Європейський Союз — Вікіпедія

Європейський Союз Іншими офіційними мовами ЄС: Болгарська: Европейски съюз Хорватська: Europska unija Чеська: Evropská unie Данська: Den Europæiske Union Нідерландська: Europese Unie Англійська: European Union Естонська: Euroopa Liit Фінська: Euroopan unioni Французька: Union européenne Німецька: Europäische Union Грецька: Ευρωπαϊκή Ένωση Угорська: Európai Unió Ірландська: An tAontas Eorpach Італійська: Unione europea Латвійська: Eiropas Savienība Литовська: Europos Sąjunga Мальтійська: Unjoni Ewropea Польська: Unia Europejska Португальська: União Europeia Румунська: Uniunea Europeană Словацька: Európska únia Словенська: Evropska unija Іспанська: Unión Europea Шведська: Europeiska unionen Ірландська: An tAontas Eorpach
Прапор
Девіз: лат. In varietate concordia (Єдність у різноманітті)
Гімн: нім. An die Freude (Ода до радості) «Інструментальна версія»
Розташування Європейського Союзу (зеленим кольором)
Столиця	Брюссель (де-факто)
Найбільше місто	Берлін
Офіційні мови	24 мови
Форма правління	Наднаціональний союз
- Президент Європейської комісії	Урсула фон дер Ляєн
- Голова Європейської Ради	Шарль Мішель
- Голова Європейського парламенту	Роберта Мецола
- Головування в Раді Європейського Союзу	Угорщина[1]
Формування
- Паризький договір	18 квітня 1951
- Римські договори	1 січня 1958
- Єдиний європейський акт	1 липня 1987
- Маастрихтський договір	1 листопада 1993
- Лісабонська угода	1 грудня 2009
- Останнє розширення	1 липня 2013 (Хорватія)
- Вихід Великої Британії з ЄС	31 січня 2020 (Сполучене Королівство)
Площа
- Загалом	4 233 262 км² (7-ма)
- Внутр. води	3,08 %
Населення
- оцінка 2021	▼ 447 007 596[2] (3-тя)
- перепис 2013[a]	505 163 008[3]
- Густота	116 ос./км²
ВВП (ПКС)	2021 р., оцінка
- Повний	▲ $21,5 трлн[4] (2-га)
- На душу населення	▲ $48 304[4] (24-та)
ВВП (ном.)	2021 рік, оцінка
- Повний	$17,0 трлн[4] (2-га)
- На душу населення	$40 995[4] (22-га)
ІЛР (2019)	▲ 0,911 (дуже високий) (14-та)
Валюта	Євро (€) (EUR) Інші Болгарський лев (BGN) Чеська крона (CZK) Данська крона (DKK) Угорський форинт (HUF) Злотий (PLN) Румунський лей (RON) Шведська крона (SEK) (Класифікація валют (ISO 4217))
Часовий пояс	WET (Всесвітній координований час)[b] CET (Всесвітній координований час+1) EET (Всесвітній координований час+2) (від UTC+0 до UTC+2)
- Літній час	WEST (Всесвітній координований час+1) CEST (Всесвітній координований час+2) EEST (UTC+3) (від UTC+1 до UTC+3))
Домен	.eu[c]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Європейський Союз

Європе́йський Сою́з, іноді також Європе́йська У́нія^{[5][6][7][8][9][10]} (скорочення: Євросоюз, ЄС) — економічний і політичний союз, що об'єднує 27 держав-членів, що розташовані в Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля й сталі (ЄСВС) і Європейської економічної спільноти (ЄЕС), які складались із шести країн у 1957 році. У наступні роки територія ЄС була збільшена за рахунок включення нових держав-учасниць, одночасно збільшуючи свою сферу впливу шляхом розширення політичних повноважень. У сучасному вигляді існує на основі Маастрихтського договору, підписаному 7 лютого 1992 року й чинному з 1 листопада 1993-го. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді, яка набула чинності в 2009 році. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де-факто таким є місто Брюссель, де базується більшість інституцій Європейського Союзу.

ЄС діє через систему незалежних наднаціональних інституцій і спільно узгоджених рішень держав-членів. Найважливішими інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк і Європейський парламент, який обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу.

У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени й 4 держави, що не є членами ЄС) паспортний контроль скасовано. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей, товарів, послуг і капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливості й підтримки спільної торгової політики, сільського господарства, рибальства й регіонального розвитку. Єврозона (валютний союз), була заснована в 1999 році й вступила в повну силу в 2002-му, коли були введені в обіг монети й банкноти євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-учасниць, що використовують євро як свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній і безпековій політиці. Європейський Союз має постійні дипломатичні місії в усьому світі й офіційних представників в ООН, Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» й «Великій двадцятці».

На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 233 255 км² (7-ме місце у світі), з населенням близько 445 мільйонів людей (3-тє місце)^[3]. Загальний номінальний валовий внутрішній продукт становить більш як 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-членів ЄС) або двадцятку (якщо не враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно)^[4] ЄС, наразі, не має власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний уплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав^[11][12].

Європейський Союз пройшов кілька етапів розвитку та зміни назв. Спершу в 1951 році була створена Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС), метою якої було сприяти економічній інтеграції шести засновників. У 1957 році на основі Римських договорів виникли Європейська економічна спільнота (ЄЕС) та Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Разом ці три міжнародні організації утворювали Європейські спільноти (ЄС), які керувалися одним набором інституцій.

У 1993 році, після підписання Маастрихтського договору, організація офіційно отримала сучасну назву — Європейський Союз (ЄС), відображаючи ширший політичний та економічний союз між державами-членами.

