Андрієвський Леонід Іванович — Вікіпедія

Андрієвський Леонід Іванович
Народження	14 березня 1942(1942-03-14) (82 роки)  Лубни, Полтавська область, Українська РСР, СРСР
Країна	СРСР  Україна
Жанр	пейзаж
Навчання	Факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1976)
Вчитель	Семенюта Василь Іванович
Діяльність	художник, журналіст, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч, графік, ілюстратор
Працівник	Ленінська кузня, Київський експериментальний кераміко-художній завод, Наукова думка, Український фонд культури, Криниця і Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука
Діти	Андрієвська Анжеліка Леонідівна
Вчене звання	професор
Нагороди	Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького (2012)

Леоні́д Іва́нович Андріє́вський (нар. 14 березня 1942, Лубни - 14 січня 2025, Київ) — український художник, журналіст, мистецтвознавець, літературознавець, видавець, громадський діяч і педагог; член Спілки журналістів України з 1982 року^[1], Спілки художників України з 1994 року, Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з травня 2003 року по листопад 2005 року)^[2] та Академії критики, мистецтва та естетичних наук України з 2016 року (віцепрезидент з 2017 року)^[3].

Народився 14 березня 1942 року в місті Лубнах Полтавської області (нині Україна). Під час німецько-радянської війни разом із матір'ю був примусово вивезений до Німеччини, де протягом 1943—1945 років перебував у концтаборі під Нюрнбергом. Після звільнення американськими військами, переданий у радянські фільтраційні табори і 1945 року повернувся до України^[4].

Протягом 1954—1957 років мешкав з батьками у Криму^[3]. У 1957—1958 роках навчався у художній студії в Лубнах, був учнем Василя Семенюти. У 1958—1961 роках перебував з батьками на Далекому Сході — у пересильному таборі в бухті Находці, портах Ваніно, Совєтська Гавань^[4]. У Совєтській Гавані працював робітником на заводі, одночасно там же продовжив здобувати мистецьку освіту у художній студії у Д. Новикова. Протягом 1961—1964 років проходив строкову службу в Збройних силах СРСР, служив на Далекому Сході^[3].

У 1964—1965 роках працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня» у Києві; у 1965—1966 роках — художником по розпису, гравером-літографом Київського заводу художньої кераміки; у 1966—1967 роках — старшим майстром оформлювального цеху творчо-виробничого комбінату Художнього фонду УРСР (взяв участь в оформленні 1-ї Всесвітньої виставки в Києві); у 1967—1969 роках — художнім редактором відділу друкованої реклами та у 1969—1975 роках — головним художником, заступником голови художньої ради Київського рекламного комбінату; у 1975—1976 роках обіймав посади заступника начальника, головного художника, заступника голови художньої ради художньо-конструкторського бюро «Укрторгреклама»^[4]. Одночасно із роботою упродовж 1970—1976 років навчався на заочному відділенні^[3] факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка^[1].

У 1976—1989 роках завідував відділом художнього оформлення видавництва «Наукова думка»; у 1989—1993 роках обіймав посаду головного художника видавництва «Свенас»; у 1993—1998 роках — головного художника видавництва «Аконіт». Одночасно з 1994 року був заступником голови, членом президії Українського фонду культури^[3].

Від 1998 року — директор видавництва «Криниця», одночасно у 2000—2001 роках — професор Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну; у 2001—2004 роках — голова правління благодійної організації «Шевченківський фонд — XXI століття»; у 2004—2011 роках — професор, завідувач кафедри графічного дизайну Інституту підприємництва, права і реклами^[3].

Мешкає у Києві в будинку на вулиці Антоновича, № 166^[5].

• Батьки: батько — Іван Тимофійович (1909—1969) — робітник, механік; мати — Марія Антонівна (1922—?) — домогосподарка;
• Дружина — Ганна Олександрівна (нар. 1941) — журналіст;
• Дочки: Анжеліка (нар. 1965) — співачка; Ілона (нар. 1969) — театрознавець; Вікторія (нар. 1976) — художник і мистецтвознавець.

