Донецька губернія (1919) — Вікіпедія

Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення. Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (січень 2019) Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (січень 2019)

Донецька губернія (друга)
Центр	де-факто Бахмут де-юре Яма
Утворено	де-факто 23 січня 1919 де-юре 5 лютого 1919 - 10 червня 1919
Попередники	УНР Бахмутський повіт, Слов'яносербський повіт Донецько-Криворізька Радянська Республіка
Наступники	Харківська область (ЗСПР)

Донецька губернія — тимчасова адміністративна одиниця, яка не мала чітко визначеного центру. Губернія проіснувала з 5 лютого 1919 до 10 червня 1919 року

Населення Бахмутського і Слов'яносербського повіту підтримало Антигетьманське повстання Директорії УНР у листопаді 1918 року. Участником тих подій був Володимир Сосюра який залишив такий вірш про той період:

  І пішов я тоді до Петлюри,бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких через журу покидали востаннє село [1] 

Але вже в грудні почалися масові зіткнення повстанських загонів з частинами Армії УНР і загонами Вільного козацтва які дислокувалися в регіоні. Надалі конфлікт переріс в друге донбасько-українське протистояння, яке закінчилося ліквідацією місцевих органів влади які підтримували Директорію УНР і витісненням Армії УНР з регіону. У грудні на станції Яма був створений Бахмутський повітовий ревком який координував дії повстанських загонів проти частин Армії УНР і проти частин Донської армії в Бахмутському та Слов'яносербському повіті.

Якщо на початку січня 1919 повстанці ліквідували українські військові частини та органи влади у регіоні, в той же час друга військова компанія Всевеликого війська донського в Донбасі тільки набирала обертів. Велика частина повстанців повіту знаходилися під впливом анархістів і єсерів, та частково підпорядковувалися Н. Махно.

В кінці 1918 року стався конфлікт між Н. Махно і Колосом. Реакцією на конфлікт анархістів і есерів з більшовиками стали екстренні збори керівників більшовицьких організацій і командирів більшовицьких повстанських загонів. Екстрені збори пройшли 1 січня 1919 року в Гришиному, головою був Казанков, в зборах брали участь 30 делегатів. За підсумком зборів було прийнято рішення вивести всі Донбаські більшовицькі організації і загони (4000 бійців) з Бахмутського повіту в Павлоградський повіт.^[2]

5 січня 1919 повстанці під командуванням Чапліна Івана, звільнили Бахмут від білогвардійців.

В середині січня 1919 добровольчі і донські частини розірвали зв'язок між повстанцями західної частини повіту з центром в Гришиному і повстанцями північно-східної частині Бахмутського і Слов'яносербського повіту з центром на станції Яма, захопили лінію залізниці Костянтинівка - Дружківка - Краматорськ - Слов'янськ. У своїй ранній статті «Махновщина» Віктор Білаш організатор і командир РПАУ писав про заняття білогвардійцями Гришиного на початку 1919:

"Ось вони вступили в Гуляйполе–Гайчур–Гришине - серце махновщини"[3] 

У другій половині січня 1919 року точилися запеклі бої між повстанцями і добровольцями, білогвардійці намагалися знищити повстанські осередки ще до прибуття з півночі частин РСЧА. На заході повіту діяли загони анархістів і есерів, всіма відділами командував махновець Петро-Петренко. На північному заході повіту діяв великий загін Чапліна. На північному заході Слов'яносербського повіту діяв великий загін Зеленого. Кожен з цих загонів налічував бл. 3000 бійців. В кінці січня загін Зеленого зайняв Родакове де з'єднався з 4-ю партизанською дивізією Кожевникова, разом з якою, 21 січня 1919 звільнили Луганськ.

