Зубар Наталія Володимирівна — Вікіпедія

Наталія Володимирівна Зубар
Народилася25 січня 1965(1965-01-25) (59 років)
м. Київ, Українська РСР
ГромадянствоСРСР СРСР → Україна Україна
Місце проживанняУкраїна м. Харків
Діяльністьгромадський активізм, захист прав людей, журналістика, програмування, фахівець з інформаційної безпеки та медіаграмотності, редакторство, фізика
Alma materХарківський політехнічний інститут
Знання мовукраїнська, російська, англійська і польська
УчасникВійна на сході України і Російсько-українська війна (з 2014)
ЧленствоАльянс «Майдан», ГІМЦ «Всесвіт» (2012), Інформаційний центр «Майдан Моніторинг», Харківська правозахисна група, НРУ (1991) і Українське товариство охорони пам'яток історії та культури
БатькоВолодимир Зубар
У шлюбі зВіктор Гарбар
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Зубар.

Ната́лія Володи́мирівна З́убар (нар. 25 січня 1965, м. Київ[1]) — українська вчена-фізик, IT-фахівець, громадська діячка, правозахисниця, журналістка, редакторка та аналітик і фахівець з інформаційної безпеки, медіаграмотності та протидії інформаційній війні проти України[2][3][4]. Редакторка та системна адміністраторка сайту «Майдан», Голова Правління громадської організації «Інформаційний центр „Майдан Моніторинг“»[5], член Харківської правозахисної групи[6], координаторка «Української миротворчої школи»[7][8]; була співкоординаторкою і співорганізаторкою Харківського Євромайдану[9][10] і членом журі фестивалю «Docudays UA» (2014)[11]. Редагує українську Вікіпедію та інші сестринські вікіпроєкти під нікнеймом Наталка Зубар з липня 2007 року.

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Наталія Зубар народилася 25 січня 1965 року у м. Києві[1]. Її батьки були викладачами харківських вишів[12].

Зростала в родині комсомольських та комуністичних активістів, а також дисидентів. Втім, в її сім'ї в радянські часи слухали «Радіо Свобода» та «Голос Америки»[13]. Багато уваги приділяв вихованню Наталії Зубар її дід, який був вояком УПА та відсидів у ГУЛАГу. Він навчив її мнемоніці та розповідав в ігровій формі дитині (дід помер, коли Наталії було 7 років) про УПА, перебування в ГУЛАГу та про історію України і Харкова[14]. Мати була викладачкою наукового атеїзму, тому в дитинстві Наталія читала Біблію, Коран, багато релігійної літератури, літератури про релігію, а також, як дитина лекторів товариства «Знання», мала доступ до зарубіжних фільмів, щоби «знати ворога в обличчя»[12]. Була членом кількох дисидентських груп[15].

З 1982 року Наталія Зубар входила до «Українського товариства охорони пам'яток і культури» і за завданням цього товариства їздила в архіви, зокрема і до Москви, з метою дослідження історії життя групи харків'ян[16].

Протягом 1982—1985 років брала участь у роботі любительської «Народної кіностудії Харківського політехнічного інституту». У 1983 році стала лавреаткою конкурсу любительського кіно в Варні за найкращий сценарій (фільм «Міраж»). З 1982 року також працює у журналістиці, а з 1985 року — у сфері архітектури програмного забезпечення.[6]

У 1989 році закінчила Харківський політехнічний інститут, здобувши фах фізика. Тут же працює з квітня 1989 по квітень 1991 року науковою співробітницею[6][17].

Зі створенням «Народного Руху України за перебудову» Наталія Зубар стає його активісткою. Вона була однією з керівниць технічної та інформаційної служби НРУ в Харкові.[18][19] Зокрема, брала участь в акції на підтримку «Живого ланцюга» у Харкові, організованої харківським осередком Народного руху України, яка відбулась 21 січня 1990 року біля пам'ятника Шевченку, коли активісти побудували ланцюг вздовж вулиці Сумської. За її словами, міліція не чинила перешкод проведенню акції[20]. Після проголошення незалежності України Зубар перейшла до бізнес-діяльності, вважаючи, що основна мета досягнута[21].

З 1991 до січня 1998 року обіймала посаду віцедиректора інформаційної компанії «Край»[17]. У цей час була редакторкою місцевого випуску газети «Аргументи і факти», а також головною редакторкою газети «Копилка» («Скарбничка»).[22]

З липня 1997 року вона є технічною директором Webby International Webhosting[17], де займається провайдингом і створенням програмного забезпечення для інтернет-сайтів[23].

Сайти «Майдан» та «Помаранчева революція»

[ред. | ред. код]

Після вбивства Георгія Гонгадзе Наталія Зубар повертається до активної громадської діяльності[21][24]. Вона починає шукати інформацію про вбивство, тісно спілкуватися з учасниками форуму «Gongadze.com.ua», створеного «Українською правдою». Там виник її нікнейм «Pani». Також, за її словами, вона бачить, що формуються «темники», спеціально сконструйовані меседжі, а навколо імені Гонгадзе починається інформаційна війна[25].

19 грудня 2000 року, після початку акції «Україна без Кучми», створено сайт «Майдан»[26], який спочатку хостився на академічній мережі у Києві, поблизу Майдану Незалежності. Побачивши це, Зубар написала листа людям, які вели сайт, що небезпечно мати хостинг в Україні, і запропонувала допомогу з перенесення сайту на американські сервери, а також допомогла із його програмним забезпеченням. З того часу вона є редакторкою та системною адміністраторкою ресурсу. Сайт «Майдан» став головним рупором та джерелом інформації про перебіг акції «Україна без Кучми»[27][28], яка, на думку Наталії Зубар, стала першою інтернет-революцією в Україні[29]. Після розгрому акції «Україна без Кучми» сайтом «Майдан» на постійній основі займалися 8 осіб, зокрема, Зубар та її чоловік Віктор Гарбар. Вже відтоді вона модерувала дискусії, спрямовуючи їх у конструктивне русло[28].

Під час Помаранчевої революції займалась технічною підтримкою, обробкою інформації та комунікацією з волонтерами сайту «Майдан», який став одним з головних майданчиків активістської координації. Так, 23 листопада 2004 року було опубліковано 1500 новин, а трафік був з пів мільйона хостів. У перші три дні революції Зубар, за її спогадами, не тільки не виходила з дому, а й взагалі не спала.[30][31]

Моніторингова діяльність (2005—2013)

[ред. | ред. код]
22 листопада 2006 року на майдані Незалежності в Києві на мості через вулицю Інститутську був вивішений банер «Захарова — в Омбудсмени!!!»

У січні 2005 році Наталія Зубар стала виконавчою директором Громадського інформаційно-методичного центру «Всесвіт» і була на посаді до листопада 2012[17], а також координаторкою громадського руху «Альянс Майдан»[22][32], координаторкою проєкту «Операція для Луценка» щодо збору фактів правопорушень з боку правоохоронців для тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. З того часу вона займається проблемами захисту прав людини.[33][34][35][36][37][38] Також є членом «Харківської правозахисної групи»[6][39], зокрема певний час була піар-менеджеркою[40], готувала звіти щодо свободи вираження поглядів в Україні[41][42][43].

Наприкінці 2006 — початку 2007 року була координаторкою громадянської лобістської кампанії «Захарова — в омбусмени» з обрання правозахисника, директора «Харківської правозахисної групи» Євгена Захарова на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини[44][45][46][47].