Працює в галузях монументально-декоративного, станкового живопису (віддає перевагу пейзажу) та книжкової графіки (займається комплексним оформленням книг). Серед робіт:

Живопис, графіка^[6]

Оформив понад 100 видань, серед яких

• календар «Каштан» (1969, Фінляндія);
• «Василь Штернберг» Інни Пархоменко (1978);
• «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности 12–13 веков» Петра Толочка (1980);
• «Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві 12– 20 століть» (1982, упорядники Юрій Белічко, Володимир Підгора);
• «Древний Киев» Петра Толочка (1983);
• «Музей західного та східного мистецтва в Києві» (1983);
• «Київський університет. 1834—1984» (українською, російською мовами, 1984);
• «Одеський музей західного та східного мистецтва» (1984);
• «Український портретний живопис першої половини 19 століття» Валентини Рубан (1984);
• «Державний музей українського образотворчого мистецтва УРСР» (1985);
• «Мистецтво, народжене Жовтнем. Українське радянське образотворче мистецтво та архітектура. 1917—1987» (1987, упорядники Юрій Белічко, Сергій Кілессо);
• «Українське народне малярство 13–20 століть. Світ очима народних митців» (1991);
• «Олександр Лопухов» (1991, автор-упорядник Михайло Криволапов);
• «Михайло Паращук Життя і творчість» Дмитра Степовика (1994);
• «Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» Якима Запаска (1995);
• «Василь Хмелюк» Олександра Федорука (1996);
• «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» (2000);
• «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» Михайла Забоченя, Олександра Поліщука, Володимира Яцюка (2000);
• «Не забудьте пом'янути… Шевченківська листівка як пам'ятка історії і культури, 1890—1940» Володимира Яцюка (2004, перевидання 2009);
• «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура. Василь Кричевський» Валентини Рубан (2004);
• «На межі II—III тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура» (2009, автор-упорядник Вікторія Андрієвська);
• «Розмай Незалежної України. Художники Києва. Українське образотворче мистецтво 1991—2011 років…» (2011, автор-упорядник Вікторія Андрієвська).

Здійснив монументально-декоративні розписи для торговельних павільйонів у Празі (1989).

Мав персональні виставки в Українському фонді культури у 1995, 1996 роках^[3].

Вніс вагомий вклад в розвиток словникової справи в Україні: автор ідеї та організатор проєкту, науковий редактор «Нового тлумачного словника української мови» в 4-х томах (1998) та словників, випущених у видавництві «Криниця». Автор літературних досліджень, статей, післямов і передмов до видань:

• «Така буде нам Україна, які у нас будуть серця» // Майданович Тетяна. Христос і Прометей (1999);
• «Слово про Київ» // Лавров Дмитро. Святий Київ наш великий (2002) та інших^[4].

• Диплом і пам'ятна медаль (1967; за участь в оформленні 1-ї Всесвітньої виставки в Києві)^[1];
• Нагороджений радянськими медалями: «За доблесну працю», «1500-річчя Києва», «Ветеран праці»^[1];

премії

• Державна премія України імені Тараса Шевченка (1995; разом із Василем Отковичем і Вірою Свєнціцькою; за альбом «Українське народне малярство XIII—XX століть. Світ очима народних митців» виданий у 1991 році)^[2];
• Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького (2012)^[3];

почесні звання

• Заслужений художник України з 1994 року^[7];
• Народний художник України з 1998 року^[8].

Творчість художника досліджували:

• Юрій Белічко («Кристалізація любові» // Пам'ять століть. 2007. № 3. С. 100—103; «Леонід Андрієвський — художник книги: літопис життя і творчості». Київ: Криниця, 2012)^[3];
• Володимир Підгора («Його книжки урочисті, святкові: [Про лауреата Національної премії Т. Шевченка Л. Андрієвського]» // Вечірній Київ, 1995, 4 березня)^[9];
• Дмитро Малаков («Творчі обрії Леоніда Андрієвського» // Київ. 2018. № 9–10. С. 175—179)^[3].

Про митця режисером Василем Глинчаком знято фільм «Портрет з книгою» (1994); виходили телепередачі Галини Устенко «Люди і долі» (1995—2009) тощо^[4].

• Андрієвський Леонід Іванович // Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 19 . — ISBN 5-88500-071-9.;
• Андрієвський Леонід Іванович // Хто є хто в Україні. — Київ : К.І.С., 1997. — С. 15. — ISBN 966-7048-03-9.;
• Ю. В. Бєлічко. Андрієвський Леонід Іванович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — С. 488. — ISBN 966-02-2075-8.;
• Андрієвський Леонід Іванович // На межі ІІ-ІІІ тисячоліть: Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура : біографічний збірник / В. Л. Андрієвська. — Київ : Криниця, 2009. — С. 520. — ISBN 978-966-7575-41-0.;
• М. Г. Лабінський. Андрієвський, Леонід Іванович // Велика українська енциклопедія : [у 30 т.] / проф. А. М. Киридон (відп. ред.) та ін. — К. : ДНУ «Енциклопедичне видавництво», 2018— . — ISBN 978-617-7238-39-2.