Деякі публіцисти вважають, що в українській мові варто використовувати назву Європейська Унія (ЄУ), оскільки слово унія краще передає історичні та культурні особливості об'єднань держав у Європі, наприклад Шведсько-норвезька унія тощо. Також вживання слова унія усуває мовознавчі та конотаційні проблеми, наприклад плутанину сучасного об'єднання з Європейськими спільнотами (ЄС), які існували до 1993 року.^[5]

З кінця Другої світової війни суверенні європейські країни укладали договори й тим самим співпрацювали й узгоджували політику (або об'єднували суверенітет) у дедалі більшій кількості сфер, у так званому європейському інтеграційному проєкті чи будівництві Європи (фр. la construction européenne). Наступна хронологія окреслює правову основу Європейського Союзу (ЄС) — основної основи цього об'єднання. ЄС успадкував багато своїх нинішніх обов'язків від Європейських Співтовариств, які були засновані в 1950-х роках у дусі Декларації Шумана.

Впродовж століть після падіння Риму в 476 році кілька європейських держав розглядали себе як translatio imperii («передача правління») неіснуючої тоді вже Римської імперії: Імперія Франків (481—843) і Священна Римська імперія (962—1806) намагалися тим самим відродити Рим на Заході.^[d] Ця політична філософія наднаціонального панування над континентом, аналогічна прикладу древньої Римської імперії, привела до раннього середньовіччя в концепції відродження імперії («відновлення імперії»), або в формах Reichsidee («імперська ідея») або релігійно натхненний Imperium Christianum («християнська імперія»)^[15][16] Середньовічний християнський світ і політична влада папства були названі, як такі, що сприяють європейській інтеграції і єдності.^{[17][18][19][20]}.

У східних частинах континенту Московське Царство і, врешті-решт, Російська Імперія (1547—1917) оголосили Москву Третім Римом і спадкоємцем східних традицій після падіння Константинополя в 1453 році^[21]. Розрив між грецьким Сходом та латинським Заходом вже збільшився завдяки політичному поділу Римської імперії в IV столітті та Великій схизмі 1054 року^[22][23][24], і врешті-решт його знову розширять залізною завісою (1945—1991) до розширення Європейського Союзу в напрямку Центрально-східної Європи з 2004 року.^[25]

Загальноєвропейська політична думка справді виникла в XIX столітті, натхненна ліберальними ідеями Французької та Американської революцій після загибелі імперії Наполеона (1804—1815). У десятиліття після підсумків Віденського конгресу,^[26] ідеали європейської єдності процвітали на всьому континенті, особливо в працях Войцеха Ястшембовського (1799—1882) або Джузеппе Мацціні (1805—1872)^[27]. Термін Сполучені Штати Європи (фр. États-Unis d'Europe) вжив Віктор Гюго (1802—1885) під час виступу на Міжнародному конгресі миру, що відбувся в Парижі в 1849 році:

Прийде день, коли всі нації на нашому континенті утворять європейське братство ... Настане день, коли ми побачимо ... Сполучені Штати Америки та Сполучені Штати Європи віч-на-віч, що тягнуться один до одного через моря^[28].

Протягом міжвоєнного періоду свідомість того, що національні ринки Європи взаємозалежні, хоча й конфронтаційні, поряд із спостереженням за більшим і зростаючим ринком США з іншого боку океану, живило потяг до економічної інтеграції континенту. У 1920 р., Виступаючи за створення Європейського економічного союзу, британський економіст Джон Мейнард Кейнс писав, що «слід створити Вільну профспілку…, яка б не вводила жодних протекціоністських мит проти продуктів інших членів Союзу»^[29]. Протягом того ж десятиліття Річард фон Куденгове-Калергі, один із перших, хто уявив собі сучасний політичний союз Європи, заснував рух «Пан-Європа». Його ідеї вплинули на його сучасників, серед яких тодішній прем'єр-міністр Франції Арістід Бріан. У 1929 р. останній виступив із промовою за Європейський Союз перед асамблеєю Ліги Націй, попередниці ООН. У своєму радіозверненні в березні 1943 року, коли все ще вирувала війна, лідер Сполученого Королівства сер Вінстон Черчилль тепло сказав про «відновлення справжньої величі Європи» після досягнення перемоги і розмірковував про повоєнне створення «Ради Європи» що об'єднало б європейські держави для побудови миру^[30][31].

Після закінчення Другої світової війни (1939—1945) Європа була зруйнована. Німеччина була знищена, як і з погляду людського життя, так і матеріально. Франція та Сполучене Королівство, які оголосили війну нацистській Німеччині у вересні 1939 року, хоч і перемогли у цій війні, але також зазнали великих збитків, що сильно вплинуло на їх економіку та світовий авторитет. Щойно закінчився конфлікт у Європі, 8 травня 1945 року, німецький режим був звинувачений у війні, оскільки її експансіоністська політика призвела до того, що країна захопила, а в деяких випадках і анексувала, території інших європейських країн. Німеччина була окупована союзниками, які розділили країну на чотири частини.

У наступні роки обурення та недовіра серед європейських народів ускладнювали примирення. У цьому контексті міністр закордонних справ Франції Робер Шуман рішуче захищав створення Західної Німеччини внаслідок об'єднання трьох окупаційних зон, контрольованих західними демократичними державами (Тризонія), залишаючи осторонь зону, окуповану Радянським Союзом. Шуман із німецько-люксембурзького походження мав три національності (французьку, німецьку та люксембурзьку), що дало йому змогу зрозуміти складність європейських конфліктів та виробити особливий інтерес до європейського об'єднання.

9 травня 1950 року, через п'ять років після капітуляції нацистського режиму, Шуман звернувся до Західної Німеччини та інших європейських країн з ідеєю створити єдиний загальний транснаціональний орган для управління своїми підприємствами з виробництва, стратегічно важливими для військових потреб, сталі та вугілля. Цю промову, відому як «Декларація Шумана», вітали європейські уряди та ознаменували початок мирної європейської інтеграції, на відміну від націоналістичного напрямку та напруженого довоєнного суперництва. Це була перша конкретна офіційна пропозиція щодо європейського об'єднання. Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини і недопущення між ними війни у майбутньому, а також слабкість європейців на фоні появи двох наддержав — Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Більш того, наслідки конфлікту спонукали європейських громадян до прагнення створити вільніший і чесніший континент, оскільки відносини між країнами мали розвиватись суто мирним шляхом, щоб уникнути нового конфлікту між європейськими країнами.

