Балти — Вікіпедія

Балти
Країни з переважно східнобалтійським населенням
Кількість	прибл. 5.2 млн
Ареал	Латвія  Литва
Раса	європеоїдна
Близькі до	Слов'ян (переважно поляки, українці, білоруси, кашуби, поморяни
Мова	Балтійські мови
Релігія	Більшість: Католицизм Протестантизм Меншість: Східне православ'я Нерелігійні

Частина серії статей на тему:
Індоєвропейці
Міграції індоєвропейців
Філологія Праіндоєвропейська мова Джерела Авеста Архаїчна латина Бегістунський напис Вірменська і Готська Біблія Глосарій Ендліша Іліада й Одіссея Давньоірландське письмо Лінійне письмо Б Лувійське письмо Огам Рігведа Руни Тохарське письмо Хетська література Граматика Словник Дієслова Займенники Іменники Корені Частки Числівники Фонетика Аблаут Вимова Голосні Приголосні
Мови Сучасні Албанська Вірменська Балто-слов'янські Балтійські • Слов'янські Германські Грецька Індоіранські Індоарійські • Іранські Італьські Романські Кельтські Мертві Анатолійські Палеобалканські Дакська • Іллірійська • Лібурнська • Месапська • Пеонійська • Фракійська • Фригійська Тохарські Гіпотетичні Греко-вірменська Греко-фракійська Греко-фригійська Дако-фракійська Індо-хетська Італо-кельтська Фрако-іллірійська Праалбанська Праанатолійська Прабалто-слов'янська Праслов'янська Правірменська Прагерманська Праскандинавська Прагрецька Праіндоіранська Праіранська Праітальська Пракельтська
Гіпотези походження Основні Курганна Номадична Міграційна Альтернативні Анатолійська Арктична Буковий аргумент Вірменська Індійська Меллорі Неолітичної креолізації Теорія палеолітичної безперервності Північноєвропейська
Археологія Мідно-кам'яна доба Праіндоєвропейці • Курган • Одомашнення коня Культури Афанасіївська Буго-дністровська Дніпро-донецька Майкопська Самарська Середньостогівська Трипільська Усатівська Хвалинська Черноводівська Шнурової кераміки Баденська Середньодніпровська Ямна Нижньомихайлівська Новотитарівська Бронзова доба Колісниця Культури Абашевська Андроновська Багатопружкової кераміки БМАК Гандхарська Дзвоноподібних келихів Зрубна Катакомбна Кулястих амфор Курганних поховань Лужицька Полів поховальних урн Полтавкинська Синташтинська Скандинавська Террамар Тшинецька Унетицька Шнурової кераміки Язька Ямна Залізна доба Культури Гальштатська Колхідська Північної чорної лощеної кераміки Сірої розмальованої кераміки Фрако-кімерійська Чорноліська Ясторфська
Народи Сучасні Албанці Вірмени Балти Кельти Германці Греки Індоарійці Іранці Романці Слов'яни Історичні Анатолійці Лувійці • Хетти Германці Іранці Алани • Кімерійці • Масагети • Мідійці • Парфяни • Перси • Саки • Скіфи Італіки Кельти Галли • Кельтібери • Острівні Палеобалканці Даки • Іллірійці • Пеонці • Фракійці • Фригійці Тохари Усунь Юечжі
Вірування Балтські Латиські • Литовські Германські Англо-саксонські • Скандинавські Грецькі Індійські Ведизм • Індуїзм Іранські Кельтські Бретонські • Ірландські • Корнвольські • Уельські • Шотландські Курдські Єзидизм • Ярсанізм Палеобалканські Албанські • Дацькі • Іллірійські • Фракійські Перські Зороастризм Давньоримські Скіфські Осетинські Слов'янські Хетські Культи Вогню Коня Сонцестояння Коляда • Купала Трупоспалення Саті
Дослідження Індоєвропеїстика Марія Ґімбутас Джеймс Патрік Меллорі «Енциклопедія індоєвропейської культури»
Категорія • Лінгвістика • Портал
п о р

Ба́лти (латис. balti, лит. baltai) — етномовна група людей, які розмовляють балтійськими мовами більшої балто-слов’янської мовної гілки індоєвропейських мов. і в І-ХІ століттях населяли південно-східну Балтію до Верхнього Дніпра.^[1] Раніше, крім сучасних територій Литви і Латвії, балти населяли території Білорусі, Польщі (Сувалки, південна Пруссія) та Калінінградська область, Смоленської, Сумської, Брянської та деяких прилеглих областей)^[2], Липицької, Калузької, Орловської, Курської, Білгородської, Новгородської, західної частини Московськовії (культура Москворіцьких городищ), південної та частково центральної частин Псковської областей, та нижнього басейну ріки Оки (з VI століття н.е.).

