Білик Іван Архипович — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Білик.
Білик Іван Архипович
Народження13 (26) листопада 1910
Опішня, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Смерть29 грудня 1999(1999-12-29) (89 років)
 Опішня, Зіньківський район, Полтавська область, Україна
ПохованняОпішня
Країна СРСР
 Україна
НавчанняОпішнянська гончарська школа
Діяльністьгончар
Відомі учніНикитченко Володимир Васильович
ПрацівникЗавод «Художній керамік»
ДітиБілик В'ячеслав Іванович
Учасникнімецько-радянська війна
Роботи в колекціїНаціональний музей декоративного мистецтва України, Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка і Музей етнографії та художнього промислу Національної академії наук України
Нагороди
орден Вітчизняної війни I ступеня медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
срібна медаль ВДНГ бронзова медаль ВДНГ заслужений майстер народної творчості Української РСР Національна премія України імені Тараса Шевченка

Іва́н Архи́пович Бі́лик (26 листопада 1910, Опішня — 29 грудня 1999, Опішня) — український майстер народно-декоративного мистецтва; член Спілки радянських художників України з 1970 року. Батько майстра В'ячеслава Білика.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 13 [26] листопада 1910(19101126) року в містечку Опішні (селище Полтавського району Полтавської області України) в багатодітній селянській сім'ї[1]. Протягом 1922—1923 років навчався гончарному ремеслу в Опішнянській навчально-показовій гончарній майстерні, далі, у середині 1920-х років — у свого дядька, гончара Якова Павловича Пічки у селі Хижняківці, та в кінці 1920-х років — в Опішнянській керамічній промисловій школі. Упродовж 1929—1933 та 1938—1941 років працював в артілі «Художній керамік»[1].

1943 року призваний до Червоної армії. Брав участь у німецько-радянській війні: у боях за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській битві. Отримав п'ять поранень, переніс понад 20 операцій, втрачав тимчасово зір, слух, здатність говорити[2]. З грудня 1944 року дев'ять з половиною місяців перебував у Сочинському військовому госпіталі на лікуванні і реабілітації[2], отримав інвалідність[1]. За участь у війні нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня (1985), 8 медалями[1].

1945 року повернувся в Опішню. Спершу працював токарем — підточував денця посуду, згодом став майстром — виготовляв сувеніри, згодом почав працювати у творчій лабораторії й навчати новачків. 1984 року вийшов на пенсію, проте, майже до самої смерті ходив на завод. Мешкав в Опішні в будинку на вулиці Партизанській, № 140[3]. Помер в Опішні 28 грудня 1999 року. Похований на місцевому кладовищі.

Творчість

[ред. | ред. код]
«Лев» Івана Білика.

Був майстром виготовлення гончарних виробів на всіх стадіях: і гончарював, і декорував, і ангобував, і поливав поливою. Переважно створював скульптури малих форм, також виготовляв вази з рельєфним орнаментом та декоративні тарелі. Серед робіт:

  • посудини у вигляді тварин — «Лев» (1949), «Баран» (1962); «Кінь» (1965), «Іжачок» (1967); «Собачка», «Вовк», «Хор левів» (1970);
  • скульптура малих форм — «Дикий кабан» (1955), «Баран» (1960);
  • скульптури — «Лев на чатах» (1962—1963), «Лев» (1971, 1977, 1983), «Баран» (1976), «Бик» (1977);
  • цикли — «Хор левів» (1930-ті), «Лев на чатах», «Зачарований лев», «Зелений лев» (1970-ті), «Космічний лев» (1980-ті), «Смугастий кінь», «Баран-красень» (1991), «Баран круторогий» (1992).

Брав участь у республіканських та всесоюзних виставках, зокрема Києві та Полтаві з 1949 року, Москві з 1951 року, Харкові у 1969 році, Вільнюсі у 1971 та 1975 роках. Його вироби експонувалися на міжнародних виставках: у Варшаві у 1954 році, Парижі у 1957 році, Брюсселі, Марселі та Софії у 1958 році, Остенде у 1960 році, в Угорщині та Німеччині у 1965 році, «Експо–67» у Монреалі, у Велико-Тирново у 1976 році, Канаді й Венесуелі у 1976 році, Лос-Анджелесі у 1977 році, Югославії у 1979 році, а також Японії, Норвегії тощо.

Роботи зберігаються у Національному музеї декоративного мистецтва України та Національному музеї народної архітектури та побуту України у Києві, Музеї етнографії та художнього промислу у Львові, Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському художньому музеї, Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Лубенській галереї образотворчого мистецтва, Шевченківському національному заповіднику в Каневі, Канівському музеї народного декоративного мистецтва, Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав», Національному музеї-заповіднику Миколи Гоголя у селі Гоголевому, Волинському краєзнавчому музеї, Музеї етнографії в Санкт-Петербурзі.

Відзнаки

[ред. | ред. код]

Вшанування

[ред. | ред. код]
Меморіальна дошка на стіні гончарної слави в Опішні

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Велика українська енциклопедія, 2016.
  2. ↑ а б Жанна Чечель. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Іван Білик // Серія мистецтвознавча. — 2014. — № 5 (119). — ISSN 1028-5091.
  3. ↑ Білик Іван Архипович / Довідник членів Спідки художників України. Київ. 1998. С. 14.
  4. ↑ Указ Президента України від 4 березня 1999 року № 229/99 «Про присудження Державних премій України імені Тараса Шевченка 1999 року»
  5. ↑ Білик Іван Архипович / Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
  6. ↑ Виставка публікацій про Івана Білика в Гончарській Книгозбірні України[недоступне посилання з грудня 2021], сайт Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Процитовано 24 травня 2012 року.

Література

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Білик_Іван_Архипович&oldid=42163789