У лютому 2010 року Наталія Зубар з іншими учасниками спільноти «Майдан» (Віктором Гарбаром, Михайлом Свистовичем, Олександром Северином та Катериною Чепурою) подала до Окружного адміністративного суду м. Києва позов на Верховну Раду України, Голову ВРУ, Президента України щодо оскарження скасування Верховною Радою місцевих виборів, які до того були призначені на 30 травня 2010 року, оскільки такі дії позбавляли українців права обирати і бути обраними і мали ознаки узурпації влади Верховною Радою України.[48][49]

У рамках кампанії руху «Альянс Майдан» «Стріляйте в піаніста!» з боротьби з неособистим голосуванням депутатів Верховної Ради України[50][51] у травні 2011 року було презентовано перший фільм кіностудії сайту «Майдан» — «Ukraine. Banana Republic Forever!?» («Україна. Бананова республіка назавжди!?»), англомовну стрічку, в якій показані приклади неособистого голосування народними депутатами України. Наталія Зубар продюсувала, керувала проєктом та написала сценарій фільму, що увійшов до хіт-параду YouTube.[6][52][53]

Виступала з критикою низки законодавчих новацій, зокрема, законопроєкту «Про захист суспільної моралі»[54][55][56] та законопроєкту № 11013 («Закон про наклеп»), що повертав у Кримінальний кодекс України статтю про покарання за наклеп[57]. У 2011 була серед підписантів звернення до міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, в якому було розкритиковані символи українського народу «Спритко» і «Гарнюня»[58], звернення та відкритого листа до віцепрем'єр-міністра Бориса Колєснікова щодо ситуації з відключенням від трансляції харківських телеканалів «Фора» і «А/ТВК» та припиненням трансляції на «7 каналі» програм телеканалу «АТН»[59], а у 2013 році підтримала петицію, адресовану редакції «Deutsche Welle», на захист перемоги української блогерки Олени Білозерської в міжнародному конкурсі блогів «The BOBs»[60].

Наталія Зубар та Віктор Гарбар під час одного із заходів проєкту «Майдан Reload 3d»

З 2011 по 2013 рік Наталія Зубар з Олександром Северином займалася моніторингом порушень свободи мирних зібрань через їх судову заборону за ініціативою органів місцевого самоврядування. Моніторинг зафіксував, що чимало органів місцевого самоврядування всупереч Конституції України ухвалили місцеві порядки з розгляду повідомлень про проведення мирних зібрань, а також при поданні до суду щодо заборони масових зібрань деякі органи місцевого самоврядування, нерідко, керувалися Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1988 № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». У результаті моніторингу було зафіксовано, що, приміром, за 2012 рік судові заборони масових зібрань були ініційовані місцевими радами в 86 містах та селищах міського типу України, а самих звернень, за даними судових органів, було понад 400, і в понад 80 % випадків суди забороняли масові зібрання. Містом із найбільшою кількістю судових заборон масових зібрань став Харків (103). Також виявилося, що міліція подає неточні дані (завищені до 10 разів) щодо кількості масових зібрань в Україні.[43][61][62][63][64][65][66][67][68] У 2012 році вона подала кандидатури Харківської міської ради та Харківського обласного апеляційного суду на антипремію правозахисників «Будяк року», засновану Українською Гельсінською спілкою з прав людини, за систематичну заборону мирних зібрань у Харкові[69]. Пізніше, у грудні того ж року, Харківські міськрада та суд стали лауреатами цієї антипремії «за грубе порушення права на свободу мирних зібрань та систематичні заборони на проведення будь–яких акцій у місті»[70][71].

Під час виборів до Верховної Ради України 2012 року вона була одним з авторів та координаторкою проєкту «Майдан-Моніторинг: Вибори-2012» з громадського моніторингу порушень виборчого законодавства із документацією їх на фото чи відео та відображенням їх на карті порушень[72][73][74]

У 2012 році члени Громадського інформаційно-методичного центру «Всесвіт» вирішили змінити назву організації та розширити напрями її діяльності, але державний реєстратор відмовив у перереєстрації. Тож було вирішено зареєструвати нову організацію[26], і у листопаді 2012 року Наталія Зубар стала співзасновницею громадської організації «Інформаційний центр „Майдан Моніторинг“»[5] та стала головою Правління в ній[17].

У 2013 році вона створила проєкт відкритих дискусій «Майдан Reload 3d», що дозволяв брати участь у дискусіях водночас і наживо, і через відеозв'язок спільно з Незалежним культурним центром «INDIE» та «Харківською правозахисною групою»[6][75][76][77]. Також у цей час вона була у складі команди дослідників, що проаналізувала вуличне образотворче мистецтво в Харкові, Києві, Львові та Сімферополі у контексті «теорії розбитих вікон»[78] та членом журі конкурсу «Права жінок і чоловіків у суспільстві» серед журналістів волинських медіа, громадських діячів і студентів щодо дотримання прав людини в українському суспільстві за ознакою статі[79].

Вона була учасницею громадянського руху «Ми — Європейці», була членом Незалежної медіа-профспілки України[40][80].

Євромайдан

[ред. | ред. код]
Євген Захаров та Наталія Зубар (з камерою) під час Харківського Євромайдану. 1 грудня 2013.

Наталія Зубар була однією з організаторів та членів координаційної ради Харківського Євромайдану з перших його днів і до кінця березня 2014 року. Під час Євромайдану вона була одним з публічних його спікерів, а також займалася організацією акцій і маршів, модеруванням мітингів, дискусій, вела перемовини з політичними партіями, міліцією.[9][10][81][82][83] За спогадами інших координаторів Харківського Євромайдану, вона грала велику роль в організації акції протесту[84], чому сприяв її досвід ще з РУХівських часів[19]. Також вона була в числі співорганізаторів Форуму Євромайданів у Харкові[85][86], який зібрав 200 делегатів з 20 міст України та відбувся 11-12 січня 2014 року[87][88][89], учасницею Форуму Євромайданів в Одесі (лютий 2014 року)[90]. У грудні 2013 року, під час Євромайдану, вона заявила, що проти України почалася активна інформаційна війна з боку Росії, яка, на її погляд, «є загрозою для територіальної цілісності та національної безпеки України»[40].

В цей же час, у грудні 2013 року, вона була серед підписантів відкритого звернення до органів суддівського самоврядування, Конституційного суду України, суддів, адвокатів, юристів, правозахисників України, в якому було висловлено недовіру суддівському корпусу, котрий став на захист не прав людини і свободи, а дій влади та закликано судові органи України провести негайні позачергові засідання для оцінки відсутності верховенства права в Україні.[91][92].

Наталія Зубар під час церемонії нагородження фестивалю Docudays UA (березень 2014).

У березні 2014 році Наталія Зубар була членом журі 11-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA» у номінації «DOCU/ПРАВО»[11][93].

Одночасно, у середині березня 2014 року вона була серед підписантів звернення харків'ян «Харків — українське місто»[94]

Також навесні 2014 року вона була представником Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини у Харківській області[95], займалася моніторингом дотримання прав людини в анексованому Росією Криму[96][97]. Зокрема, вона прохала Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі оцінити вплив перформансу харківських ультрас «Путін — хуйло!» на стан суспільної моралі, але комісія не знайшла такого відео в мережі інтернет[95]. Також Зубар була серед підписантів відкритого звернення до керівника «Inter Media Group» Ганни Безлюдної і тимчасово виконуючого обов'язки генерального директора Національної телекомпанії України Олександра Пантелеймонова щодо ганебної інформаційної політики цих телеканалів із найбільшим покриттям, які під час Євромайдану були лідерами за замовчуванням інформації про злочини колишньої влади[98] та звернення редакторів сайту «Майдан» з вимогою видворення з України іноземних пропагандистів, які вдають із себе журналістів, а натомість ведуть інформаційну війну[99].