Бойові дії за контроль над територією губернії охоплюють:

• Бої за Дружківку
• Бої за Дебальцеве
• Бої за Єнакієве
• Бої за Гришине
• Бої за Юзівку
• Бої за Бахмут - з грудня 1918 по 16 лютого 1919.
• Захоплення Луганська більшовиками (1919) – 21 січня 1919
• Рейд Шкуро

В кінці січня 1919 року частини РККА увійшли в зіткнення з місцевими повстанцями в регіоні без санкції РНК РРФСР і ВЦВК. До Донбасу повернулися діячі ДКР і першої Донецької губернії. Основною метою колишніх діячів ДКР в регіоні було відродження Донецько-Криворізької республіки, для цього вони об'єдналися з місцевими повстанцями і ревкомами. У січні в Донбас прибув колишній нарком ДКР у справах управління Семен Васильченко, і колишній нароком ДКР пошти і телеграфів Інокентій Кожевников. 21 січня був звільнений з Луганської в'язниці колишній нарком продовольства ДКР Іван Алексєєв.

Після того як були відновлені зв'язку між місцевими органами самоврядування колишній нарком ДКР у справах управління Васільценко Семен відродив і очолив Центральний Військово-Революційний Комітет Донбасу до якого увійшли як діячі ДРК, першої Донецької губернії, і місцеві активісти. Про це стало відомо зі статті в газеті "Известия ЦВК" від 26 січня 1919 року стало відомо що 23 січня за іншими відомостями 17 січня на станції Яма був утворений Центальний Військово Революційний комітет Донецького басейну. Президія складався з трьох чоловік ініціатора колишнього наркома ДКР Васильченко Семена, колишнього голови ЦВРКД в 1917-1918 році Харечко Тараса і деякого Ясного. Функціонувало 7 відділів.

При цьому український уряд в Харкові (ВУЦВК) на створення ревкому відреагувало з подивом тому що не хто не давав розпорядження на створення цієї структури в Донбасі. Негативно на створення ЦВРКД відреагував Донське бюро РКБ, член РКБ Френкель писав до Харкова:

Безсумнівно, що ця затія на станції Яма, або авантюра або фантастична затія, абсолютно не викликається об'єктивними веліннями революції. Безсумнівно також і те, що буде, ймовірно, повторюватися історія лютого - травня 1918 і слідом за станцією Яма, на цілому ряді інших станцій будуть організовані «республіки», «центрально-військово революційні комітети» та всялякі інші різними довільними суб'єктами і шукачами пригод».[4]

При цьому Донське бюро РКП виступало проти відновлення Донецько-Криворізької республіки. Бажаючи попередити відродження Донецько–Криворізької республіки Донське бюро 28 січня зажадало щоб до Харкова і на станцію Яма відправити члена ЦК для обстеження нової організації і вжиття відповідних заходів. Шляхом посередництва Ворошилова 5 лютого конфлікт був врегульований шляхом створення другої Донецької губернії, а ще до цього 1 лютого ЦВРКД був легалізований як губернський орган влади^[5].

Після створення тимчасової адміністративної одиниці Донецької губернії, 5 лютого Васильченко був усунутий від управління ЦВРКД, на його місце призначили Тараса Харечко. При цьому Ворошиловим був призначений новий губернський ревком в який увійшли Т.І. Харечко, Е. Медне, Л.Смоляков, С. Хильков і А. Каменський^[6]. На підконтрольних більшовикам територіях губернії почалася підготовка виборів делегатів на перший губернський з'їзд рад^[7].

10 лютого було сформовано Донецький губернський виконком Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козачих депутатів, у формуванні виконкому брав участь Федір Сергєєв. Для керівництва окремими галузями управління було утворено 14 відділів. В цей же час в губернії йшла з ініціативи Сергєєва і Межлаука активна підготовка партійної конференції ВКП (б) Донецько-Криворізького басейну яка повинна була відбутися 20 лютого. Ця майбутня подія стривожила Харків і Москву, так як передбачалося що на конференції буде відроджена ДКР.

