Сенченко Андрій Віленович — Вікіпедія

Андрій Віленович Сенченко
Народився	1 листопада 1959(1959-11-01) (65 років) Сімферополь, Кримська область, Українська РСР
Громадянство	Україна
Діяльність	політик
Alma mater	Балтійський державний технічний університетd
Членство	Верховна Рада України VII скликання, Верховна Рада України VI скликання, Верховна Рада України V скликання і Верховна Рада України IV скликання
Посада	народний депутат України[1], народний депутат України[2] і народний депутат України[3]
Партія	Сила права до 2019 — Батьківщина
Медіафайли у Вікісховищі

Народний депутат України
5-го скликання
ВО «Батьківщина» (БЮТ)	25 травня 2006	—	19 червня 2007
6-го скликання
ВО «Батьківщина» (БЮТ)	23 листопада 2007	—	12 грудня 2012
7-го скликання
ВО «Батьківщина»	12 грудня 2012	—	27 листопада 2014

Андрі́й Віле́нович Се́нченко (нар. 1 листопада 1959, Сімферополь, Кримська область, Українська РСР) — український політик, громадський і державний діяч, з 1997 по 2006 займався бізнесом. Народний депутат України V, VI, VII скликань.

До 2019 був членом партії «Батьківщина», з 2005 — головою її Кримського відділення.

З 2019-го — лідер партії «Сила права». Засновник Чорноморської телерадіокомпанії (1993). Т.в.о. заступника глави Адміністрації Президента (березень-серпень 2014). Голова громадського правозахисного руху «Сила права».

Координатор «Воєнного кабінету» Юлії Тимошенко з 30 жовтня 2018 до 28 травня 2019^[4].

• 1977–1983 — навчався на факультеті машинобудування Ленінградського механічного інституту (нині Балтійський державний технічний університет «Воєнмєх») за спеціальністю «Виробництво літальних апаратів (ракетобудування)».
• 1980 — тесляр у складі студентського будзагону на будівництві Байкало-Амурської магістралі СМП-575 тресту «Нижньоангарськтрансбуд».
• 1983–1984, — майстер цеху, 1984 — інженер відділу праці та зарплати, 1984–1986 — заступник секретаря, секретар Комітету комсомолу Сімферопольського заводу «Фіолент».
• 1986–1990 — на виборних посадах в ЛКСМУ Криму.
• 1990–1991 — голова Комітету у справах молоді Кримського облвиконкому.
• 1991–1993 — голова Комітету у справах молоді Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
• 1993–1997 — заступник голови Ради міністрів, віце-прем'єр з питань економіки і економічних реформ Автономної Республіки Крим. Вперше домігся профіцитного бюджету автономії протягом двох років. З 1994 — державний службовець першого рангу; капітан третього рангу запасу.
• 1997–2000 — член ради директорів (директор по Україні, Росії, Західній Європі) компанії «IFEX Global».
• 2001–2006 — голова наглядової ради ЗАТ «Сучасні інформаційні технології». 2007 року в рейтингу 100 найбільших платників податків — кандидатів у депутати посів 24 місце зовсім трохи поступившись Рінату Ахметову (23 місце).^[5]
• Квітень 2002 — травень 2006 — депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
• 2006–2014 — Народний депутат України.

Народний депутат України 5-го скликання з 25 травня 2006 до 19 червня 2007 від «Блоку Тимошенко», № 81 в списку. На час виборів: голова наглядової ради ЗАТ «Сучасні інформаційні технології», член ВО «Батьківщина». Член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з травня 2006). Голова підкомітету з питань державної економічної, цінової та тарифної політики Комітету з питань економічної політики (з липня 2006). 19 червня 2007 достроково припинив свої повноваження під час масового складення мандатів депутатами-опозиціонерами з метою проведення позачергових виборів до Верховної Ради України.^[6]

Нардеп 6-го скликання з 23 листопада 2007 до 12 грудня 2012 від «Блоку Тимошенко», № 64 в списку. На час виборів: тимчасово не працював, член ВО «Батьківщина». Член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з листопада 2007). Член Комітету з питань правосуддя (грудень 2007 — лютий 2009), член Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації (з грудня 2007), голова підкомітету з питань фінансового забезпечення та розвитку матеріально-технічної бази судової системи України Комітету з питань правосуддя (з лютого 2009). ^[7]

З 12 грудня 2012 до 27 листопада 2014 — нардеп 7-го скликання від партії «Батьківщина», № 48. Заступник голови Комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики, член Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації.^[8]

11 березня 2014 указом Президента України призначений т.в.о. заступника глави Адміністрації Президента. (11.03.2014-23.08.2014)^[9]. На цій посаді займався в першу чергу визволенням заручників, захоплених у АР Крим.