Українська миротворча школа

[ред. | ред. код]
Наталія Зубар під час одного із заходів в рамках «Української миротворчої школи». Покровськ, березень 2015

Після початку війни на сході України, Наталія Зубар займається миротворчою освітою. З вересня 2014 року вона координує роботу «Української миротворчої школи» — проєкту, який направлений на трансформацію і попередження конфліктів у прикордонних регіонах України та реалізується через навчання його слухачів на дискусіях, тренінгах та семінарах практиці вирішенню конфліктів та налагодженню громадського діалогу[7][8][31][100][101], проводить практичні заняття, дискусії та круглі столи з побудови миру на Донбасі[102][103][104][105][106][107] та у Приазов'ї[108]. Також проводилися круглі столи та дискусії на Волині[109][110], на Закарпатті[111][112][113] та у Бережанах, що на Тернопільщині[114][115], а у 2017 році було проведено низку інтеграційних організаційно ділових ігор «Формула змін» на Донеччині та Херсонщині[116]. В результаті діяльності школи відбувається формування мережі соціальних посередників, у першу чергу, в Донецькій, Луганській та Херсонській областях, які, серед іншого, можуть бути конфліктологами та посередниками у місцевих конфліктах, допомагати налагоджувати контакти між громадськими активістами та місцевою владою[101][117][118]. За 6 років роботи школи було підготовлено 135 таких фахівців[101]. У 2015 році в рамках цього проєкту було проведено соціологічне опитування мешканців підконтрольної Україні території Донбасу, яке показало, що понад 60 % опитаних вважають себе патріотами України[7], проведено фестиваль урбаністики у Бережанах[119], також видавався мілітарний журнал «Миротворець» (головний редактор — Павло Гомонай)[8][120][121][122]. У 2016 році в рамках роботи «Української миротворчої школи» було презентовано результати соціологічного опитування у містах Приазов'я, яка показало, що половина населення стоїть на свідомих проукраїнських позиціях, але у разі конфлікту більшість займатиме вичікувальну позицію[123][124], та емпірико-соціологічного дослідження соціального капіталу у 26 містах сходу та півдня України, яке показало, що етнічна складова конфліктного потенціалу у цих регіонах відсутня, а тому цей конфліктний потенціал є радше ціннісним[125][126]. Того ж року в рамках школи було видано 3 книги щодо проблеми суспільного порозуміння авторства Олександра Зінченка, Збігнєва Буяка та Андрія Каменщикова, відбулася низка презентацій цих книг[127][128].

Наталія Зубар під час мистецького заходу «Країна руками дітей» у Харківському зоопарку (серпень 2015).

У липні 2014 року організувала акцію «Україна руками дітей» (майстер-класів з малювання та рукоділля) для дітей з Пісочина, що поблизу Харкова[129]. Ця акція 2015 року переросла в проєкт «Країна руками дітей», реалізований в рамках «Української миротворчої школи» та направлений на інтеграцію сімей внутрішньо переміщених осіб в містах, де вони проживають, та реалізований у Слов'янську, Краматорську та Харкові.[130][131]

У серпні 2014 року була однією з ініціаторів створення громадського руху «Майдан за НАТО»[132].

Зубар є фахівчинею та аналітикинею з інформаційної безпеки і медіаграмотності, спеціалісткою в галузі мережевих технологій в соціальних системах, з 2014 року проводить тренінги з інформаційної безпеки у соціальних мережах та роботі з інформацією в умовах інформаційної війни з боку Росії для різної аудиторії — від дітей до державних службовців.[2][3][4][80][104][117][133][134][135][136] У вересні 2014 року вона була співорганізаторкою як модераторка панелі про протистояння інформаційні війні проти України «Форуму солідарності волонтерів», який відбувся у Харкові[3]. Неодноразово займалася викриванням фейків[134][137], у 2016 році викрила логістику «тарифного майдану» (протест «ошуканих вкладників» банків та профспілок), учасникам якого платили 300 грн на день за участь в акції[138][139], а у 2019 році — викрила «ботоферму Медведчука», що під публікаціями, пов'язаними зі здобуттям Томосу Православною Церквою України, створила велику кількість однакових коментарів[140]. А після появи у січні 2019 року у Facebook опції про відкритість інформації про місцеперебування адміністраторів публічних сторінок і спільнот, Наталія Зубар одна з перших звернула увагу, що багато українських патріотичних сторінок і спільнот ведуться з Росії[141]

Наталія Зубар (перша справа) під час Другого Харківського міжнародного безпекового форуму 2019

Під час позачергових виборів до Верховної Ради України восени 2014 року Наталія Зубар проводила моніторинг порушень виборчого законодавства в Харківській області, в результаті чого було зафіксовано низку порушень[142].

У 2015 році була однією з організаторок конкурсу есеїв, фото або відеоматеріалів про Донбас «LOVEDONbas», що проводився серед мешканців Донецької та Луганської областей, або тих, хто мешкав там раніше[143] та членом журі Восьмих Олексиних читань «Олекса Тихий та сучасність», які проходять з 2007 щороку[144][145][146].

У 2016 році виступила авторкою сценарію циклу короткометражних фільмів «Жінки миротвориці» (режисер — Борис Шустерман), а один з фільмів цього циклу став дипломантом міжнародного кінофестивалю «КиТЫ — Кино и ТЫ» імені І. А. Шрейбера (м. Маріуполь) у номінації короткометражного документального фільму[147][148].

Також у 2016 році Наталія Зубар спільно з Алексом Шевелом провела експеримент в щойно запущеній системі електронних декларацій для державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування з підставлення в іншому браузері «куки» від залогіненого користувача в систему введення декларацій, і довела, що система може працювати у потенційного зловмисника[149], а також разом з іншими колегами виявила низку інших вразливостей системи[150][151][152]. Цей скандал у середовищі блогерів отримав назву «мірандаґейту»[153][154].

Наталія Зубар є постійною представницею «Team4Ukraine» у Харкові, направленого на підтримку громадянського суспільства, професіоналізацію поліції та інших сил безпеки та досягнення їх сумісності з ЄС та НАТО.[155]

Документування російських воєнних злочинів

[ред. | ред. код]

Під час широкомасштабного вторгнення російських військ до України Наталія Зубар разом з колегами з організації Інформаційний центр «Майдан Моніторинг» з березня 2022 року займається документуванням російських воєнних злочинів на місцях обстрілів у Харкові — пошкоджень внаслідок обстрілів цивільної інфраструктури та житлових будинків[156][157][158][159] Матеріали документування передаються до Служби безпеки України та правоохоронних органів[156][159][160]. Вона стала кураторкою виставки «Розлам. Харків», яка експонувалася у Празі під час «Форуму для України», що відбувся 31 серпня 2022 року, та у Бережанах на Тернопільщині, відкриття якої відбулося 1 вересня 2022 року. До цієї виставки увійшли також і її фотографії.[161][162]

Творчий доробок

[ред. | ред. код]

Видання

Наталія Зубар проводить тренінг з інформаційної безпеки (Херсон, 2015).