Тому 17 лютого 1919 було прийнято постанову Ради Оборони РРФСР про ліквідацію Донецько-Криворізької радянської республіки.^[8]♙

Рада оборони РРФСР під головуванням Леніна прийняла коротку постанову про долю Донецької республіки: «Просити т. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Крівдонбасса». На це Сталін заявив:

..."Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинути займатися дурницями".

При цьому новостворена губернія, не була більшовицькою за змістом,адже якщо верхівка губернії були більшовиками, то на місцях влада належала есерам, лівим есерам, анархістам, безпартійним і численним місцевим отаманам які були під впливом Н. Махна. На VIII з'їзді РКП (б) який відбувався 18 березня 1919 року в Москві Мануїльський заявляв:

Товариші члени ЦК, ви повинні знати, і ви, товариші члени партійної конференції, що у нас в Донецькому басейні пролетаріат як клас не існує.Якщо ви проїдете зараз по Донецькому басейну, ви знайдете вирізаними не тільки партійних працівників, але знайдете вирізаними осіб сім'ї. Робочий клас розпорошений в махновщину, пролетаріату ми не маємо.[9]

Про те що донбаські повстанці були значною збройною силою в регіоні в лютому березні 1919 року також пише учасник білого руху Макаренко П.Л.:

"... абсолютно несподіваним для радянського командування успіхи червоних партизанів України на фронті ген. Май-Маєвського і особливого загону ген. Виноградова, досягнуті в лютому березні місяцях настільки підбадьорило командувача Південним фронтом Гіттес, що він вирішив не виконувати наказ Москви про перехід до оборони і намітив новий план бойових дій на подченённим йому фронті. "[10]

23 березня в Слов'янську пройшов з'їзд рад Донецької губернії на якому було поставлено питання про "економічну єдність регіону". Резолюція з'їзду свідчила:

Донецький басейн, який є складним, грандіозним виробничим механізмом, розпорошеним по різних губерніях ... повинен бути виділений і оголошений в тих геологічних межах, який формує його виробничу єдність"[11]

Донгубвиконком був вищим органом влади в губернії. До його завдань належало: загальне керівництво роботою всіх відділів, адміністративний поділ території губернії, встановлення загальногубернських податків і повинностей, затвердження кошторисів і грошових асигнувань, призначення та звільнення всіх завідувачів губернськими відділами. Паралельно з Донгубісполкомом тимчасово був створений Донецький губернський революційний комітет, покликаний контролювати революційний рух в донбасі.

На з'їзді було обрано губвиконком під головуванням Артема (Сергєєв), який також був головою облвиконкому членами президії були Ніколаєнко, С. І. Лапін, С. П. Андренко, А. Ф.Радченко, Д.И, Пономарьов, Яковенко, Л. Смоляков , Щербак, І. Нагорний та ін.^[12] Виконком розташувався у Бахмуті, де Сергєєв зайнявся районуванням краю, керуючись економічною доцільністю. Ідеї​​, на яких базувалася ДКР, поступово почали знову реалізовуватися. 20-23 квітня в Луганську відбулася партійна конференція Донецько-Криворізької більшовицької організації.^[13]

30 квітня 1919 в Харкові відбулася особлива нарада, викликана загрозою наступу Денікіна в Донбасі. В нараді взяли участь багато діячів колишньої ДКР та Харківського облвиконкому, а також Артем і Фелікс Кон, голова Донецького губернського раднаргоспу А. Каменський, нарком праці УРСР Магідов, заступник наркома військових справ В. Межлаук. Звинувативши П'яткова і Раковського в «неповажному ставленні до оборони Донбасу», нарада вирішила створити бюро Ради оборони Донецького басейну.