18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі (ЄСВС), що сприяло обміну сировиною, необхідною для металургії, тим самим прискорюючи економічний ріст, що дало незалежність виробництва в Європі від зовнішніх ринків. До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН («європейська шістка», яка надалі стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року, у розпал Холодної війни, країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейської оборонної спільноти (ЄОС). П'ять членів ЄСВС ратифікували цей договір, окрім Франції, де у серпні 1954 р. парламент після довгих дискусій вирішив відкласти ратифікацію. Враховуючи цю ситуацію, старий Брюссельський договір 1948 р. став основою для створення Західноєвропейського союзу (ЗЄС), який протягом десятиліть буде єдиною європейською організацією, що відповідає за оборону та безпеку, до набрання чинності Амстердамського договору 1999 року. Хоча це посилило старий договір, але ЗЄС був лише тіньовою організацією НАТО, якій було доручено забезпечити захист європейських країн від гіпотетичної ядерної атаки.

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проєкт Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Проєкт Договору про європейське політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий орган влади — двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за функціями нагадую сучасну Європейську Комісію. На Раду національних міністрів покладався обов'язок гармонізувати діяльність Європейського виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні функції.

Найважливішим досягненням 50-х років стало підписання в 1957 р. Римських договорів про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС), для досягнення прогресу країнами-учасницями ЄСВС в економічній, соціальній та політичній співпраці. Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Ці документи також сформували третю спільноту безстрокової тривалості — Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС шляхом створення Європейської Комісії та Ради Європейського Союзу. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. 1968 року завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Сполучене Королівство, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, у галузі науково-технологічного розвитку, охорони довкілля. Цей документ також передбачав зміни до договорів про утворення Європейських Спільнот, зокрема створював Європейську раду, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року в Маастрихті було підписано Маастрихтський договір (інша назва — Договір про Європейський Союз; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:

• «перша колона» — Європейські Спільноти: ЄСВС, Євратом та Європейська Спільнота (замість старої назви «Європейська Економічна Спільнота»). Причому Європейська Спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
• «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика;
• «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

Також цей договір встановлював європейське громадянство, а також було ухвалено рішення про створення єдиної валюти, євро, яка повинна була бути введена в обіг у 2002 році під управлінням Європейського центрального банку.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Цей договір визначив принципи свободи, демократії та поваги до прав людини, включаючи принцип сталого розвитку. Також набула чинності Шенгенська угода про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який передбачав зміни в механізмах інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2017 рік, євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Сполучене Королівство та Данія вирішили відмовитися від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.

1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

17—18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Європейської конституції. 29 жовтня 2004 року Угоду про Європейську конституцію було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.

У жовтні 2005 року ЄС починає переговори про вступ із Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейський Союз налічує 27 членів.

У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009 року). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 % країн-членів, що налічують 65 % населення (перехідне положення до 2017 року). Крім того, з'явилася посада «Голови Європейської Ради» та «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти. Також Лісабонський договір зробив Хартію основних прав Європейського Союзу юридично обов'язковими для держав-членів.

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі»^[32].

1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія^[33].

З початку 2010-х років Європейський Союз переживає ряд випробувальних факторів, серед яких боргова криза в деяких країнах Єврозони, зростаюча міграція з близькосхідних країн та вихід Сполученого Королівства з ЄС. 2018 року було оголошено про завершення боргової кризи в Єврозоні та зменшення обсягів нелегальної міграції у більш ніж два рази (відносно піку в 2015-му)^[34][35]. Вихід Сполученого Королівства з ЄС був запланований на 29 березня 2019 року^[36], пізніше відкладений на 31 жовтня 2019-го, потім на 31 січня 2020 року^[37][38].

Рік	Країна	Загальна кількість членів
1957	Бельгія  Італія  Люксембург  Нідерланди  Франція ФРН	6
1973	Велика Британія  Данія  Ірландія	9
1981	Греція	10
1985	Гренландія (автономна територія Данії) вийшла з Союзу	10
1986	Іспанія  Португалія	12
1990	Возз'єднання Німеччини	12
1995	Австрія  Фінляндія  Швеція	15
2004	Естонія  Кіпр  Латвія  Литва  Мальта  Польща  Словаччина  Словенія  Угорщина  Чехія	25
2007	Болгарія  Румунія	27
2013	Хорватія	28
2020	Велика Британія вийшла з Союзу	27

Станом на 1 січня 2020 року, населення Європейського Союзу становило близько 447 млн чоловік (5,8 % населення світу)^[39][40]. 2015 року в ЄС-28 народилося 5,1 мільйона дітей, що відповідає 10 народжуваності на 1000, що на 8 народжень нижче середнього світового показника^[41]. Для порівняння: коефіцієнт народжуваності в ЄС-28 становив 10,6 у 2000 році, 12,8 у 1985 році та 16,3 у 1970 році^[42]. Темп приросту її населення був позитивним і становив 0,23 % у 2016 році^[43].

У 2010 році 47,3 мільйона людей, які проживали в ЄС, народилися за межами країни проживання. Це відповідає 9,4 % від загальної кількості населення ЄС. З них 31,4 млн (6,3 %) народилися за межами ЄС, а 16,0 млн (3,2 %) — в іншій країні-члени ЄС. Найбільша абсолютна кількість людей, народжених за межами ЄС, була в Німеччині (6,4 млн), Франції (5,1 млн), Сполученому Королівстві (4,7 млн), Іспанії (4,1 млн), Італії (3,2 млн) Та Нідерландах (1,4 млн))^[44]. 2017 року приблизно 825 000 людей набули громадянства держави-члени Європейського Союзу. Найбільшими групами були громадяни Марокко, Албанії, Індії, Туреччини та Пакистану^[45]. 2,4 млн іммігрантів з країн, що не входять до ЄС, увійшли до ЄС у 2017 році^[46][47].