Наталія Зубар є редакторкою, укладачкою та упорядницею низки видань:

  • «Усвідомлення вибору — 2006» / Альянс Майдан; редактор-укладач Наталка Зубар. — Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. — 64 с. — ISBN 966-7893-76-6
  • Стратегії трансформації і превенції прикордонних конфліктів в Україні Збірка аналітичних матеріалів 2014—2015 рр. / Упор. Наталія Зубар, Олег Мірошниченко; Передм. Ігор Семиволос. — Львів: Галицька видавнича спілка, 2015. — 462 с. — ISBN 978-966-1633-99-4
  • Місцеве самоврядування на Донбасі: історія, проблеми та перспективи розвитку як невід'ємної складової місцевого самоврядування України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Красноармійськ, 20 березня 2015 р. / редкол.: Н. В. Зубар (голова) та ін.; уклад. О. А. Таненок, С. Д. Петров. — Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2015. — 194 с. ISBN 978-966-1633-91-8
  • Суспільні порозуміння — феномен європейської культури / Буяк Збіґнєв; Олександр Шевченко, переклад; Наталія Зубар, редактор; Українська Миротворча Школа. — Харків: ТОВ «Видавництво права людини», 2016. — 128 с. — ISBN 978-617-7266-65-4
  • Ландшафти дискримінації в Україні / Громадська організація Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»; редактор Наталія Зубар. — Харків: ТОВ «Видавництво „Права людини“», 2016. — 256 с. табл., граф. ISBN 978-617-7266-71-5
  • Зелений Гай. Фестиваль-діалог про комфорт і безпеку / упоряд. Н. В. Зубар. — Харків: Видавець О. А. Мірошниченко, 2019. — 59 с. — ISBN 978-617-7618-36-1

Статті

Наталія Зубар під час Другого Харківського міжнародного безпекового форуму 2019

Наталія Зубар є авторкою багатьох статей публікацій, співавторкою моніторингових та аналітичних публікацій, звітів тощо на сайті «Майдан»[163], а також низки наукових праць:

  • Топтыгин А. Л., Прыткин В. В., Гордиенко В. П., Зубарь Н. В. Структура, фазовый состав и сверхпроводящие свойства тонких пленок системы Bi — Sr — Ca — Cu — O // Вопросы атомной науки и техники. — 1990. — Вып. 2/10. — С. 79—81. — ISSN 0134-5400.
  • Палатник Л. С., Топтыгин А. Л., Прыткин В. В., Гордиенко В. П., Зубарь Н. В. Фаза 2234 в пленках Bi — Sr — Ca — Cu — O, легированных Pb и Sb. // Физика низких температур. 1991. — Т.17. — № 5. — С. 653—655. — ISSN 0132-6414.
  • Гарбарь В. В., Зубарь Н. В., Шумейко И. В. Системы мультимедиа и их применение в сфере культуры // Резание и инструмент. — 1993. — № 47. — С. 48—50. — ISSN 0376-808X.
  • Nataliya Zubar, Vitalii Ovcharenko Beyond Maidan Nezalezhnosti New Eastern Europe. The Art of Revolution. — 2017. — Vol. XXV. — No 1. — P. 38-45. — ISBN 2083-7372.
  • Рущенко І. П., Зубар Н. В. Війна інформації // Оборонний вісник. — 2017. — № 8. — С. 4—9.
  • Зубар Н., Рущенко І. П. Когнітивна зброя і когнітивна безпека: постановка питання // Українське суспільство в умовах війни: виклики сьогодення та перспективи миротворення: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Маріуполь, 9 червня 2017 р. — Маріуполь: ДонДУУ, 2017. — С. 267—270. — ISSN 2078-8207.
  • Зубар Н. Як знайти бачення миротворення після війни? // Безпека сходу України в умовах гібридної війни: виклики 2019 року: матеріали Харків. безпек. Форуму (м. Харків, 7–8 груд. 2018 р.) / за ред. І. П. Рущенка. — Харків: Право, 2019. — С 31—32. — ISBN 978-966-937-624-4.

Відзнаки

[ред. | ред. код]
  • Лауреатка премії конкурсу любительського кіно в Варні 1983 року за найкращий сценарій (фільм «Міраж»)[6]
  • Премія Дня співчуття Мережі соціальної психології (2013)[164]

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Кумиром Наталії Зубар, як і всієї її родини, з дитинства був Григорій Сковорода[15]. Великий вплив на неї мала творчість Джорджа Орвелла, особливо «Колгосп тварин», а також журнал «Всесвіт», в якому друкували переклади іноземних авторів українською мовою[165].

Вільно володіє українською, російською, англійською та польською мовами[17].

Одружена з Віктором Гарбаром, фізиком за освітою, редактором та системним адміністратором сайту «Майдан»[28][166], журналістом, координатором ВГО «Альянс Майдан»[167][168], координатором проєктів Громадського інформаційно-методичного центру «Всесвіт»[169][170][171], «Майдан-Моніторинг: Вибори 2012»[172][173][174][175][176][177]. Він один із засновників ГО «Інформаційний центр „Майдан Моніторинг“»[5], співкоординатор Харківського Євромайдану[178][179], один із засновників «Вільного Університету Майдан Моніторинг»[180], тренер «Української миротворчої школи»[181].

Батько Наталії Зубар — Володимир Петрович Зубар, професор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», засновник любительської кіностудії «ХПІ-фільм»[182][183][184]. У часи радянської влади був комуністом, активістом часів хрущовської «відлиги». Мати її була комсомольською активісткою, займала посади в ЛКСМ України.[13], була викладачкою наукового атеїзму[12].

Її дід народився 1905 року, був вояком Української повстанської армії, помічником Степана Мудрика, потім сидів у ГУЛАГу, був антикомуністом, а також людиною з енциклопедичними знаннями[185]. Її бабуся (1903—1993) була шкільною вчителькою і викладала хімію, біологію та німецьку мову, знала особисто Нестора Махна і переїхала до Харкова у 1921 році та раділа здобуттю Україною незалежності у 1991 році, а також до своєї смерті підтримувала спілкування зі своїми учнями[186].

Її тітка (сестра батька) також викладала у Харківському політехнічному інституті та разом з чоловіком займалася виготовлення самвидаву та підпільної дисидентської літератури[187].

