French
DeutschDaimler Stahlradwagen — Вікіпедія
| Daimler Stahlradwagen | |
|---|---|
 | |
| Виробник | .svg){kind=small} Готтліб Даймлер |
| Роки виробництва | 1889 |
| Попередник(и) | Daimler Motorkutsche |
| Наступник(и) | Daimler Schroedter-Wagen |
| Компонування | задньо-середньомоторне, задньоприводне[1] |
| Двигун(и) | бензиновий, карбюратор, V2, 565 см3, 1,1 кВт (1,5 к. с.), при 700 об/хв., діам. циліндра 60 мм, хід поршня 100 мм, ступінь стиску 2,5:1, охолодження рідинне |
| Коробка передач | ручна механічна кпп, 4-швидкісна[1][2] |
| Довжина | 2350 |
| Ширина | 1450 |
| Передня колія | 1150 |
| Задня колія | 1150 |
| Маса | 300 |
| Найвища швидкість | 18 км/год[3] |
| Місткість бака | 2 л (в карбюраторі) |
| Дизайнер | Вільгельм Майбах |
Daimler Stahlradwagen (у перекладі — «автомобіль Даймлера зі сталевими колесами»[4]) — прототип автомобіля, сконструйований німецькими інженерами Готтлібом Даймлером і Вільгельмом Майбахом у 1889 році[1] для демонстрування розроблених ними технічних новинок. Транспортний засіб було виготовлено у 2-х примірниках[5]. Вважається одним з перших легкових транспортних засобів в історії автомобілебудування з чотирма колесами і двигуном внутрішнього згоряння, що працює на продуктах нафтопереробки[6][7]. Від моторизованого візка Daimler Motorkutsche 1886 року дана модель відрізняється іншою конструкцією шасі й новим силовим агрегатом. Крім того, загальна концепція транспортного засобу робить його у більшій мірі схожим до повноцінних сучасних автомобілів[4][5][8][9]. Ліцензії за патентами на перший в історії V-подібний двоциліндровий двигун[10][11][12][13], встановлений на цій моделі, були згодом куплені інженером Арманом Пежо і компанією «Panhard & Levassor» для організації виробництва такого двигуна у Франції[14].
Інтерес до експериментального автомобіля на Всесвітній виставці 1889 у Парижі з боку іноземних підприємців приніс компаньйонам комерційний успіх, в результаті якого було засновано компанію «Daimler-Motoren-Gesellschaft» — одного з найбільших виробників автомобілів у Європі того часу.
Конкуренти німецького винахідника Карла Бенца Готтліб Даймлер і Вільгельм Майбах з 1872 року працювали на підприємстві Gasmotoren-Fabrik Deutz AG, що належало Ніколаусу Отто й Ойгену Лангену[en][15]. Бачачи недосконалість продукції фірми, друзі розвивали ідею створення легшого і меншого за розмірами транспортного двигуна внутрішнього згоряння, ніж ті, що випускалися на заводі. Керівництво «Deutz AG» не підтримувало починання інженерів, у зв'язку з чим у 1880 Даймлер вирішив покинути підприємство і відкрити в Бад-Каннштадті власну справу. У жовтні 1882 року конструктори заснували власну майстерню на Таубенхаймштрассе[16]. Оранжерею викупленої вілли розширили рахунок прибудови, а підсобне приміщення перетворили на кабінет. В решті будинку розмістили майстерню для випробувань. Даймлер та Майбах планували розробити такий двигун, який можна було б використовувати на суші, на воді та у повітряному просторі[17].
Наприкінці 1883 року німецькі конструктори запатентували свій перший двигун, який працював на лігроїні. Через два роки був представлений досконаліший силовий агрегат із одиночним горизонтальним циліндром[18]. У тому ж 1885 році Майбах розробив і запатентував випарний карбюратор[19][20], що дозволило замість світильного газу використовувати рідинне пальне. Новий двигун внутрішнього згоряння, виготовлений з урахуванням досягнень інженерів, мав вертикальне розташування циліндрів і видавав потужність в 1 кінську силу. Ця конструкція згодом для демонстрації своїх експлуатаційних характеристик була встановлена на перший у світі мотоцикл із бензиновим двигуном «Daimler Reitwagen[en]». Але на цьому інженери не зупинились, так як їхньою метою був легкий і потужний двигун для автомобіля.