ЄС містить близько 40 міських районів із населенням понад мільйон. Найбільшою агломерацією в ЄС є Париж,^[48] за ними йдуть Мадрид, Барселона, Берлін, Рур, Рим та Мілан, усі з мегаполісом населення понад 4 мільйони^[49].

ЄС також має численні поліцентричні урбанізовані регіони, як-от Рейн-Рур (Кельн, Дортмунд, Дюссельдорф та ін.), Рандстад (Амстердам, Роттердам, Гаага, Утрехт та ін.), Франкфурт-Рейн-Майн (Франкфурт, Вісбаден, Майнц та ін.), фламандський алмаз (Антверпен, Брюссель, Лювен, Гент та ін.) та верхньосілезький район (Катовиці, Острава та ін.)^[48].

Європейський Союз має 24 офіційні мови: болгарська, хорватська, чеська, данська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська та шведська. Важливі документи, як-от законодавство, перекладаються кожною офіційною мовою, і Європейський парламент забезпечує переклад документів та пленарних засідань^[54][55].

22 січня 2021 року Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь заявив, що зараз Україна веде перемовини з європейською асоціацією мовних інституцій. У підсумку Київ зможе отримати асоційоване членство до кінця 2021 року. Це посилить українські позиції на міжнародній арені, а також сприятиме перспективному застосуванню української мови як обов'язкової в країнах ЄС^[56].

Через велику кількість офіційних мов, більшість установ використовують лише декілька робочих мов. Європейська комісія веде свою внутрішню діяльність трьома процедурними мовами: англійською, французькою та німецькою. Так само Суд Європейського Союзу використовує французьку як робочу мову,^[57] тоді як Європейський центральний банк веде свою діяльність переважно англійською мовою^[58][59].

Попри те, що мовна політика відповідає державам-членам, інституції ЄС сприяють розвитку багатомовності серед своїх громадян^[g][60]. 2012 року англійська мова була найпоширенішою мовою в ЄС, і її розуміли 51 % населення ЄС, враховуючи як носіїв мови, так й іноземців. Однак після виходу Сполученого Королівства з блоку на початку 2020 року відсоток населення ЄС, яке розмовляло англійською мовою як рідною, упало з 13 % до 1 %^[61]. Німецька мова є найпоширенішою рідною мовою (18 % населення ЄС), а другою за розумінням іноземною мовою є французька (13 % населення ЄС). Крім того, обидві є офіційними мовами кількох держав-членів ЄС. Більш як половина (56 %) громадян ЄС можуть брати участь у розмові не рідною мовою^[62].

Загалом двадцять офіційних мов ЄС належать до індоєвропейської мовної сім'ї, представленої балто-слов'янською^[h], італьською^[i], германською^[j], еллінською^[k] та кельтською^[l] гілками. Тільки чотири мови, а саме: угорська, фінська, естонська (усі три уральські) та мальтійська (семітська) — не є індоєвропейськими мовами^[63] Три офіційні алфавіти Європейського Союзу (кирилиця, латиниця та новогрецька) походять від архаїчних грецьких писемностей^[64].

Люксембурзька (у Люксембурзі) та турецька (на Кіпрі) є єдиними двома національними мовами, які не є офіційними мовами ЄС. 26 лютого 2016 року було оприлюднено, що Кіпр просив зробити турецьку мову офіційною в ЄС, «жестом», який може допомогти у вирішенні поділу країни^[65]. Вже у 2004 році планувалося, що турецька мова стане офіційною, коли Кіпр возз'єднається^[66].

Окрім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних мов та мов меншин, якими говорять до 50 мільйонів людей^[63]. Каталонська, галісійська та баскська не є визнаними офіційними мовами Європейського Союзу, але мають офіційний статус в одній з держав-членів (Іспанія): отже, офіційні переклади договорів на них уносяться, і громадяни мають право листуватися з установами цими мовами^[67][68]. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, ратифікована більшістю держав ЄС, містить загальні вказівки, якими держави можуть керуватися для захисту своєї мовної спадщини. Європейський день мов проводиться щороку 26 вересня й спрямований на заохочення вивчення мови в Європі^[69].

ЄС не має офіційного зв'язку з жодною релігією. Стаття 17 Договору про функціонування Європейського Союзу^[70] визнає «статус національного законодавства церков та релігійних об'єднань», а також статус «філософських та неконфесійних організацій»^[71].

У преамбулі Договору про Європейський Союз згадується про «культурну, релігійну та гуманістичну спадщину Європи»^[72]. Дискусія щодо проєктів текстів Європейської конституції, а згодом і Лісабонського договору включала пропозиції згадати християнство чи Бога, або обох, у преамбулі тексту, але ця ідея зіткнулася із запереченням і була відмовлена^[73].

Християни в Європейському Союзі розділені між прихильниками католицької церкви (як римського, так і східного обряду), численних протестантських конфесій (англіканців, лютеран та реформатів, що становлять основну частину цієї категорії) та Східної православної церкви. 2009 року в ЄС, за оцінками, жило 13 мільйонів мусульман,^[74] і за оцінками, єврейське населення перевищує мільйон^[75]. Інші світові релігії — буддизм, індуїзм та сикхізм також представлені серед населення ЄС.

Згідно з новими опитуваннями про релігійність у Європейському Союзі в 2015 році, проведеними Євробарометром, християнство є найбільшою релігією в Європейському Союзі, на нього припадає 71,6 % населення ЄС. Католики є найбільшою християнською групою, на них припадає 45,3 % населення ЄС, тоді як протестанти складають 11,1 %, східні православні — 9,6 %, а інші християни — 5,6 %.