За словами Наталії Зубар, майже всі її родичі були громадськими активістами «у сучасному розумінні цього слова»[21] та освітянами: викладали у закладах вищої освіти чи школах[188]. Її родичі, серед яких було двоє істориків, виводили харківську гілку роду Зубарів від Івана Сірка, хоча не знайшли документальних підтверджень цьому[15].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Social Psychology Network. Members. Nataliya Zubar. Процитовано 12 квітня 2020.
  2. ↑ а б Юлія Гуш (24 липня 2014). Які небезпеки приховує інтернет-мережа?. Справжня варта. Процитовано 12 квітня 2020.
  3. ↑ а б в Олена Соколинська (26 вересня 2014). Узяти на себе державу. День. Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  4. ↑ а б Юлія Гуш (12 грудня 2018). Зберігай спокій та фільтруй інформацію: Як українцям протистояти війні фейків. Depo.Харків. Архів оригіналу за 4 липня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  5. ↑ а б в Youcontrol. Громадська організація «Інформаційний центр "Майдан Моніторинг"». Процитовано 12 квітня 2020.
  6. ↑ а б в г д е ж Docudays.UA. 2014. Журі. Наталка Зубар. Архів оригіналу за 27 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  7. ↑ а б в В Україні «виховали» миротворців. Радіо Свобода. 30 березня 2015. Архів оригіналу за 12 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  8. ↑ а б в В Україні зростає громадянська активність. Друга щорічна конференція УМШ. Соціопростір. 5 квітня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  9. ↑ а б Альона Соколинська (22 грудня 2013). Учасники Євромайдану змінили назву центрального проспекту Харкова з Леніна на Леннона. День. Архів оригіналу за 3 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  10. ↑ а б Олександра Індюхова (27 грудня 2013). Харківський майдан не залякали нападом на Пилипця. Deutsche Welle. Процитовано 12 квітня 2020.
  11. ↑ а б До журі Docudays UA увійшли два українські експерти - режисер Андрій Загданський та журналістка Наталка Зубар. Детектор медіа. 14 Березня 2014. Процитовано 12 квітня 2020.
  12. ↑ а б в Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity. Edited by Pawel Kowal, Georges Mink, Iwona Reichardt, Adam Reichardt. Stuttgart, Ibidem Press, 2019. P. 199—200. (англ.)
  13. ↑ а б Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 196. (англ.)
  14. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 197. (англ.)
  15. ↑ а б в Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 198. (англ.)
  16. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 201—202. (англ.)
  17. ↑ а б в г д е Social Psychology Network. Members. Nataliya Zubar. Education & Work. Процитовано 12 квітня 2020.
  18. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 204. (англ.)
  19. ↑ а б Владимир Чистилин (21 листопада 2020). 10 событий харьковского Евромайдана. Главное. Архів оригіналу за 22 листопада 2019. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  20. ↑ В'ячеслав Мавричев, Віта Дубовик (22 січня 2021). "Це було демонстрацією, що Україна хоче незалежності" — учасниця першого "Ланцюга єдності" у Харкові. Суспільне. Архів оригіналу за 29 січня 2021. Процитовано 22 січня 2021.
  21. ↑ а б в Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 195. (англ.)
  22. ↑ а б Social Psychology Network. Members. Nataliya Zubar. Resume (PDF). Процитовано 12 квітня 2020.
  23. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 206. (англ.)
  24. ↑ Анна Свентах (18 вересня 2015). «Справа Гонгадзе». Випробування для журналістів. День. Архів оригіналу за 7 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  25. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 205. (англ.)
  26. ↑ а б Майдан. Головні події в історії і учасники Майдан Моніторингу. Майдан. Архів оригіналу за 13 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  27. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 205—206. (англ.)
  28. ↑ а б в Павло Нечитайло, Орест Зог (19 листопада 2009). Секрети успішної революції - на прикладі спільноти сайту Майдан. Texty.org.ua. Процитовано 12 квітня 2020.
  29. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 208. (англ.)
  30. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 207. (англ.)
  31. ↑ а б Слобожанщина: оборонний вал і точка зборки України [передрук зі статті: Альберт Цукренко. Харківська правозахисниця назвала Слобожанщину кордоном між Заходом та Сходом // Культпростір.]. Майдан. 26 листопада 2015. Архів оригіналу за 18 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  32. ↑ Наталка Зубар: Медіа обмануті або примушені мовчати? Чому вони не говорять про десятки тисяч поляків на вулиці? (+ВІДЕО). Детектор медіа. 12 квітня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  33. ↑ Альянс Майдан допомагає Луценкові боротися з порушеннями міліціонерів. ZIK.ua. 1 вересня 2005. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання]
  34. ↑ 28 вересня – Міжнародний день захисту свободи інформації. Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 26 вересня 2006. Архів оригіналу за 9 січня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  35. ↑ Самая закрытая структура в области – прокуратура. Вечерний Харьков. 29 вересня 2006. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  36. ↑ Кирило Булкін (27 грудня 2006). Діяльність громадських організацій України: підсумки року. Радіо Свобода. Процитовано 12 квітня 2020.
  37. ↑ Стенограма пресс-конференції ГІМЦ "Всесвіт": «Что строят на твоей земле? Спроси у горсовета!». Майдан. 20 червня 2007. Архів оригіналу за 14 жовтня 2021. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  38. ↑ 28 вересня – Міжнародний День Права Знати. ГУРТ. 28 вересня 2009. Процитовано 12 квітня 2020.
  39. ↑ Ольга Харченко (20 червня 2019). «Свідчення провалу гуманітарної політики». День. Процитовано 12 квітня 2020.
  40. ↑ а б в Наталка Зубар: Це – війна проти України. Поки що – інформаційна. Детектор медіа. 5 грудня 2013. Процитовано 12 квітня 2020.
  41. ↑ Права людини в Україні — 2012. Доповідь правозахисних організацій / за ред. Є. Ю. Захарова / Українська Гельсінська спілка з прав людини. — Харків: Права людини, 2013. — 560 с. (співавторка розділу «Свобода мирних зібрань») (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 січня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  42. ↑ Права людини в Україні — 2013. Доповідь правозахисних організацій / За ред. Є. Ю. Захарова / Українська Гельсінська спілка з прав людини. — Харків: Права людини, 2014. — 456 с. (авторка та співавторка розділів «Свобода вираження поглядів» та «Свобода мирних зібрань») (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 6 жовтня 2014. Процитовано 12 квітня 2020.
  43. ↑ а б Свобода вираження поглядів / Н. Зубар, О. Северин // Права людини в Україні 2013. Узагальнена доповідь правозахисних організацій. Архів оригіналу за 25 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  44. ↑ 320 международных и украинских общественных организаций поддержали кандидатуру харьковчанина Евгения Захарова на пост омбудсмена. Status quo. 9 січня 2007. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  45. ↑ С избранием Е.Захарова на пост омбудсмена будет создана структура региональных омбудсменов - М.Камчатный. Status quo. 9 січня 2007. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  46. ↑ Антон Зікора (22 листопада 2006). Майдан та його двійники. УНІАН. Архів оригіналу за 5 травня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  47. ↑ Громадська кампанія «Захарова – в Омбудсмени!» – ми вже створили світовий прецедент (прес-реліз). Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 10 січня 2007. Архів оригіналу за 9 квітня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  48. ↑ П'ятеро громадян України оскаржують рішення ВР про відміну місцевих виборів. ТСН.ua. 17 лютого 2010. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання]
  49. ↑ Скасування місцевих виборів оскаржено у суді. ZIK.ua. 18 лютого 2010. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання]