«Повість временних літ» згадує куршів, лівів, голядь, литву, ятвягів та інші балтські племена, які платили данину князям Київської Русі. У ХІІ-XVI ст. західні балти (голядь, кріва, дзуки, ятвяги, мазури, дніпрянські балти, погезани, помезани та інші) були асимільовані з слов'янами, східні балти (прусси), були асимільовані з німцями у XIII–XVII ст. У ХІІІ столітті частина балтів увійшла до Великого князівства Литовського, інша частина підкорена Тевтонським та Лівонським орденами.

Антропологічно переважають атлантичний та біломорський типи.

Середньовічний німецький хроніст Адам Бременський у другій половині XI століття був першим письменником, який використав термін «Балти» щодо моря з такою назвою.^[3][4] До нього різні стародавні назви місцевостей, такі як Балсія, використовувалися щодо передбачуваного острова в Балтійському морі.^[3]

Адам, який розмовляв німецькою, пов’язав Balt- з belt, словом, яке йому було знайоме. Однак лінгвістика відтоді встановила, що Balt мав значення «білий». Багато балтійських слів містять основу balt- «білий»,^[5] що також може означати мілководні водойми, як-от болота.

У германських мовах існувала певна форма топоніма Східне море приблизно до 1600 року, коли англійські карти почали позначати його як Балтійське море. До 1840 року німецькі дворяни Ліфляндського губернаторства прийняли термін «балти», щоб відрізнити себе від німців Німеччини. Вони розмовляли винятковим діалектом, балтійською німецькою, яку багато хто вважав мовою балтів до 1919 року.^[6][7]

У 1845 році Ґеорґ Генріх Фердинанд Нессельман запропонував окрему групу мов для латвійської, литовської та старопрусської, яку він назвав балтською. Термін став поширеним після того, як Латвія та Литва здобули незалежність у 1918 році. Аж до початку 20 століття «латвійська» або «литовська» могли використовуватися для позначення всієї мовної сім'ї.^[8]

У IV-III століттях до н. е. склалися відмінності між балтами західними і східними. До VI-VIII століть відносять поділ східних балтів. Частина племен була знищена під час експансії німецьких хрестоносців. Пруссія отримала свою назву від знищеного німцями балтського народу прусів, частина яких асимілювалася до кінця XVI — середини XVII століття або розчинилася при етногенезі сучасних народів. Отже, балти діляться на східних та західних.

Східні балти

• Латгали (увійшли разом з угрофінським племенем лівами в етногенез латишів)
• Литовці (Жмудь-Жемайтія-жамойти, Аукштота, Литва, Земгали, Курші, Сели-Селони; Скальви-Скаловія, Надрови^[ru]-Надрува-Надровія)
• Прусси (Надруви, Семби-Самби-Сассія, Нотанги-Натангія, Барти-Барта, Погазани-Погезанія, Помезани-Помезанія, Памеди, Пагуде, Вармійці-Варми-Вармія)
• Кульми (Кульмерланд)
• Любави (Любавія)
• Галінди (Ґаліндія, голядь — увійшли в етногенез росіян)

Західні балти

• Дніпровські балти
• Померанські балти
• Мазури (увійшли в етногенез поляків)
• Ятвяги (Судови-Судова/Sudova, Злинці — увійшли в етногенез литвинів-русинів-білорусів)
• Дзукія (Дайнава-Даїнава/Dainava)
• Полексяни^[ru]
• Неманас/Nemanas, Сувальщина, Сувалки

Балти взяли участь в етногенезі в'ятичів і радимичів. Про що свідчать характерні прикраси — шийні гривні, які не належать до числа поширених прикрас у східнослов'янському світі X-XII століть. Тільки у двох племен (радимичів і в'ятичів) вони отримали відносно широке поширення. Аналіз радимицьких шийних гривень показує, що прототипи багатьох з них знаходяться в балтійських старожитностях, а звичай широкого вживання їх обумовлений включенням в етногенез цього племені балтських аборигенів. Поширення шийних гривень в ареалі розселення в'ятичів також відображає взаємодію слов'ян з балтами-голяддю. Серед в'ятицьких прикрас є бурштинові прикраси та шийні гривні, невідомі в інших давньоруських землях, але мають повні аналогії в летто-литовських матеріалах^[9].