Незважаючи на консервативність деяких поглядів Даймлера, прагнення досконалості та інноваційності Майбаха зробило свою справу. Нова розробка Готліба та Вілгельма, двомісний автомобіль «Daimler Stahlradwagen», було продемонстровано в експозиції Всесвітньої виставки у Парижі 1889 року[1][2] на стенді «Автомобілі і технічний прогрес». Для привернення уваги Готліб Даймлер встановив тридцять електричних лампочок навколо свого стенду[21]. Нова конструкція автомобіля німецьких винахідників була повністю виконана зі сталі, що відповідало духу виставки. На ній уперше було встановлено V-подібний двигун з двома циліндрами[21] і трансмісія на базі зубчастих передач. Цей же двигун вже встановлювався на моторний човен «Neckar» і довів життєздатність інноваційної системи для застосування її на воді після тестування прототипу на річці Сена[21].
На відміну від «Benz Patent-Motorwagen», триколісного першого прототипу автомобіля від Карла Бенца, транспортний засіб Даймлера мав чотири колеса, що більше зближує його за зовнішнім виглядом із сучасними автомобілями. На унікальний V-подібний двигун 9 червня 1889 року[22] Вільгелм Майбах отримав патент DRP № 50839[23]. Трубчаста рама автомобіля слугувала своєрідним радіатором — всередині неї циркулювала охолоджувальна рідина[1]. Маса конструкції становила 300 кг. Автомобіль мав успіх на виставці й одразу ж знайшов своїх перших прихильників.
Історичне значення моделі «Daimler Stahlradwagen» полягає не лише в її інноваційних рішеннях: саме завдяки увазі до нової розробки, французький інженер Арман Пежо вирішив припинити випускати велосипеди і парові системи й почав складати серійні автомобілі за новою німецькою системою[1][24]. З цією метою він налагодив партнерство з Готтлібом Даймлером, чим, у певній мірі, заклав основи автомобілебудування у Франції[25]. Крім цього, розробкою зацікавились інженери Еміль Левассор і Рене Панар[18][26]. Перші французькі автомобілі були виготовлені Арманом Пежо у 1890 році а Р. Панаром і Е. Левассором в середині 1891 року. Крім того, двигуни Даймлера і Майбаха також експортувались до Америки[4].
У 1890 році Готтліб і Вільгельм заснували компанію «Daimler-Motoren-Gesellschaft» з метою налагодження виробництва двигунів внутрішнього згоряння, а згодом і автомобілів. Модифікована версія автомобіля «Daimler Stahlradwagen» продавалась компанією в період з 1892 до 1895 року під назвою «Daimler Motorwagen»[27]. Вона була розроблена без участі Даймлера і Майбаха, так як вони покинули компанію у 1892 році. Відповідальним за модифікацію виступав Макс Шредтер, новий технічний директор «Daimler-Motoren-Gesellschaft». Тим не менше, ні Шредтер, ні його автомобіль не досягли великого успіху і, як наслідок, компанія перебувала на грані банкротства в середині 1895 року. Так тривало аж поки конструктори знову не очолили підприємство, вивівши його з критичного становища[27].
На сьогоднішній день репродукцію автомобіля «Daimler Stahlradwagen» можна побачити в Музеї Мерседес-Бенц у Штутгарті (Німеччина)[28][29].
На вигляд транспортний засіб був схожий на двомісну карету без верху і нагадував два об'єднаних велосипеди, скріплених місцями для сидіння[30]. Тим не менше, його концепція та цілісна конструкція була дуже близькою до звичних автомобілів: чотири майже однакового розміру колеса, кермо у вигляді поворотного важеля, сидіння для водія та пасажира, потужний та компактний двигун, гальмівна система, коробка передач та система освітлення. Усі елементи конструкції були виконані зі сталі. Перед важелем управління колесами встановлювався латунний освітлювальний ліхтар, а з обох боків від нього розташовувалися блискучі мідні кулі.[30], що слугували розширювальними бачками системи охолодження.
На автомобілі було встановлено чотиритактний бензиновий двоциліндровий V-подібний двигун[31][32] з водяним охолодженням і електричною системою запалювання[33]. Двигун розташовувався вертикально перед задньою віссю під сидінням. Робочий об'єм становив 565 см3. Кут розвалу між циліндрами становив 17°[21][31]. Діаметр циліндрів був 60 мм, хід поршня — 100 мм[34]. Потужність двигуна була 1,5 кінської сили при 700 об/хв[25]. Основною перевагою нового двигуна була легкість конструкції — маса силового агрегату становила всього 40 кілограм[21].
На автомобілі не було паливного бака — 2 л пального заливались безпосередньо у карбюратор[25].
Рама автомобіля з пружинною (невеликі циліндричні пружини) підвіскою була виготовлена на замовлення зі сталевих труб компанією-виробником велосипедів «Neckarsulmer Stahlfabriken»[1][2][21], по якій циркулювала охолодна рідина. Передній міст було реалізовано у вигляді балки, жорстко прикріпленої до несучих елементів рами. Кермо було характерним для свого часу і мало вигляд поворотного Г-подібного важеля, який через спільну рульову тягу забезпечував поворот вилок з колесами[28].