  50. ↑ Активісти запустили компанію по боротьбі з багатостаночниками у Верховній Раді. Texty.org.ua. 29 березня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  51. ↑ Вадим Джувага (30 березня 2011). «Стреляйте в пианиста»!. 057.ua. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  52. ↑ Сайт «Майдан» почав знімати фільми. Детектор медіа. 11 травня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  53. ↑ Ukraine: A banana republic forever?. Kyiv Post. 11 травня 2011. Процитовано 12 квітня 2020. (англ.)
  54. ↑ Лесь Димань (26 жовтня 2011). Закон про мораль: як закрити будь-який сайт за добу. Tochka.net. Архів оригіналу за 12 серпня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  55. ↑ «Стоп цензурі!»: під приводом захисту суспільної моралі в Україні можуть запровадити цензуру (триває збір підписів). Детектор медіа. 27 жовтня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  56. ↑ Законодательное регулирование морали нужно свести к минимуму, - эксперт. LB.ua. 22 червня 2011. Архів оригіналу за 16 серпня 2014. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  57. ↑ Пєсєц, який підкрався до горлянки кожного, – от що таке криміналізація наклепу!. Детектор медіа. 23 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 грудня 2017. Процитовано 12 квітня 2020.
  58. ↑ Українська громадськість виступила проти Спритка і Гарнюні. ZN.UA. 4 квітня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  59. ↑ Три питання віце-прем'єру про відключення харківських телеканалів. Майдан. 18 вересня 2011. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  60. ↑ На підтримку блогерки Олени Білозерської виступили народні депутати, правозахисники, журналісти. Детектор Медіа. 13 травня 2013. Архів оригіналу за 27 квітня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  61. ↑ Наталя Зубар, Олександр Северин (23 вересня 2011). Право невідчужуване і непорушне. Або?. День. Архів оригіналу за 30 листопада 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  62. ↑ Свобода мирних зібрань / Н. Зубар, О. Северин // Права людини в Україні — 2012. Доповідь правозахисних організацій / за ред. Є. Ю. Захарова / Українська Гельсінська спілка з прав людини. — Харків: Права людини, 2013. — С. 170-181 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 січня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  63. ↑ Наталка Зубар, Олександр Северин: Магія слова. Одкровення для засобів масової [дез]інформації. Детектор медіа. 28 березня 2012. Процитовано 12 квітня 2020.
  64. ↑ Наталка Зубар, Олександр Северин (10 квітня 2012). Скільки ж все таки в Україні відбувається мирних зібрань? А «акцій протесту»?. Майдан. Архів оригіналу за 22 січня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  65. ↑ Олександр Северин, Наталка Зубар (11 червня 2012). Припинити системні порушення права на мирні збори!. Майдан. Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  66. ↑ Наталка Зубар, Олександр Северин (13 травня 2013). Наталка Зубар, Олександр Северин: Карти (не)свободи мирних зібрань в Україні. Майдан. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  67. ↑ Наталка Зубар, Олександр Северин (15 травня 2013). (Не)свобода мирних зібрань в Україні. Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. Архів оригіналу за 4 грудня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  68. ↑ Мария Мамаева (22 травня 2013). В прошлом году активно протестовали на Волыни, а в Харькове запретили больше сотни митингов. Голос.ua. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  69. ↑ Посохов Павел (26 листопада 2012). Кернес может получить антипремию "Будяк года-2012". Сегодня. Архів оригіналу за 5 березня 2021. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  70. ↑ Василь Грицак вдруге отримав премію «Будяк року-2012». Радіо Свобода. 10 грудня 2012. Архів оригіналу за 18 січня 2021. Процитовано 16 квітня 2020.
  71. ↑ Грицак отримав антипремію "Золотий будяк року-2012" за біометричні паспорти. ZN.UA. 10 грудня 2012. Процитовано 16 квітня 2020.
  72. ↑ Анна Щепа (11 липня 2012). Гріх номер один — підкуп. Україна молода. Процитовано 12 квітня 2020.
  73. ↑ Софія Середа (6 вересня 2012). Вибори сфальсифікують через «скромність» громадян?. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 27 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  74. ↑ Нарушения на выборах носили системный характер, - "Майдан-Мониторинг". Новости Донбасса. 30 жовтня 2012. Архів оригіналу за 19 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  75. ↑ Майдан. Майдан Reload 3D (Перезавантаження у 3-х вимірах) – відкриті дискусії з гострих питань. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  76. ↑ Жива громада Харкова: успіхи, поразки, перспективи: Відкрита дискусія газети "День" за підтримки "Майдану". Справжня варта. 21 квітня 2013. Процитовано 12 квітня 2020.
  77. ↑ 14 травня у Харкові - відкрита дискусія Майдан Reload №13. Детектор медіа. 11 травня 2013. Процитовано 12 квітня 2020.
  78. ↑ Олена Соколинська (17 липня 2013). Стрит-арт — між хуліганством і мистецтвом. День. Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  79. ↑ Підбито підсумки конкурсу "Права жінок і чоловіків у суспільстві". Волинський прес-клуб. 1 жовтня 2013. Архів оригіналу за 17 лютого 2018. Процитовано 12 квітня 2020.
  80. ↑ а б Андрій Магера і Наталка Зубар: Ми вже готуємося до наступних виборів. Телекритика. 17 листопада 2012. Процитовано 12 квітня 2020.
  81. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 212. (англ.)
  82. ↑ Елена Захаренкова (23 грудня 2013). «Евромайдан» по-харьковски. Организаторы подводят итоги месяца протестов. Медиа группа «Объектив». Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  83. ↑ Группа «титушек» с битами напала на участников харьковского Евромайдана. Комментарии. 26 січня 2014. Архів оригіналу за 3 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  84. ↑ Елена Нагорная (24 жовтня 2016). Игорь Рассоха: Когда в Киеве победили, тогда настал наш черед. Медиа группа «Объектив». Архів оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  85. ↑ Светлана Сирык (13 січня 2014). Провокации, драки и взрывы – Харьков принимал участников Форума Евромайдана. АТН. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання] (рос.)
  86. ↑ У Харкові зберуться представники всіх українських Євромайданів. ТСН.ua. 28 грудня 2013. Архів оригіналу за 30 червня 2017. Процитовано 12 квітня 2020.
  87. ↑ Володимир Носков (11 січня 2014). Форум Євромайданів у Харкові: облога, переїзди і штурм будівлі. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 28 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  88. ↑ Олександра Індюхова (12 січня 2014). Форум Євромайданів - працювати довелось в умовах конспірації. Deutsche Welle. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  89. ↑ Олена Максименко (16 січня 2014). Форум Євромайданів: громадянське суспільство як активний гравець. Тиждень.ua. Архів оригіналу за 28 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  90. ↑ Вікторія Сибір (17 лютого 2014). «Про взаємодопомогу – без демагогії». День. Процитовано 12 квітня 2020.
  91. ↑ Лариса Денисенко (11 грудня 2013). Звернення до органів суддівського самоврядування, Конституційного суду України, суддів, адвокатів, юристів, правозахисників України. Критика. Архів оригіналу за 2 квітня 2014. Процитовано 12 квітня 2020.
  92. ↑ Українських суддів закликають стати охоронцями права на свободу в країні. Тиждень.ua. 16 грудня 2013. Архів оригіналу за 17 грудня 2013. Процитовано 12 квітня 2020.
  93. ↑ 11-й Docudays UA оголосив переможців. DOCUDAYS.UA. 27 березня 2014. Архів оригіналу за 28 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  94. ↑ Звернення харків'ян: Харків – українське місто. Український кризовий медіа-центр. 17 березня 2014. Процитовано 29 березня 2020.
  95. ↑ а б Дуся (14 квітня 2014). Моральная комиссия: «Путин - ху*ло? Нет, не слышали...». Детектор медіа. Процитовано 12 квітня 2020.