Як пише Солдатенко, «в руках бюро передбачалося зосередити військові, промислові, фінансові, продовольчі і транспортні ресурси, виділяючи частину цих ресурсів і управлінців з підпорядкування Радянського уряду України». Протягом року в Москву направлялись скарги різних уповноважених, що проїздили по Донбасу, з приводу популярності в краї відродження Донецько-Криворізької республіки.^[14]

А в травні це питання знову стало предметом розглядів на рівні Леніна і Оргбюро ЦКРКП (б). Цього разу причиною стала скарга Юрія Лутовінова на Межлаука. У скарзі він заявив, що в Харкові зріють «сепаратистські тенденції», і прямо вказував на бажання Межлаука та інших харківських лідерів відтворити ДКР. Миттєво з Москви Ленін відправив телеграми, в яких засуджував сепаратистські тенденції і погрожував партійним судом і навіть виключенням з партії. Телеграму отримали Артем, Межлаук та Ворошилов.

Вони мали намір спочатку створити особливу Реввійськраду Донбаського фронту, об'єднати три армії в одну — Донецьку. На екстреному засіданні ЦК КП (б) У 28 травня 1919 під тиском Межлаука і Ворошилова було прийнято рішення створити Реввійськраду Донбасу. Цього разу на Харковця скаргу в Москву особисто відправив Троцький, в якій заявив, що вони хочуть створити «Донецьку військову республіку». Політбюро обговорило пропозицію Артема і Межлаука про об'єднання армій і категорично відкинули цю ідею.

Однак радянська влада протрималася недовго, влітку 1919 р. територію губернії зайняли війська А. Денікіна. Ради були розігнані, уряд переїхав до Москви, а Донгубвиконком змушений був евакуювати в м. Харків, звідки здійснював, на скільки це було можливо, підпільну роботу. Легальна діяльність Донгубвиконкому була відновлена ​​тільки в квітні 1920 р.

У зв'язку з тривалими боями на півдні губернії з лютого по квітень 1919 року із околиць прифронтовій Юзівки в Катеринославську губернію прибули 40 000 біженців.^[15]

• Васильченко Семен Пилипович 23 січня - 5 лютого 1919
• Харечко Тарас Іванович 5 лютого - 23 березня 1919
• Сергєєв Федір Андрійович 23 березня - 10 червня 1919

Бахмутський повіт

• Г. О. Бондаренко

Слов'яносербський повіт

5 лютого 1919 Нарком внутрішніх справ Клім Ворошилов віддав наказ про створення Донецької губернії, Раднарком України приймає декрет «Про створення Донецької губернії». Таке ім'я надане завдяки головній річці новоствореної губернії — Сіверському Дінцю. У склад губернії ввійшли Слов'яносербський повіт і Бахмутський повіт Катеринославської губернії.

Докладніше: 1-а повстанська Армія Донбасу

• Донецька губернія (1917—1918)
• Донецька губернія

• Верменич Я. В. Донецька губернія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 448. — ISBN 966-00-0405-2. [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Верменич Я. В. Донецька губернія // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X. [Архівовано 30 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей. 1929 г. Острогорский М. (сост.) Издательство: Издательство «Пролетарий»
• Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава. История рабочих Донбасса Том 1 Рабочие Донбасса в эпоху капитализма и в переходный период от капитализма к социализму
• Роздобудько Ігор. Таганріжщина і Східний Донбас у складі Радянської України // Донщина та далі на Схід. [Архівовано 17 березня 2015 у Wayback Machine.]
• Белаш А. В., Белаш В. Ф. «Дороги Нестора Махно». Киев: РВЦ «Проза», 1993.
• Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: Том 3. — М.-Л. : Госвоениздат, 1932. — 350 с.
• Колос, Г. А. Заметки о подпольи и вооруженной борьбе, 1918-1919 г. / Г. А. Колос ; Испарт ОК КП(б)У. - Днепропетровск : Б. и., 1927. - 47, [1] с. : портр.
• Макаренко П. Л. «Трагедия казачества», (Очерк на тему: Казачество и Россия). Часть 2, (Декабрь 1918 - июнь 1919). Отдельный оттиск из номеров 137-155 журнала «Вольное казачество — Вільне козацтво». Прага 1934.