Особисто вів переговори і домігся визволення 40 осіб, у тому числі: журналістів знімальної групи «Вавилон'13» Ярослава Пілунського та Юрія Грузинова, активістів Андрія Щекуна, Анатолія Ковальського, Алексія Гриценко, командуючого ВМС України адмірала Сергія Гайдука^[10], його заступника генерала Ігоря Воронченко, полковника Юлія Мамчура, капітана 1-го рангу Олександра Калачева, командира «Феодосійських морпіхів» Дмитра Делятицького і його заступника, та ін.

Після прийняття політичним керівництвом України рішення про відвід військових з Криму організовував евакуацію родин військовослужбовців, курсантів і військових ліцеїстів. Особисто вів переговори про вивід з окупованого Криму української військової техніки, завдяки чому вдалось повернути на материк 3502 одиниці військової техніки та озброєння, у тому числі: бойові гвинтокрили, літаки, кораблі, артилерійські системи, броньовану техніку та інше.^[11]

За операцію з визволення заручників і виведення військової техніки був нагороджений іменною вогнепальною зброєю. Надалі ініціював перекриття Північнокримського каналу^[12] та процес відновлення діяльності Представництва Президента України в Криму, Прокуратури Криму та Головного Управління МВС України в Криму на материковій частині України.

4 вересня 2014—20 жовтня 2014 — Голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин трагічних подій, що призвели до загибелі та захоплення в полон бійців добровольчих батальйонів, а також Збройних сил України біля міста Іловайськ Донецької області.^[13] Комісія під керівництвом А. Сенченка 20 жовтня 2014 року оприлюднила звіт, в якому на Президента України Петра Порошенка було покладено відповідальність за порушення Конституції України і закону «Про оборону України», що призвело до дезорганізації оборони держави, чисельних людських жертв і великих матеріальних втрат. Також, відповідальність за неадекватні дії та бездіяльність у критичних ситуаціях було покладено на начальника Генерального Штабу ЗСУ Віктора Муженка, начальника штабу АТО В. Назарова та міністра оборони В. Гелетея.^[14]

З першого до останнього дня Революції Гідності очолював комендатуру Жовтневого палацу на Майдані. Єдиний народний депутат з фракції «Батьківщина» (до відокремлення «Народного фронту»), що публічно виступив проти підписання угоди з Януковичем.^[15]

Засудив тимчасову окупацію Автономної республіки Крим Росією. Визнає РФ державою-агресором щодо України.^[16] Виступив проти виводу українських військових з Криму.^[17]

Виступає за притягнення РФ до юридичної відповідальності як держави агресора і здійснює системну роботу в цьому напрямі.^[18]

Голова громадського руху «Сила права», який провадить активну правозахисну діяльність. Цим рухом розроблена і впроваджується в життя правова стратегія притягнення РФ до відповідальності як держави агресора. Мережа юридичних офісів руху в Україні, надає безкоштовну правову допомогу громадянам, що постраждали внаслідок збройної агресії РФ проти України. Результатом цих зусиль стало формування широкої позитивної судової практики за такими позовами^[19], а також судове рішення про накладання арешту з метою забезпечення позовів потерпілих громадян на право РФ вимагати 3 мільярди доларів кредитних коштів та відсотки за ними.^[20]

Всеукраїнським рухом «Сила права» у 2017 році створено «Центр деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій», а також Антимонопольний центр України.

З вересня 2020 року голова об'єднання організацій роботодавців "Національна асоціація підприємств оборонної промисловості України".

Одружений, дружина — Сенченко Тетяна Яківна (1958). Син — Сенченко Дмитро Андрійович(1981).

• Сайт «Сила права»
• Facebook «Сили права»
• Сторінка Сенченка на сайті ВРУ