  96. ↑ Яна Полянська (19 травня 2014). Експерти: Крим – це територія безправ'я. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 14 червня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  97. ↑ Росія експортувала до Криму "північнокавказькі практики" порушення прав людини - правозахисники. УНІАН. 19 травня 2014. Архів оригіналу за 7 травня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  98. ↑ Журналісти звинуватили Безлюдну і Пантелеймонова у «ганебній інформаційній політиці». Детектор медіа. 20 березня 2014. Архів оригіналу за 1 листопада 2017. Процитовано 12 квітня 2020.
  99. ↑ Редактори сайту «Майдан» вимагають видворити з України іноземних пропагандистів, які вдають із себе журналістів. Детектор медіа. 24 квітня 2014. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  100. ↑ «Українська миротворча школа» підготувала перший випуск. Радіо Свобода. 30 березня 2015. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  101. ↑ а б в Александр Исак (4 березня 2020). Украина готовится к реинтеграции Донбасса. Голос Америки. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  102. ↑ Оторванность Мариуполя от железной дороги "деморализует людей и бизнес", - координатор УМС ВИДЕО. Новости Донбасса. 6 квітня 2015. Архів оригіналу за 1 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  103. ↑ Екатерина Колмыкова (15 вересня 2015). В Святогорске стартовала первая Школа миротворческой журналистики для Донецкой области. Деловой Славянск. Архів оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  104. ↑ а б В Мариуполе завершилась пятая «Школа лидеров перемен» (ФОТО). QHA. 19 січня 2016. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  105. ↑ В Мариуполе прошла «Школа лидеров перемен» ВИДЕО. Новости Донбасса. 19 січня 2016. Архів оригіналу за 1 жовтня 2020. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  106. ↑ Володимир Березін. Українці Північної Америки та Костянтинівки шукають точки дотику // Провінція. - 2015. № 33 (1284). - 19 серпня. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |дата доступу= (довідка)
  107. ↑ Марія Щур (8 грудня 2017). У розвиток Донбасу потрібно вкладати, бо це – колективна безпека України та Європи – Зубар. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 20 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  108. ↑ В Бердянске завершила свою работу Украинская миротворческая школа. 06153.com.ua. 3 листопада 2015. Архів оригіналу за 21 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  109. ↑ Чим розпалювання теми «Волинської різні» вигідне для Росії. Волинські новини. 9 лютого 2015. Архів оригіналу за 24 лютого 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  110. ↑ У Луцьку поляки розповіли, що хочуть відкрити українсько-польський кордон. ВолиньPost. 9 лютого 2015. Архів оригіналу за 2 липня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  111. ↑ В Ужгороді розбиралися, які конфлікти можуть виникнути на Закарпатті. Про Захід. 10 червня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  112. ↑ В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив. 7dniv.info. 10 червня 2015. Архів оригіналу за 24 січня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  113. ↑ На Закарпатті конфлікти латентні, але активізовуються за несприятливої ситуації – експерти (ФОТО). Закарпаття онлайн. 18 грудня 2019. Архів оригіналу за 18 грудня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  114. ↑ УМШ в Бережанах (оновлено). Береж.Інфо. 20 грудня 2014. Процитовано 12 квітня 2020.
  115. ↑ Бережанська районна державна адміністрація. З 11 по 14 грудня, у Бережанах відбулася Українська миротворча школа, в якій кращі тренери України навчали журналістів. Архів оригіналу за 29 серпня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  116. ↑ У Донецькій та Херсонської областях проведено інтеграційні ділові ігри "Формула змін" (відео). УНІАН. 3 листопада 2017. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  117. ↑ а б Альона Соколинська (7 жовтня 2015). Подолати конфлікти. День. Процитовано 12 квітня 2020.
  118. ↑ Дмитрий Кириллов (18 жовтня 2017). "Мы вернемся в Донбасс". Радио Свобода. Архів оригіналу за 21 січня 2022. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  119. ↑ Микола Проців (19 жовтня 2015). Фестиваль урбаністики в Бережанах. Береж.Інфо. Архів оригіналу за 19 січня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  120. ↑ Ужгородець очолив український мілітарний журнал «Миротворець». Закарпаття онлайн. 13 травня 2015. Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  121. ↑ У Полтаві презентували перший український мілітарний журнал «Миротворець». Новини Полтавщини. 9 вересня 2015. Архів оригіналу за 6 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  122. ↑ Як Скрипка миротворцю журнал дарував (ФОТО). Uzhgorod.in. 12 вересня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  123. ↑ Українське Приазов'я: соціально-політичний аспект. Укрінформ. 11 лютого 2016. Архів оригіналу за 28 лютого 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  124. ↑ Марта Пугач (12 лютого 2016). Не проросійськість, а каша в голові - причина можливих маніпуляцій у Приазов'ї. ТЕКСТИ.org.ua. Процитовано 12 квітня 2020.
  125. ↑ На Донбасі відсутня етнічна складова конфлікту - експерти. УНІАН. 29 березня 2016. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  126. ↑ На Донбасі відсутня етнічна складова конфлікту - експерт. УНІАН. 29 березня 2016. Архів оригіналу за 4 травня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  127. ↑ Презентація публікацій «Української миротворчої школи». Луганський національний аграрний університет. 8 квітня 2016. Процитовано 12 квітня 2020. {{cite web}}: Недійсний |мертвий-url=dead (довідка)
  128. ↑ Презентація публікацій "Української миротворчої школи". Херсонська обласна державна адміністрація. 17 травня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  129. ↑ Альона Соколинська (29 липня 2014). Діти під Харковом робили країну своїми руками. День. Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  130. ↑ Альона Соколинська (1 вересня 2015). Сонячне свято в Харківському зоопарку для дітей переселенців (фото). День. Архів оригіналу за 13 травня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  131. ↑ Ольга Новикова (28 серпня 2015). Детский праздник в Харьковском зоопарке. Медиа группа «Объектив». Архів оригіналу за 24 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  132. ↑ Харків'яни закликають приєднуватися до громадського руху «Майдан за НАТО» (фото, відео). Майдан. 19 серпня 2014. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  133. ↑ Полтавським держслужбовцям радять не користуватися російськими соцмережами. Новини Полтавщини. 16 липня 2014. Архів оригіналу за 1 березня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  134. ↑ а б Папа дав Путіну не медаль, а сувенірний медальйон – російські ЗМІ все перекрутили. ZIK.ua. 11 червня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання]
  135. ↑ Інформаційна війна: Як інформаційна війна ведеться в Україні і в країнах Європейського Союзу. Insider News. 26 жовтня 2016. Архів оригіналу за 10 травня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  136. ↑ Сніжанна Полянська відомий активіст та громадський діяч : інформаційна протидія. Голос.if.ua. 9 вересня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  137. ↑ Російські ЗМІ поширюють фейки про масовані обстріли Донецька ЗСУ. Рубрика. 26 листопада 2018. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  138. ↑ Активісти розповіли про логістику "тарифного майдану". РБК - Україна. 14 листопада 2016. Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  139. ↑ В Київ звозять проплачених "ошуканих вкладників" і "тарифний майдан", - активісти. Depo.ua. 14 листопада 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  140. ↑ «Ботоферма» Медведчука сама себе викрила у питанні Томосу. Радіо Куреш. 11 січня 2019. Архів оригіналу за 14 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  141. ↑ "На нас чекає багато відкриттів". У Facebook тепер можна розпізнати спільноти, які ведуть з Росії. ТСН.ua. 14 січня 2019. Архів оригіналу за 25 липня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  142. ↑ Анна Симоненко (26 жовтня 2014). Наблюдатели: Самым распространенным предвыборным нарушением стало «гречкосейство». Медиа группа «Объектив». Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  143. ↑ Олена Соколинська (10 квітня 2015). «У суспільстві – великий запит на комунікацію». День. Архів оригіналу за 4 липня 2018. Процитовано 12 квітня 2020.