Опитування громадської думки Євростату Євробарометра показали у 2005 р., Що 52 % громадян ЄС вірили в бога, 27 % у «якийсь дух або життєву силу», а 18 % не мали жодної форми віри. За останні роки багато країн зазнали падіння відвідуваності церкви та членства. Країнами, де найменше людей повідомили про релігійну віру, були Естонія (16 %) та Чехія (19 %). Найрелігійнішими країнами були Мальта (95 %, переважно католицька), а також Кіпр і Румунія (обидві переважно православні), кожна з яких приблизно 90 % громадян сповідувала віру у свого відповідного бога. В усіх країнах ЄС віра була вищою серед жінок, людей похилого віку, тих, хто має релігійне виховання, тих, хто залишив школу в 15 чи 16 років, і тих, хто «позиціонує себе праворуч від політичної шкали»^[76].

Континентальна частина Європейського Союзу
Ірландія Франція Нідерланди Німеччина Данія Польща Литва Латвія Естонія Фінляндія Швеція Чехія Австрія Угорщина Румунія Болгарія Греція Словаччина Словенія Хорватія Італія Бельгія Люксембург Португалія Іспанія Мальта Кіпр

ЄС-27

Українська назва	Оригінальна назва	Скорочення ISO 3166-1	Форма правління	Столиця	Населення	Площа, км2
Австрія	Österreich	AT	Парламентська республіка	Відень	8 794 267	83 879
Бельгія	België / Belgique / Belgien	BE	Парламентська монархія	Брюссель	11 303 528	30 528
Болгарія	България	BG	Парламентська республіка	Софія	7 101 859	110 994
Греція	Ελλάδα	GR	Парламентська республіка	Афіни	11 183 716	131 957
Данія	Danmark	DK	Парламентська монархія	Копенгаген	5 748 769	42 931
Естонія	Eesti	EE	Парламентська республіка	Таллінн	1 315 635	45 336
Ірландія	Éire / Ireland	IE	Парламентська республіка	Дублін	4 761 865	70 273
Іспанія	España	ES	Парламентська монархія	Мадрид	46 351 321	505 990
Італія	Italia	IT	Парламентська республіка	Рим	60 589 445	301 338
Кіпр	Κύπρος / Kıbrıs	CY	Президентська республіка	Нікосія	1 170 125	9251
Латвія	Latvija	LV	Парламентська республіка	Рига	1 953 500	64 589
Литва	Lietuva	LT	Змішана республіка	Вільнюс	2 821 674	65 300
Люксембург	Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg	LU	Парламентська монархія	Люксембург	590 667	2586
Мальта	Malta	MT	Парламентська республіка	Валлетта	445 426	316
Нідерланди	Nederland	NL	Парламентська монархія	Амстердам	17 170 000	41 543
Німеччина	Deutschland	DE	Парламентська республіка	Берлін	82 349 400	357 168
Польща	Polska	PL	Парламентська республіка	Варшава	38 422 346	312 679
Португалія	Portugal	PT	Змішана республіка	Лісабон	10 309 573	92 212
Румунія	România	RO	Змішана республіка	Бухарест	19 638 000	238 397
Словаччина	Slovensko	SK	Парламентська республіка	Братислава	5 435 343	49 035
Словенія	Slovenija	SI	Парламентська республіка	Любляна	2 065 895	20 273
Угорщина	Magyarország	HU	Парламентська республіка	Будапешт	9 797 561	93 030
Фінляндія	Suomi / Finland	FI	Парламентська республіка	Гельсінкі	5 509 717	338 424
Франція	France	FR	Змішана республіка	Париж	67 158 000	640 679
Хорватія	Hrvatska	HR	Парламентська республіка	Загреб	4 154 200	56 594
Чехія	Česko	CZ	Парламентська республіка	Прага	10 610 947	78 866
Швеція	Sverige	SE	Парламентська монархія	Стокгольм	10 065 389	450 295

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн у Європейський Союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейська рада в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принципи верховенства права. Також у країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Оцінку виконання цих критеріїв, країною, ставить Європейська рада.

Адміністративно-територіальний поділ держав-членів на рівні ЄС ґрунтується на регламенті про номенклатуру територіальних одиниць для статистики (NUTS), стандарті геокодування для статистичних цілей. Стандарт, прийнятий у 2003 році, розроблено та регулюється Європейським Союзом, і тому детально охоплює держави-члени ЄС. Номенклатура територіальних одиниць для статистики має важливе значення для структурних фондів Європейського Союзу та механізмів Фонду згуртованости, а також для визначення місця доставки товарів і послуг, які підлягають європейському законодавству про державні закупівлі.

Мапа поділу по номенклатурі територіальних одиниць для статистики (NUTS) (до 2018 року, включаючи держав-кандидаток)
NUTS 1  NUTS 2  NUTS 3

Шенгенська зона – це територія, до складу якої входять 27 європейських держав, які офіційно скасували всі види паспортного та інших видів прикордонного контролю на своїх взаємних кордонах. Будучи елементом ширшого простору свободи, безпеки та справедливости^[en] ЄС, вона здебільшого функціонує як єдина юрисдикція в рамках спільної візової політики для міжнародних поїздок. Територія названа на честь Шенгенської угоди 1985 року та Шенгенської конвенції 1990 року, обидві підписані в Шенгені, Люксембург. З 27 країн-членів ЄС 25 є членами Шенгенської зони, хоча дві — Болгарія та Румунія — наразі є лише частковими членами. З членів ЄС, які не входять до Шенгенської зони, один — Кіпр — юридично зобов’язаний приєднатися до цієї зони в майбутньому; Ірландія зберігає право на неучасть та натомість проводить власну візову політику разом зі Сполученим Королівством. Чотири держави-члени Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, не є членами ЄС, але підписали угоди про приєднання до Шенгенської угоди. Крім того, три європейські мікродержави – Монако, Сан-Марино та Ватикан – зберігають відкриті кордони для пасажирських перевезень зі своїми сусідами, і тому вважаються де-факто членами Шенгенської зони через практичну неможливість подорожувати до них або з них без транзиту через принаймні одну державу-член Шенгенської зони.