Балти спочатку сповідували балтійську релігію. Вони поступово християнізувалися в результаті Північних хрестових походів середньовіччя. Балтійські народи, такі як латиші, литовці та старопрусси, мали свою відмінну мітологію. Литовці мають тісні історичні зв’язки з Польщею, і багато з них є латинськими католиками. Латиші мають тісні історичні зв’язки з Північною Німеччиною та Скандинавією, і багато з них є нерелігійними. Останнім часом балтійська релігія відродилася в балтійському неоязичництві.

За даними генетиків найбільш поширеними Y-хромосомними гаплогрупи у сьогоднішніх нащадків балтів є гаплогрупи R1a і здебільшого N1c1^[ru], які зустрічаються з частотою близько 40 %^[10]. Гаплогруппа N1c характерна також для фінського й угорського народів, але у балтів підтверджений субклад L1025, не характерний ні для протестованих фінів, ні для угрів. Субклад зустрічається також у шведів і східних слов'ян^[11].

По материнській лінії (мітохондріальна ДНК) істотних відмінностей у балтів з оточуючими слов'янськими народами не спостерігається^[12].

Згідно з дослідженням груп крові^[13], стародавні міграції балтів простежуються також по поширенню антигену LW^b, який характеризує тільки балтів. Поширення його є найвищим у

• латвійців та литовців — 6 %

Чим далі, тим його присутність поступово стирається:

• естонці — 4 %
• фіни — 2,9 %
• вологодські росіяни — 2,2 %
• поляки — 2 %
• Готланд — 1 %
• Південна Швеція — 0,3 %

Перші письмові згадки племен, що проживали на теренах прилеглих до південного узбережжя Венедської затоки (нині Балтійського моря), відомі з твору «Про походження германців і місцеположення Німеччини» римського історика Публія Корнелія Тацита (98 р.), де вони названі естіямі (лат. Aestiorum gentes). Крім того, Геродот згадує народ будинів, який мешкав у верхів'ях р. Дону між р. Волгою і р. Дніпром. Пізніше ці племена естіев під різними іменами описувалися в творах римсько-остготського історика Касіодора (523 р.), готського історика Йордана (552 р.), англосаксонського мандрівника Вульфстана^[ru] (900 р.), північнонімецького хроніста архієпископа Адама Бременського (1075 р.).

Нинішню назву старожитніх племен, котрі жили на прилеглих до південного узбережжя Балтійського моря територіях — балти (нім. Balten), балтійський мову (нім. Baltische Sprache), як наукові терміни, було запропоновано в 1845 р. німецьким мовознавцем Георгом Несельманом (*1811—†1881), професором університету в Кенігсберзі, замість терміна «лето-литовці». Назва утворена за аналогією з лат. Mare Balticum (біле море)^[14].

Ареал їх проживання простягався від басейну р. Вісли і р. Нарви на заході, р. Березини, р. Сожа і р. Південного Бугу на півдні до озера Ільмень^[15] і Тверської області на півночі. На сході територією проживання балтів були сучасні Вітебська і Могилевська області Білорусі і Псковська, Смоленська (банцеровсько-тушемлінська археологічна культура), Брянська, Курська, Орловська області Росії (колочинська археологічна культура). Також історично зафіксовано проживання західно-балтського племені голядь у верхів'ях р. Оки, Калузької, Орловської, Тульської і Московської областях (культура москворецьких городищ).

З кінця I тисячоліття почалися процеси слов'янізації балтів. Існують письмові свідчення про те, що ще на початку XVI століття деякі населення сучасної західної частини Білорусі говорило на західно-балтійській мові. В середині II тисячоліття західні балти, які жили на території захопленої Тевтонським орденом (пруси), піддавалися активній германізації.

• Балти (династія)

• Седов В. В., «Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья». — Наука, г. М., 1970 г. (рос.)
• «Балты» — БРЭ, М., 2005, — Т.5. — ISBN 5852703303. (рос.)
• Денисова Раиса Яковлена, «Антропология древних балтов» [Архівовано 4 лютого 2016 у Wayback Machine.] — Zinātne, Rīga, 1975. (рос.)
• О. Ф. Гільфердінг «История балтийских славян»(рос.) 1855

• Електронна енциклопедія історії України // Інститут історії України НАН України.
• The LWb Blood Group as a Marker of Prehistoric Baltic Migrations and Admixture [Архівовано 14 липня 2018 у Wayback Machine.] // S. Karger AG, Basel. (англ.)
• Eugenijus Jovaisa, Aisciai: Kilme [Архівовано 18 липня 2018 у Wayback Machine.] (англ.)
• Карта расселения народов Европы в IX веке.УНПК Орловский Государственный Технический Университет (рос.)