Домінґо Бордолі — Вікіпедія

Домінґо Бордолі
ПсевдонімLuis Castelli
Народився21 липня 1919(1919-07-21)[1]
Фрей Бентос, Уругвай
Помер29 листопада 1982(1982-11-29)[1] (63 роки)
Країна Уругвай[1]
Діяльністьписьменник, літературний критик, педагог, новеліст
Жанресей
ЧленствоҐенерація '45 (Уругвай)

Домінго Луїс Бордолі Кастеллі (21 липня 1919, Фрай Бентос, Ріо Негро — 29 листопада 1982) — уругвайський письменник, літературознавець і професор літератури, член Ґенерації '45.[2]

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився у Фрая-Бентос у родині італійських еміґрантів, які прибули до Уругваю наприкінці XIX століття. Провів свої перші роки та юність у Мерседесі, Соріано, поки в 1940 не оселився в Монтевідео. Давав уроки в звичайних інститутах та на рівні середньої освіти, а коли в 1949 був створений Педагогічний інститут Артіґаса в Монтевідео, працював викладачем літератури, разом з Карлосом Реаль де Азуа, Хосе Педро Діасом та іншими.[3]

Був престижним есеїстом та співредактором журналу «Асір» (1949).[4]

До цієї групи також входили Вашингтон Локхарт, Артуро Серхіо Віска, Хуліо Сесар да Роза та Ґвідо Кастільо, серед інших.[3] Писав прологи, нариси та літературну критику в «Ель-Паїс» та «Ель-Сьюдадано».

У 1946 став переможцем конкурсу, організованого тижневиком «Marcha» з новелою «La Pradera».[5][6]

Використовував псевдонім Луїс Кастеллі для публікації деяких книг та статей.[7]

Перша збірка творів «Senderos solos fue» вийшла у серпні 1960 у видавництві «Ediciones Asir» (журнал Asir). У цій книзі, написаної під псевдонімом «Луїс Кастеллі» він зібрав одинадцять історій, які опублікував у пресі, плюс «El entierro».[3]

Будучи католиком, організовував літературні та товариські зустрічі у своєму будинку на вулиці Кокімбо, що в районі Ла-Комерсіал у Монтевідео, куди завітали його студенти та інші письменники, такі як Лібер Фалько. Андерсен Банчеро свідчив про ці зустрічі на перших сторінках свого роману «Los regresos».[3]

П'єси

[ред. | ред. код]
  • Senderos Solos, cuentos. Montevideo: Ediciones Asir, 1960.
  • Vida de Juan Zorrilla de San Martín. Montevideo: Concejo Departamental de Montevideo, Dirección de Artes y Letras, 1961.
  • Los Clásicos y Nosotros, ensayos. Montevideo: Ediciones de la Banda Oriental, 1965.
  • Antología de la Poesía Uruguaya Contemporánea (1966).

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Authority file of the National Library of Uruguay
  2. ↑ La República (6 de agosto de 2006). La voz interior y otros cuentos. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 de julio de 2012.
  3. ↑ а б в г Raviolo, Heber (1990). Prólogo a Senderos solos, de Domingo Luis Bordoli. Ediciones de la Banda Oriental.
  4. ↑ Brando, Oscar (30 de noviembre de 2007). Antimodernismo y conciencia política: Asir la tradición. El País. Архів оригіналу за 1 de diciembre de 2008. Процитовано 21 de julio de 2012.
  5. ↑ Real de Azúa, Carlos (1964). Antología del ensayo uruguayo contemporáneo (PDF). II. Montevideo, Uruguay: Departamento de Publicaciones de la Universidad de la República: 502—505. Архів оригіналу (pdf) за 20 de febrero de 2014. Процитовано 21 de julio de 2012.
  6. ↑ Faggiani Domínguez, Marisa. Senderos Solos, los demonios de un «clásico». Ministerio de Educación y Cultura de Uruguay. Архів оригіналу за 4 de marzo de 2016. Процитовано 21 de julio de 2012.
  7. ↑ Rela, Walter (2002). Personalidades de la cultura en el Uruguay. Montevideo, Uruguay. с. 79-80.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Домінґо_Бордолі