Проект чотириколісного автомобіля дав можливість Вільгельму Майбаху провести експерименти із системою трансмісії. В результаті модель оснащувалась чотириступінчастою механічною[21] коробкою перемикання передач[18] із зубчастими колесами[27]. Одна з пар зубчастих коліс постійно перебувала у зачепленні у той чи інший момент часу. Перша передача дозволяла автомобілю їхати зі швидкістю до 5 км/год, четверта — з максимальною швидкістю[21]. Передача заднього ходу на моделі була відсутня. Привод на задні колеса здійснювався через фрикційну конусну муфту зчеплення, коробку передач і диференціал.
Від працездатності транспортного засобу і можливостей коробки передач був у захваті інженер майбутньої компанії «Renault» під час тривалого тест-драйву в Парижі. Завдяки своїм якостям вона послужила зразком для багатьох наступних трансмісій із зубчастими передачами для легкових автомобілів. Єдиним недоліком даної конструкції був той факт, що технології того часу не забезпечували оптимальної міцності шестерень, у зв'язку з чим термін їхньої служби залишав бажати кращого[21].
_1982,_MiNr_660.jpg)
На лівому задньому колесі автомобіля було встановлено гальмівний барабан із зовнішнім стрічковим гальмом[35], який активувався за допомогою важеля біля сидіння водія[21]. Ножне гальмо на моделі було відсутнє.
На автомобіль «Daimler Stahlradwagen» встановлювались різнорозмірні (задні — великі, передні — малі) сталеві колеса каретного типу з дротяними спицями[31]. Таке рішення було достатньо неординарним для тих часів як з точки зору дизайну, так і конструкції, так як інженери віддавали перевагу деревині при виробництві коліс. Шини для коліс біли виготовлені з вулканізованого каучуку.
- ↑ а б в г д е ж Cyril Posthumus. The story of Veteran & Vintage Cars. — London : Hamlyn, 1977. — С. 13, 14, 16. — ISBN 0-600-39155-8.
- ↑ а б в Robert Dick. Mercedes and Auto Racing in the Belle Epoque, 1895-1915. — McFarland, 2005. — С. 13—16. — ISBN 9780786418893.
- ↑ Rodney Dale. Early Cars. — Oxford University Press, 1994. — С. 54. — (Discoveries and inventions) — ISBN 0195210026.
- ↑ а б в Jim Luikens, Mary Hedberg. Standard Catalog Of Mercedes-Benz. — Krause Publications, 2009. — С. 9. — ISBN 9780896897038.
- ↑ а б Nicolae Sfetcu. The Car Show. — 2014. — С. 6. — ISBN 9781447876359. Архівовано з джерела 27 лютого 2017
- ↑ Giancarlo Genta, L. Morello. The Automotive Chassis: Volume 1: Components Design. — Springer Science & Business Media, 2008. — С. 12. — ISBN 1402086768.
- ↑ Janice Jorgensen. Encyclopedia of Consumer Brands: Durable goods. — St. James Press, 1994. — Т. 3. — С. 331. — ISBN 1558623388.
- ↑ Piet Olyslager. Illustrated motor cars of the world. — Grosset & Dunlap, 1971. — С. 11. — ISBN 0448025876.
- ↑ Daimler Stahlradwagen (англ.). Публічний електронний архів Mercedes-Benz. Архів оригіналу за 1 березня 2017. Процитовано 1.03.2017.
- ↑ Dieter K. Buse, Juergen C. Doerr. Modern Germany: an encyclopedia of history, people, and culture, 1871-1990. — Garland Pub, 1998. — Т. 1. — 1158 с. — ISBN 0815305036.
- ↑ Giancarlo Genta. Motor Vehicle Dynamics: Modeling and Simulation. — Сінгапур : World Scientific, 1997. — С. 26. — ISBN 9810229119.
- ↑ Richard M. Langworth. Mercedes-Benz: The First Hundred Years. — Beekman, 1984. — С. 22]. — (Classic car series) — ISBN 0517381990.
- ↑ Dennis Adler. Speed & Luxury: The Great Cars. — Motorbooks International Publishers & Wholesalers, 1997. — С. 15. — ISBN 0760304866.
- ↑ Nick Baldwin. The World guide to automobile manufacturers. — Facts on File Publications, 1987. — С. 120. — ISBN 0816018448.
- ↑ Elizabeth H. Oakes. A to Z of STS Scientists. — Infobase Publishing, 2014. — С. 69. — (Notable Scientists) — ISBN 1438109253.