Є дев'ять країн, які визнані кандидатками на членство: Албанія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Молдова, Північна Македонія, Сербія, Туреччина, Україна та Чорногорія.^{[78][79][80][81][82]} Норвегія, Швейцарія та Ісландія раніше подавали заявки на членство, але згодом заморозили або відкликали їх.^[83] Крім того, Косово офіційно визнано потенційною кандидаткою^[78][84] і подало заявку на членство.^[85]

Стаття 50 Лісабонського договору передбачає підставу для виходу з ЄС. З Союзу вийшли дві території: Ґренландія (установча країна Королівства Данія) вийшла в 1985 році;^[86] Сполучене Королівство офіційно застосувало статтю 50 Консолідованого договору про Європейський Союз у 2017 році та стало єдиною суверенною державою, яка вийшла з ЄС у 2020 році.

Європейський Союз розташований на більшій частині Західної і Центральної Європи, що охоплює 4 423 147 км²^[87]. Його європейська територія простягається з північного сходу Фінляндії до південного заходу Португалії та з північного заходу Ірландії до південного сходу Кіпру. Крім того, у склад входять багато заморських територій держав-членів ЄС.

Найвищою вершиною Європейського Союзу є гора Монблан в Альпах (4810 м), найнижчою — польдери Zuidplaspolder в Нідерландах та Lammefjorden в Данії (обидва на 7 метрів нижче рівня моря). Найдовша річка — Дунай (2 860 км). Берегова лінія є сильно помережана морями, затоками, півостровами і островами та за довжиною (65 993 км) є другою у світі (після Канади). Об'єднані держави-члени поділяють сухопутні кордони з дев'ятнадцятьма країнами, які межують із ЄС, загальною завдовжки 12 441 км, що є п'ятим кордоном у світі.

Включаючи зарубіжні території держав-членів, клімат варіюється від арктичного до тропічного. Більшість населення проживає в районах з середземноморським кліматом (Південна Європа), з морським кліматом (Західна Європа), або теплим літнім континентальним кліматом (Східна Європа).

Населення ЄС є високо урбанізованим, де близько 75 % населення (у 2020 році воно зросте до 90 % у семи державах) проживає у містах. Міста широко розкидані по всьому об'єднанні, а навколо Бенілюксу є найбільші скупчення. Зростаючий відсоток цього, пов'язаний із розширенням низької щільності міст. У деяких випадках зростання міст було пов'язано з притоком коштів ЄС до регіону.

У 1957 році, коли було засновано Європейський Союз, він не мав жодної екологічної доктрини або навіть екологічних законів. Сьогодні в ЄС є одні з найпрогресивніших екологічних політик у всьому світі, і екологічне законодавство об'єднання протягом останніх чотирьох десятиліть надзвичайно розвинулося. Європейське законодавство зараз поширюється на всі сфери охорони довкілля, як-от боротьба із забрудненням повітря, захист води, переробка відходів, охорона природи та контроль хімічного забруднення, розвиток біотехнологій та інше. Європейський інститут екологічної політики констатує, що в законодавстві ЄС, охорона довкілля охоплює понад 500 директив, нормативних актів та рішень. Екологічне законодавство стало центральним напрямом європейської політики.

Такі динамічні події є дивовижними, з урахуванням правових та інституційних умов, які існували в 1950-х та кінці 1960-х років. Працюючи без будь-яких законодавчих повноважень, європейські політики розширили здатність об'єднання діяти, визначивши екологічну політику як економічну проблему. Однак із плином часу екологічна політика ЄС виникла як формальна політична сфера, з її власними принципами та політичними процедурами. Правова база екологічної політики ЄС не була чітко визначена до введення в дію Єдиного європейського акту в 1987 році.

Спочатку екологічна політика Європейського Союзу була досить інтроспективною. Однак останнім часом ЄС продемонстрував посилене лідерство у глобальному екологічному управлінні. Прикладом цього є роль об'єднання в забезпеченні ратифікації та набрання чинності Кіотського протоколу перед лицем протидії Сполучених Штатів. Цей міжнародний аспект відображено у шостій Програмі дій ЄС щодо довкілля, яка визнає, що її стратегічні цілі можуть бути досягнуті лише в тому випадку, якщо буде активно підтримано і належним чином впроваджено низку важливих міжнародних природоохоронних угод. Набуття чинності Лісабонського договору ще більше посилив амбіції ЄС щодо екологічного лідерства на планеті.

Величезна кількість екологічного законодавства ЄС, яке існує на сьогоднішній день, відіграло важливу роль у поліпшенні середовища існування та захисту місцевих видів у Європі, а також у сприянні поліпшенню атмосферного повітря, якості води та переробку відходів. Проте значні виклики залишаються як для досягнення цілей та прагнень існуючих держав-членів, так і для створення нових цілей та дій, які сприятимуть подальшому покращенню довкілля та якості життя в Європі.

Одним із пріоритетів екологічної політики ЄС є боротьба зі зміною клімату. 2007 року держави-члени погодились, що ЄС має використовувати 20 % відновлюваних джерел енергії у майбутньому та зменшити викиди діоксиду вуглецю до 2020 року не менше ніж на 20 % у порівнянні з 1990 роком. Це передбачає заходи, згідно з якими до 2020 року 10 % від загального обсягу палива, який використовують автомобілі на території союзу, повинно надходити з відновлюваних джерел, як-от біопаливо. Це вважається одним із найамбітніших рухів у важливому індустріальному регіоні світу для боротьби зі зміною клімату.

• 
  65 993 км узбережжя домінує в європейському кліматі (Природний парк Penyal d'Ifac, Іспанія).
• 
  Монблан в Альпах — це найвища вершина ЄС.
• 
  Дунай (на фото в Будапешті) — найдовша річка в Європейському Союзі.
• 
  Національний парк Реповесі у Фінляндії, де є 187 888 озер площею понад 500 м².
• 
  Нуоргам, село в муніципалітеті Утсьокі, є найпівнічнішою точкою Європейського Союзу.

