Підгайний Семен Олександрович — Вікіпедія

Підгайний Семен Олександрович
Народився17 квітня 1907(1907-04-17)
Новомінська, Канівський район
Помер14 листопада 1965(1965-11-14) (58 років)
Торонто, Канада
Країна Російська імперія
 Кубанська народна республіка
 СРСР
 Канада
Діяльністьжурналіст, історик
Галузьісторія[1], археографія[1] і журналістика[1]
Alma materКНУ імені Тараса Шевченка
Знання мовукраїнська[1]
ЗакладХНУ ім. В. Н. Каразіна
Пам'ятник на могилі Семена Підгайного в Торонто на цвинтарі «Проспект»

Семе́н Олекса́ндрович Підга́йний (нар.17 квітня 1907, Новомінська, Кубань — пом.14 листопада 1965, Торонто, Канада) — український учений — історик, археограф, автор спогадів про українську інтелігенцію на Соловецьких островах, член-основоположник УРДП, 1948 року — перший з черги державний секретар реорганізованого ДЦ УНР.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився у станиці Новомінській Єйського повіту Кубанської області у заможній козачій сім'ї. Під час боротьби козаків Кубані з більшовиками втратив батька і старшого брата: обидва були розстріляні більшовиками у 1922 році[2].

1924 року виїхав у Київ, де вступив до Київського інституту народної освіти (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В університеті Підгайного цікавила державно-творча діяльність Богдана Хмельницького, і він обрав за тему своєї дипломної праці його білоруську політику. Над цим питанням він багато працював, зібрав великий джерельний матеріал і приступив до писання майбутньої дисертації, яка по закінченні університету мала відкрити йому шлях до аспірантури й подальшої наукової діяльності. За декілька місяців до закінчення курсу Підгайного було виключено з інституту за його походження. Цьому передувала погромницька стаття в київський газеті «Пролетарська правда». Проте спільними зусиллями української професури й тодішнього керівництва інституту Підгайному було дозволено закінчити інститут, але шлях до аспірантури в Києві для нього був закритий[3].

Після закінчення інституту працював науковим співробітником Музею Слобідської України у Харкові (тепер Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова) і викладав історію України у Харківському інституті народної освіти (тепер Харківський національний університет).

Арешт і подальша доля

[ред. | ред. код]

На початку 1930-х років нав'язує ближчі стосунки з Українською академією наук (ВУАН) у Києві, де стає членом комісії соціально-економічної історії України й співробітником археографічної комісії. Ще раніше він зацікавився історією старого українського промислового робітництва, зокрема на Бахмутських і Торських соляних заводах XVII–XVIII століття.

За дорученням Академії наук Підгайний досліджує відповідні архівні матеріали не лише в Харкові і Києві, але і в Москві та Ленінграді. Наслідком цієї роботи була велика (понад 500 сторінок машинопису) археографічна збірка матеріалів до історії промисловості й робітництва на Бахмутських, Торських і Співаковських соляних заводах XVII–XVIII століття. Доповідь на цю тему Підгайний зробив на спільному засіданні обох згаданих вище комісій восени 1932 року, й тоді було ухвалено видати цей твір. Окрім того, Семен Олександрович написав, на підставі архівних матеріалів, знайдених ним у Москві, цінну студію про становище робітників і умови праці на Почепівській і Шептаківській паруснополотняних мануфактурах Гетьманщини в першій половині XVIII століття. Ця праця була прийнята до друку в IV томі «Українського Археографічного Збірника» ВУАН[3].

Арешт 17 січня 1933 року під час погрому ВУАН 19331934 років не дозволив здійнити ці видавничі плани. Звинувачений у членстві в міфічній підпільній організації «Союзі Кубані й України», у 19331940 роках був на засланні у Соловецькому таборі особливого призначення[4][5].

6 лютого 1941 року повернувся на Слобожанщину, але як репресованому йому відмовили у праві проживати в обласному центрі і прикріпили до районного міста Ізюм, де працював бухгалтером в артілі «Культпраця»[5]. Під час Другої світової війни певний час був членом управи Харкова і начальником одного з його районів.[6]

З 1944 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.[7] За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано Союз українців жертв російського комуністичного терору. До 1955 року очолював Світову федерацію політв'язнів. Вирішальним чином сприяв появі двотомної англомовної праці «The Black Deeds of Kremlin: A White Book» («Біла книга про чорні діла Кремля»), яка мала широкий розголос у різних країнах[4]. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History». Автор книжок про Соловецьку каторгу «Українська інтелігенція на Соловках» та «Недостріляні».

Помер у Торонто, Канада, похований на цвинтарі «Проспект».

Твори

[ред. | ред. код]
  • Підгайний С. До редакції часопису Українські вісті. — «Українські вісті», 1947, № 77, 29 жовтня.
  • Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. — Б.м: — Прометей, 1947. — 93 с.
  • Підгайний С. Недостріляні. (у двох частинах: ч.1ч.2) — Б.м., в-во «Україна» — 1949.
  • Pidhainy S. Islands of death. — Burns & MacEachern, Toronto, 1953, 240 pages.
  • Pidhainy, S. O. (editor-in-chief) The Black Deeds of the Kremlin: A White Book, translated by Alexander Orletsky, Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror, Toronto, Ont., 1953—1955 OCLC 558528829
  • Pidhainy S. Ukrainian National Communism. — «Ukrainian Review», 1959, № 7.

Перевидання:

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ПІДГАЙНИЙ СЕМЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. resource.history.org.ua. Процитовано 9 березня 2023.
  3. а б Український історик 3-4 (11-12). Рік III. Боулінг-Грін, Огайо, США: Українське Історичне Товариство. 1966. с. 68—71.
  4. а б Семен Підгайний, Юрій Шаповал (2019). Українська інтеліґенція на Соловках. Недостріляні. Видавництво «Кліо». ISBN 6177023878.
  5. а б Хроніки Семена Підгайного. Зеркало недели | Дзеркало тижня | Mirror Weekly. Процитовано 9 березня 2023.
  6. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917—1956 / Пер. з англ. — К., 2003. — 253 с.
  7. Сергій Білокінь. Биківня і Вінниця в історіографії терору. Архів оригіналу за 9 грудня 2012. Процитовано 9 грудня 2012.

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела та література

[ред. | ред. код]