  144. ↑ Володимир Березін. Олекса Тихий та сучасність // Провінція. - 2015. - № 08 (1259). - 25 лютого. Процитовано 12 квітня 2020.
  145. ↑ Морозова Ольга (24 лютого 2015). Краматорские школьники победили в Олексиных чтениях. 6264.com.ua. Процитовано 12 квітня 2020. (рос.)
  146. ↑ Олекса Тихий і сьогодення. Краматорська міська рада. 24 лютого 2015. Процитовано 12 квітня 2020.[недоступне посилання]
  147. ↑ Liashenko Nata (12 липня 2019). Історії жінок, які творять мир і змінюють Україну. Euro.Kharkiv.ua. Архів оригіналу за 7 серпня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  148. ↑ Фільм УМШ «Жінки-миротвориці» взяв номінацію на міжнародному кінофестивалі. Українська миротворча школа. 28 вересня 2016. Архів оригіналу за 15 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  149. ↑ У мережі показали, як зламати систему е-декларацій. 24 канал. 21 серпня 2016. Процитовано 12 квітня 2020.
  150. ↑ Наталія Зубар (21 серпня 2016). Виробник програми е-декларування не мав права розробляти систему для державного реєстру. Майдан. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  151. ↑ Наталія Зубар (22 серпня 2016). В системі е-декларування відсутня безпека персональних даних в кабінеті користувача. Майдан. Архів оригіналу за 3 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  152. ↑ Ігор Кіянчук (23 серпня 2016). Співчуваю чиновникам або сім кіл пекла е-декларування. Майдан. Архів оригіналу за 12 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  153. ↑ Богдан Карпенко (20 серпня 2016). Про «мірандагейт». Тверезий погляд. Архів оригіналу за 23 серпня 2017. Процитовано 12 квітня 2020.
  154. ↑ Сергій Петров: Чому громадські організації мають подавати декларації. Майдан. 27 березня 2017. Архів оригіналу за 13 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  155. ↑ Team4Ukraine. Команда. Наталія Зубар. Архів оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  156. ↑ а б Дмитрий Дурнев (14 квітня 2022). «Бьют тех, кто системно оказывает сопротивление». Как Харьков под обстрелами российской армии живет, наводит порядок и готовится к будущим трибуналам. Спектр. Архів оригіналу за 14 квітня 2022. Процитовано 6 вересня 2022. (рос.)
  157. ↑ Jason Bellini (16 березня 2022). Ukrainian Woman Has Footage She Hopes Will Be Used In War Crime Trials. Newsy. Архів оригіналу за 17 березня 2022. Процитовано 6 вересня 2022. (англ.)
  158. ↑ David Patrikarakos (11 травня 2022). The demolition of Kharkiv. UnHerd. Архів оригіналу за 11 травня 2022. Процитовано 6 вересня 2022. (англ.)
  159. ↑ а б Документація воєнних злочинів Російської Федерації. Майдан. Процитовано 6 вересня 2022.
  160. ↑ Богдан Боденчук (1 вересня 2022). На Тернопільщині відкрили документальну виставку про зруйнований Харків. Суспільне. Тернопіль. Архів оригіналу за 2 вересня 2022. Процитовано 6 вересня 2022.
  161. ↑ У Бережанах відкрилася фотовиставка про зруйнований Харків. Харків Times. 4 вересня 2022. Архів оригіналу за 4 вересня 2022. Процитовано 6 вересня 2022.
  162. ↑ РОЗЛАМ. Документальна виставка з Харкова. Майдан. Процитовано 6 вересня 2022.
  163. ↑ Статті та публікації Наталії Зубар на сайті «Майдан». Архів оригіналу за 29 березня 2020. Процитовано 16 квітня 2020.
  164. ↑ 2013 Day of Compassion Award = Премія Дня співчуття 2013. Мережа соціальної психології. Архів оригіналу за 3 грудня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  165. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 203. (англ.)
  166. ↑ Майдан. Контакти. Архів оригіналу за 29 травня 2013. Процитовано 11 квітня 2020.
  167. ↑ Харків ніколи не був столицею, - харківський журналіст. Zaxid.net. 9 жовтня 2008. Процитовано 12 квітня 2020.
  168. ↑ Day of the Ukrainian Political Prisoner 35 years on – what has changed?. The Ukrainian Helsinki Human Rights Union. 11 January 2007. Процитовано 12 квітня 2020. (англ.)
  169. ↑ У Януковича засекретили вже й кількість секретних паперів?. УНІАН. 28 вересня 2010. Архів оригіналу за 7 травня 2015. Процитовано 12 квітня 2020.
  170. ↑ Сайти міністерств виконують функції PR-департаментів міністрів. ZN.UA. 18 травня 2011. Процитовано 12 квітня 2020.
  171. ↑ Наталка Коваленко, Марічка Набока (19 травня 2011). Влада на своєму сайті. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 14 квітня 2021. Процитовано 12 квітня 2020.
  172. ↑ Інтерактивний проект з моніторингу виборчого процесу отримав понад тисячу скарг на порушення закону про вибори. 15 жовтня 2012. Архів оригіналу за 14 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  173. ↑ Анна Полуденко (15 жовтня 2012). Мажоритарники повернуть свої інвестиції після виборів?. Голос Америки. Архів оригіналу за 1 жовтня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  174. ↑ Передвиборча гонка в Україні стає дедалі агресивнішою. Голос Америки. 22 жовтня 2012. Архів оригіналу за 20 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  175. ↑ Євгеній Дорофєєв (18 вересня 2012). Порушення під час виборчої кампанії фіксують на інтерактивній карті. Ye.ua. Архів оригіналу за 8 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  176. ↑ Експерти називають відеоспостереження одним із чинників невисокого рівня участі громадян у виборах. УНІАН. 19 листопада 2012. Процитовано 12 квітня 2020.
  177. ↑ Катерина Бачинська (20 листопада 2012). «Найбільший порушник — держава». Україна молода. Процитовано 12 квітня 2020.
  178. ↑ До друкарні, яка виготовляє листівки для Євромайдану, кинули «коктейль Молотова». Українська правда. 31 січня 2014. Архів оригіналу за 22 липня 2019. Процитовано 12 квітня 2020.
  179. ↑ Володимир Балита (31 січня 2014). У Харкові в друкарню Євромайдану кинули «коктейль Молотова». Архів оригіналу за 28 лютого 2022. Процитовано 12 квітня 2020.
  180. ↑ Наталя Ляшенко (16 квітня 2015). Вільний Університет Майдан Моніторинг: Ми розвиваємо в людей критичне мислення. Майдан. Процитовано 12 квітня 2020.
  181. ↑ Наталія Зубар (1 березня 2018). Третій рік Школи Соціальних Посередників. Майдан. Архів оригіналу за 10 серпня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  182. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 196, 202. (англ.)
  183. ↑ Катерина Терещенко (18 вересня 2013). Кіногордощі Харківської області: перший кіносеанс, найстаріший театр та наймолодший фестиваль (ФОТО). Слобідський край. Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  184. ↑ Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Студентська життя. Кіностудія «ХПІ-фільм». Архів оригіналу за 22 квітня 2020. Процитовано 12 квітня 2020.
  185. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 196—197. (англ.)
  186. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 197, 199. (англ.)
  187. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 196, 200. (англ.)
  188. ↑ Vitalii Ovcharenko. Interview with Nataliia Zubar. Three Revolutions: Mobilization and Change in Contemporary Ukraine II: Theoretical Aspects and Analyses on Religion, Memory, and Identity… P. 199. (англ.)

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Зубар Наталія Володимирівна
Наталія Зубар
у соціальних мережах
Наталія Зубар на сайті Facebook
Наталія Зубар на сайті Twitter
Наталія Зубар на сайті YouTube
Наталія Зубар на сайті Instagram
Наталія Зубар на сайті LinkedIn

Інтерв'ю із Наталією Зубар

[ред. | ред. код]

Публікації Наталії Зубар

[ред. | ред. код]

Відео із Наталією Зубар

[ред. | ред. код]

Відео Наталії Зубар

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зубар_Наталія_Володимирівна&oldid=42587147