Європейський Союз діє через гібридну систему наднаціонального та міжурядового прийняття рішень,^[88][89] і відповідно до принципів передачі (який говорить, що він повинен діяти лише в межах компетенції, наданої йому договорами) та субсидіарності (що говорить що вона повинна діяти лише там, де цілі не можуть бути достатньо досягнуті державами-членами, діючими самостійно). Закони, ухвалені інституціями ЄС, приймаються в різних формах^[90]. Взагалі їх можна поділити на дві групи: ті, які набувають чинності без необхідності національних заходів імплементації (регуляторів), і ті, які спеціально вимагають національних заходів імплементації (директиви)^[91].

Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-членів Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений у Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.

Конституційно ЄС має певну схожість як із конфедерацією, так і з федерацією,^[92][93] але формально не визначив себе ні тим, ні іншим. (Він не має формальної конституції: його статус визначено Договором про Європейський Союз та Договором про функціонування Європейського Союзу). Вона є інтегрованішою, ніж традиційна конфедерація держав, оскільки загальний рівень уряду широко використовує голосування кваліфікованою більшістю при прийнятті деяких рішень серед держав-членів, а не покладаючись суто на одностайність^[94][95]. Вона менш інтегрована, ніж федеративна держава, оскільки вона не є державою самостійно: суверенітет продовжує витікати «знизу вгору», від кількох народів окремих держав-членів, а не від єдиного недиференційованого цілого. Це відображається в тому факті, що країни-члени залишаються «господарями договорів», зберігаючи контроль над розподілом компетенції союзу шляхом конституційних змін (зберігаючи таким чином так званий Kompetenz-kompetenz); у тому, що вони зберігають контроль над використанням збройної сили; вони зберігають контроль над оподаткуванням; і в тому, що вони зберігають право одностороннього виходу відповідно до статті 50 Договору про Європейський Союз. Крім того, принцип субсидіарності вимагає, щоб таким чином визначалися лише ті питання, які необхідно вирішувати колективно.

Європейський Союз має сім основних органів, що ухвалюють рішення, його інституції: Європейський парламент, Європейську раду, Раду Європейського Союзу, Європейську Комісію, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк і Європейський суд авдиторів. Компетенція щодо вивчення та внесення змін до законодавства розподілена між Радою Європейського Союзу та Європейським парламентом, тоді як виконавчі завдання виконує Європейська комісія та в обмеженій якості Європейська Рада (не плутати з вищезгаданою Радою Європейського Союзу). Грошово-кредитну політику єврозони визначає Європейський центральний банк. Тлумачення та застосування законодавства ЄС та договорів забезпечується Судом Європейського Союзу. Бюджет ЄС ретельно перевіряє Європейський суд авдиторів. Існує також ряд допоміжних органів, які консультують ЄС або діють у певній сфері.

Політика ЄС загалом оприлюднюється директивами ЄС, які потім імплементуються у внутрішньому законодавстві його держав-членів, а також правилами ЄС, які негайно набувають чинності в усіх державах-членах. Лобіювання на рівні ЄС з боку груп особливих інтересів регулюється, щоб намагатися збалансувати прагнення приватних ініціатив із процесом прийняття рішень, що стосуються громадських інтересів^[96].

Берламон (Європейська комісія)

The Будівля «Європа» (Європейська рада)

Європейська рада - Спрямовують і спонукають -		Рада Європейського Союзу - Законодавча влада -		Європейський парламент - Законодавча влада -		Європейська комісія - Виконавча влада -
зустріч на вищому рівні глав держав чи урядів, Голови Європейської Ради і Президента Європейської комісії дає необхідний політичний стимул для розвитку Союзу і встановлює її загальні цілі та пріоритети не відноситься до виконавчої влади базується в Брюсселі		діє спільно з Європарламентом як законодавчий орган спільно з Європарламентом здійснює контроль над бюджетом забезпечує координацію широкої економічної та соціальної політики і встановлює принципи Спільної зовнішньої та безпекової політики укладає міжнародні угоди базується в Брюсселі		діє спільно з Радою ЄС як законодавчий орган спільно з Радою ЄС здійснює контроль над бюджетом і остаточно затверджує його здійснюють демократичний контроль над інституціями, включаючи Європейську комісію та затверджує членів Комісії пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі		є вищим органом виконавчої влади надає пропозиції щодо нового законодавства до Європарламенту та Ради ЄС реалізовує політику розпоряджається бюджетом забезпечує дотримання Європейського права узгоджує міжнародні угоди базується в Брюсселі

	Суд справедливості Європейського Союзу - Судова влада -		Європейський центральний банк - Центральний банк -		Європейський суд аудиторів - Фінансовий контроль -
	забезпечує однакове застосування і тлумачення Європейського права має право вирішувати правові спори між державами-членами, установами, підприємствами та приватними особами базується у Люксембурзі		спільно з національними центральними банками утворює Європейську систему центральних банків і тим самим визначає грошову політику єврозони забезпечує цінову стабільність в єврозоні шляхом регулювання грошової маси базується у Франкфурті-на-Майні		перевіряє належне виконання бюджету базується у Люксембурзі

Європейська Рада дає політичне керівництво ЄС. Вона збирається щонайменше чотири рази на рік і складається з президента Європейської ради (зараз Шарль Мішель), президента Європейської комісії та одного представника від кожної країни-члени (або її глави держави, або глави уряду). У її засіданнях також бере участь високопоставлений представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки (нині Жозеп Боррель). Деякі описують Європейську раду як «вищий політичний авторитет союзу»^[98]. Вона бере активну участь у переговорах щодо змін договорів та визначає політичний порядок денний та стратегії ЄС.

Європейська Рада використовує свою лідерську роль для вирішення суперечок між державами-членами та установами, а також для вирішення політичних криз і розбіжностей щодо суперечливих питань і політики. Вона виступає ззовні як «колективний глава держави» та ратифікує важливі документи (наприклад, міжнародні угоди та договори)^[99].

