім Сирію, Єгипет і Аравію взявши, у Костантинополю здох.^[6]

У сучасній українській (а також російській і радянській історіографії) слово «цар» вживається як загальний термін для позначення неспоріднених титулів правителів стародавнього світу: Близького Сходу, Середземномор'я, Індії, Китаю тощо, а також доколумбової Америки. Іноді це призводить до того, що однакові за звучанням титули (зокрема, латинське «рекс» (лат. rex) або китайське «ван») перекладають по-різному — залежно від контексту.

Книжкова традиція називати «царями» давніх правителів збереглась в українській та російській мові й досі. В українсько-російському слововживанні XIX століття, особливо простонародному, цим словом часто позначали монарха рівня короля чи хана. У сербській мові слово цар пов'язувалося з імператором.

У Московії, а згодом і Російській імперії, «цар» був титулом ханів династії Чингізидів, що з часом став титулом власне монарха Московії та Російської імперії. Цей титул вживається правителями Росії з часів Івана III здебільшого у дипломатичних паперах. 1497 року Іван III коронував як царя свого онука Дмитра Івановича, оголошеного спадкоємцем, але потім ув'язненого. Наступник Івана III Василь III задовольнявся старим титулом великий князь. Але у 1547 році його син Іван IV Грозний, досягнувши повноліття, коронував себе царем.

До перебування на престолі Івана III слово «цар» зрідка вживали у російській літературній мові на означення московських правителів. Але в офіційних документах, міжнародних угодах та печатках воно не зустрічалося^[7]. Натомість титул «цар» постійно застосовувався стосовно сюзерена Москви, татарського хана, як у літературній, так і юридичній мові^[7]. Зокрема, в офіційному листуванні 1470-х років між Іваном III та Менглі Ґераєм, останній іменував себе царем, а Івана — великим князем: «Я Менгли-Гирей царь пожаловал, с братом своим великим князем взял любовь»; сам Іван відповідав йому: «Государь еси великий… брат мой Менгли-Гирей царь»^[7]. У московських міжурядових наказах, інструкціях та паперах внутрішнього користування, хани завжди іменувалися царями^[7].

1721 року Петро I замість давнього чину «цар» взяв титул «імператора». Відтоді титул «цар» продовжував вживатися нарівні з титулом «імператора» у російській документації та літературі до повалення монархії в лютому-березні 1917^[8].

Титул «цар» також використовувався правителями Болгарії в 893–1014, 1085–1396, 1908–1946 і Сербії в 1346–1371  роках.

• Цариця — титул монарха-жінки або дружини царя.
• Царевич — син царя.
• Царівна — дочка царя.

• Царгород
• Царицин
• Царицино
• Царське Село
• Білоцарськ

• За царя Панька, як була земля тонка (тобто дуже давно)
• За царя Митрохи, коли людей було трохи (у дуже давні часи)^[9]
• Як був цар, дурачок, була булка з кулачок, а як прийшли комуністи - то не стало чого їсти!

• Цар Царів
• Кайзер
• Цісар
• Король
• Шах
• Правитель

• Ясь О. В. Цар [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 444. — ISBN 978-966-00-1359-9.

У Вікісловнику є сторінка цар.

• Лакиер А. Б. История титулов государей России // Журнал Министерства народного просвещения. 1847. Ч. 54. № 10-12;
• Ключевский В. О. Терминология русской истории // Соч. в 9-ти томах. Т. VI: Специальные курсы. М., 1989. С. 102—103;
• Барсов Е. В. Древнерусские памятники священного венчания на царство в связи с греческими их оригиналами, с историческим очерком чинов царского венчания в связи с развитием идеи царя на Руси // Чтения в Обществе истории и древностей российских. 1883. Кн. 1. Отд. 1. С. [44-84];
• Лыщинский Л. В. О значении слова самодержавие (историческая справка). СПб., 1906;
• Vodoff W. Remarques sur la valeur du terme 'tsar' appliqué aux princes russes avant le milieu du XVe siècle // Oxford Slavonic Papers. Vol.XI. 1978. P.1-41; Он же. Le titre 'tsar' dans la Russie du nord-est byzantina et mediaevalia europensia. Vol.1. Sofia, 1989. P.54-58;
• Хорошкевич А. Л. Еще одна теория происхождения опричнины Ивана Грозного // Спорные вопросы отечественной истории X—XVIII вв.: Тезисы докладов и сообщений Первых чтений, посвященных памяти А. А. Зимина. Москва, 13-18 мая 1990 г. Вып. 2. М., 1990. С. 285—290;
• Она же. Царский титул Ивана IV и боярский «мятеж» 1553 года // Отечественная история. 1994. № 3. С. 23-42;
• Горский А. А. О титуле «царь» в средневековой Руси (до середины XVI в.) // Одиссей. Человек в истории. 1996. М., 1996;
• Филюшкин А. И. Термины «царь» и «царство» на Руси // Вопросы истории. 1997. № 2;
• Он же. Титул московских государей и проблемы культурно-цивилизационного выбора стран Восточной Европы в период средневековья // Средневековая Европа. Воронеж, 1997. Вып. 1. С. 90-100;
• Дубовик В. В. Об особенностях трансформации формул титулования в текстах самозванца Тимофея Акиндинова (Лжешуйского II) // Язык, литература, культура на пороге тысячелетия. Курган, 2002. С. 32-40;
• Успенский Б. А. Царь и патриарх: харизма власти в России (Византийская модель и ее русское переосмысление). М., 1998. 676 с;
• Он же. Царь и император: Помазание на царство и семантика монаршьих титулов. М., 2000. 144 с;
• Он же. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен [Архівовано 30 квітня 2008 у Wayback Machine.] // Успенский Б. А. Этюды о русской истории. СПб., 2002. С.149-196.
• Проф. А. Беляков. Еще раз о двуглавом орле. Трактовка символов, предлагаемых в качестве государственных [Архівовано 5 травня 2008 у Wayback Machine.] // Независимая газета, 10.11.2000.
• Бар-Эбрей. Всеобщая история [Архівовано 3 березня 2012 у Wayback Machine.]

• Цар [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.