- ↑ Генрих Шнее. Ротшильды – история крупнейших финансовых магнатов. — Litres, 2016. — С. 152. — ISBN 978-5-906861-02-3.
- ↑ Gottlieb Daimler and Wilhelm Maybach (PDF) (англ.). Stuttgart Motor der Mobilität. Архів оригіналу (PDF) за 28 лютого 2017. Процитовано 28.02.2017.
- ↑ а б в Len Larson. Dreams To Automobiles. — Xlibris Corporation, 2008. — С. 183. — ISBN 9781469101040.
- ↑ Konrad Reif. Gasoline Engine Management: Systems and Components. — Springer, 2014. — С. 54. — ISBN 3658039647.
- ↑ Ian McNeil. An Encyclopedia of the History of Technology. — Routledge, 2002. — С. 310. — ISBN 1134981651.
- ↑ а б в г д е ж и к л Paris World Exposition, 1889: Presentation of the Daimler wire-wheel car (англ.). Stuttgart: Daimler AG Media. 7 вересня 2009. Архів оригіналу за 27 лютого 2017. Процитовано 27.02.2017.
- ↑ Theo Barker. The Economic and Social Effects of the Spread of Motor Vehicles: An International Centenary Tribute. — Springer, 2016. — С. 58. — ISBN 9781349086245.
- ↑ По пути Остапа Бендера. За рулем. 9 червня 2013. Архів оригіналу за 7 січня 2017. Процитовано 6.01.2017.
- ↑ Erik Eckermann. World History of the Automobile. — США : Society of Automotive Engineers, 2001. — С. 32—33. — ISBN 9780768008005.
- ↑ а б в Daimler wire-wheeled car (англ.). Публічний електронний архів Мерседес-Бенц. Архів оригіналу за 6 січня 2017. Процитовано 6.01.2017.
- ↑ Gregory Votolato. Car. — Reaktion Books, 2015. — С. 29. — ISBN 1780234597.
- ↑ а б в Daimler wire-wheel car, 1889 (англ.). Публічний електронний архів Mercedes-Benz. Архів оригіналу за 27 лютого 2017. Процитовано 27.02.2017.
- ↑ а б Giancarlo Genta, Lorenzo Morello, Francesco Cavallino, Luigi Filtri. The Motor Car: Past, Present and Future. — Springer Science & Business Media, 2014. — С. 30, 40—41. — ISBN 9400785526.
- ↑ Harald Berlinghof (04.11.2016). Altlußheimer Museum zeigt "Die fünf ersten Autos der Welt" (нім.). Rhein-Neckar-Zeitung. Архів оригіналу за 27 лютого 2017. Процитовано 27.02.2017.
- ↑ а б // Horseless Carriage Gazette. — Horseless Carriage Club of America, 1965. — Т. 27—28. — С. 104. — ISSN 0018-5213.
- ↑ а б в Vaclav Smil. Creating the Twentieth Century: Technical Innovations of 1867-1914 and Their Lasting Impact. — США : Oxford University Press, 2005. — С. 114. — (Technical Revolutions and Their Lasting Impact) — ISBN 0195168747.
- ↑ Juraj Porázik, Ján Oravec. Old time classic cars, 1885-1940. — Arco Pub, 1985. — С. 24. — ISBN 0668063076.
- ↑ Marcus Hammonds. God, Technology, & Us: How Our Digital Life Affects Our Faith. — BookBaby, 2015. — С. 83—84. — ISBN 1937650626. Заархівована копія. Архів оригіналу за 28 лютого 2017. Процитовано 27 лютого 2017.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=unfit(довідка) - ↑ Daimler wire-wheeled car - Engine (англ.). Публічний електронний архів Мерседес-Бенц. Архів оригіналу за 27 лютого 2017. Процитовано 27.02.2017.
- ↑ Konrad Reif. Brakes, Brake Control and Driver Assistance Systems: Function, Regulation and Components. — Springer, 2014. — С. 32. — ISBN 3658039787.
- Paris World Exposition, 1889: Presentation of the Daimler wire-wheel car // Daimler AG Media. — Stuttgart, 2009. — Число 7. — 9. Архівовано з джерела 7 січня 2017.
- Motor Cars at the fair - 1889 // Automobile Quarterly. — 1993. — Т. 31, № 3. — С. 50. — ISSN 0005-1438.
- Daimler und Benz in Paris 1889: Der Daimler-Stahlradwagen 1889 u. d. experimentelle Analyse des Motors. — Daimler-Benz, 1965. — Т. 2. — 18 с. — (Einzeldarstellungen aus dem Museum und Archiv der Daimler-Benz AG)