Завданнями президента Європейської Ради є забезпечення зовнішнього представництва ЄС,^[100] досягнення консенсусу та вирішення розбіжностей між державами-членами як під час засідань Європейської Ради, так і в періоди між ними.

Шарль Мішель
Голова Європейської ради

Урсула фон дер Ляєн
Президент Європейської комісії

Європейську раду не слід плутати з Радою Європи, міжнародною організацією, незалежною від ЄС і розташованою в Страсбурзі.

Європейська комісія виступає одночасно як виконавчий орган ЄС, відповідальний за повсякденне функціонування ЄС, а також як законодавчий ініціатор, який має єдині повноваження пропонувати закони для обговорення^{[101][102][103]}. Комісія є «охоронцем договорів» і відповідає за їх ефективну роботу та охорону^[104]. Де-факто вона функціонує як кабінет міністрів, з 27 європейськими комісарами з різних сфер політики, по одному від кожної країни-члени, хоча комісари зобов'язані представляти інтереси ЄС у цілому, а не своєї країни.

Один із 27 є президентом Європейської комісії (зараз Урсула фон дер Ляєн на 2019—2024 роки), призначена Європейською радою за умови схвалення парламенту. Після президента найвизначнішим комісаром є верховний представник Союзу із закордонних справ і політики безпеки, який за посадою є віцепрезидентом Європейської комісії, а також обирається Європейською радою. Інші 26 комісарів згодом призначаються Радою Європейського Союзу за погодженням з призначеним президентом. 27 комісарів як єдиний орган підлягають затвердженню (або іншим чином) голосуванням Європейського парламенту.

Рада Європейського Союзу (також називається «Рада міністрів»^[105], її колишня назва^[106]) формує половину законодавчого органу ЄС. Він складається з представника від уряду кожної країни-члени і збирається в різному складі залежно від сфери політики, яка розглядається. Попри різну конфігурацію, він вважається одним тілом. Крім законодавчих функцій, члени ради також мають виконавчі обов'язки, як-от розробка спільної зовнішньої політики та політики безпеки та координація широкої економічної політики в Союзі^[107]. Головування в раді змінюється між державами-членами, кожна з яких займає його протягом шести місяців. З 1 липня 2022 року посаду займає Чехія.

У деяких політиках є кілька держав-членів, які об'єднуються зі стратегічними партнерами в союзі. Прикладами таких альянсів є Вишеградська група, Бенілюкс, Балтійська асамблея, Нова Ганзейська ліга, Веймарський трикутник, Люблінський трикутник, Європейська Медична група, Крайова група та Бухарестська дев'ятка.

Європейський парламент є одним із трьох законодавчих інституцій ЄС, якому разом із Радою Європейського Союзу доручено робити зміни та затверджувати пропозиції Європейської Комісії. 705 депутатів Європейського парламенту (ЄП) обираються громадянами ЄС кожні п'ять років на основі пропорційного представництва. Депутати Європарламенту обираються на національній основі, і вони засідають відповідно до політичних фракцій, а не за національністю. Кожна країна має певну кількість мандатів і поділена на субнаціональні виборчі округи, де це не впливає на пропорційний характер системи голосування^[108].

У звичайній законодавчій процедурі Європейська комісія пропонує законопроєкт, який вимагає спільного схвалення Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу. Цей процес стосується майже всіх сфер, включаючи бюджет ЄС. Парламент є останнім органом, який затверджує або відхиляє запропоноване членство в комісії, і може спробувати висунути недовіру комісії шляхом оскарження до Суду. Президент Європейського парламенту виконує роль спікера в парламенті та представляє його ззовні. Голова і віцеголова обираються депутатами Європарламенту кожні два з половиною роки^[109].

Європейський Союз мав узгоджений бюджет у розмірі €120.7 мільярда на 2007 рік і €864.3 мільярда на період 2007—2013 років^[111], що становить 1,10 і 1,05 % прогнозу ВНД ЄС-27 на відповідні періоди. 1960 року бюджет тодішнього Європейського економічного співтовариства становив 0,03 % ВВП^[112].

У бюджеті на 2010 рік у розмірі €141.5 мільярда найбільшою окремою статтею видатків була «згуртованість та конкурентоспроможність» — близько 45 % загального бюджету^[113]. Далі було «сільське господарство» з приблизно 31 % від загальної кількості^[113]. «Розвиток сільських районів, навколишнє середовище та рибальство» займає близько 11 %^[113]. «Адміністрація» займає близько 6 %. «ЄС як глобальний партнер» і «громадянство, свобода, безпека і справедливість» мали приблизно 6 і 1 % відповідно^[113].

Європейський суд авдиторів за законом зобов'язаний надати парламенту та раді (зокрема Раді з економічних і фінансових питань) «заяву про впевненість щодо достовірности рахунків, а також законности та правильности основних операцій»^[114]. Суд також дає висновки та пропозиції щодо фінансового законодавства та заходів боротьби з шахрайством^[115]. Парламент використовує це, щоб вирішити, чи схвалити роботу комісії з бюджетом.

Європейська палата авдиторів щороку, починаючи з 2007 року, підписує рахунки Європейського Союзу і, даючи зрозуміти, що у Європейської комісії ще більше роботи, підкреслила, що більшість помилок відбувається на національному рівні^[116][117]. У своєму звіті за 2009 рік авдитори виявили, що п'ять сфер витрат Союзу, сільське господарство та фонд гуртування, суттєво постраждали від помилок^[118]. 2009 року Європейська комісія підрахувала, що фінансовий ефект від порушень становив €1,863 мільйони^[119].

У листопаді 2020 року члени Союзу, Угорщина та Польща, заблокували схвалення бюджету ЄС на засіданні Комітету постійних представників (Coreper), посилаючись на пропозицію, яка пов'язувала фінансування з дотриманням верховенства права. Бюджет передбачав фонд відновлення від COVID-19 у розмірі €750 мільярдів^[120][121].