Львівський академічний театр імені Леся Курбаса — Вікіпедія

Львівський академічний театр імені Леся Курбаса
Будівля театру
49°50′31″ пн. ш. 24°01′31″ сх. д. / 49.842° пн. ш. 24.0254° сх. д. / 49.842; 24.0254
Країна	Україна
Місто	Львів
Тип	театр, трупа
Відкрито	1988
Керівництво	Цьона Олег Михайлович
kurbas.lviv.ua
Ідентифікатори і посилання
Львівський академічний театр імені Леся Курбаса у Вікісховищі

Львівський академічний театр імені Леся Курбаса — створений у 1988 році Володимиром Кучинським та групою молодих акторів, котрі, як і видатний український режисер Лесь Курбас зі своїми колегами у 1918 році, відчули потребу «…вернутися прямо до себе, …сказати щось нове, тому, і тільки тому, створити театр». Директором-художнім керівником театру з 2019 року є Цьона Олег Михайлович^[1].

Від часу свого заснування театр імені Леся Курбаса переріс в один з найбільш відомих театральних колективів, як в Україні, так i за її межами. Вистави театру «Сад Нетанучих Скульптур" за Ліною Костенко, «Благодарний Еродій», «Наркіс» та «Silenus Alcibiadis» за Григорієм Сковородою, «Між двох сил» за Володимиром Винниченком, «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та «Апокрифи» за Лесею Українкою, «Сни» та «Забави для Фауста» за Федором Достоєвським, «Хвала Еросу» за Платоном, «Марко Проклятий або Східна легенда» за поезіями Василя Стуса, «Чекаючи на Ґодо» за С. Беккетом гідно репрезентували Україну та здобули високі нагороди на численних міжнародних театральних фестивалях. Театр першим здійснив сценічні постановки діалогів Григорія Сковороди, Платона, поезії Василя Стуса і драматичних поем Ліни Костенко.

Авторами проєкту будівлі театру-вар'єте були З. Федорський та С. Мацудзінський. Спорудження витримано у стилі модернізованого історизму початку XX століття. П'ятиповерхівка збудована з цегли, зверху вкрита черепицею. На рівні третього поверху фасадна стіна розчленована напівколонами, які спираються на консолі, а завершуються готичними башточками і скульптурами химер. У композиції фасаду переважають вертикальні акценти, доповнені горизонталями карнизів і тяг, які ділять фасад на яруси. Вікна мають прямокутну або стрільчасто-арочну форму. Над центральним входом, який веде до театрального фоє, нависає широкий балкон; бічний вхід веде на верхні поверхи. Фасад будівлі декорований у стилістиці сецесії та неоґотики^[2].

Овальний зал завглибшки 11,5 та заввишки 6,5 метрів з дзеркалом сцени 4,5 на 5,5 метра. У конструкціях балок та лож використаний метал. Орнаментальні розписи Зиґмунта Балька, балкони оздоблені барельєфами Францішка Берната. Завіса «Вакханалія»  Мар'яна Ольшевського^[3].

У 1908 році Віденським архітектурним бюро був запроєктований триповерховий театральний будинок в стилі модерн. А в 1909 році проєкт був перепроєктований львівськими архітекторами Зиґмунтом Федорським та Станіславом Мацудзінським. Архітектори створили не лише споруду в неоґотичному стилі, а і оформили приміщення всередині, створили інтер'єр. Орнаментальний живопис Зиґмунда Балька перетворив стелю на фантастичну квітку. Фасад будинку, та в інтер'єрі балкон і дзеркало сцени були прикрашені гротескними барельєфами Францішка Берната на середньовічні та театральні мотиви. Елегантний, розкішний інтер'єр театру вражав своєю красою.

На стенді на вул. Вірменській (1911 –  1918 рр.) була розміщена афіша «Казіно де Парі», де йшлось про демонстрацію оперети Йозефа Штрауса «Кажан» (нім. Die Fledermaus). У 1911—1918 рр. у вар'єте діяв кінотеатр, можливо йдеться про демонстрацію першої екранізації 1917 року Ернста Любіча – «Das Fidele Gefängnis».

У 1916—1918 рр. власником кінотеатру був Червоний хрест. У 1916 році кінотеатр змінює свою назву на «Кінотеатр Червоного Хреста». Значну частину своїх прибутків віддавав для допомоги солдатам і їх родинам.

Кінотеатр проіснував до 1918 р. Перестав функціонувати після того, як у Львові після закінчення Першої світової війни припинило свою діяльність представництво віденської студії «Уранія».

З 1920 року у приміщенні запрацював літературно-мистецький театр «Баґателя». Найуспішніші роки роботи театру були за часи директорства пана Броніслава Броновського. Критики називали цей театр справжнім мистецьким кабаре на зразок найкращих західних традицій.

У 1925 році запрацював сімейний дансинґ, який став дуже популярною забавою серед львів'ян. Також це приміщення полюбляли й українські театральні діячі. Так, наприклад, у 26-му, 27-му роках тут виступала із виставами трупа Стадника.

У 30-их роках, у час розквіту джазу, на сцені Казино де Парі частими гостями були найрізноманітніші джазові виконавці з усього світу. У 37-му та 39-му роках навіть виступав зі своїм гуртом Еді Рознер.

І вже з 1940 року приміщення перейшло у власність радянської адміністрації. Тут діяла державна обласна філармонія з оркестром. На початку 1950-тих років в будинку функціонував Палац піонерів. У 1960-тих роках у приміщенні розташувався Обласний центр народної творчості.

В кінці 80-тих, коли почався рух студійних театрів, 1988 рік відзначився особливою подією - народженням Львівського Українського Молодіжного Театру, який згодом став Театром ім. Леся Курбаса.

2 березня 2020 року відбувся святковий вечір з нагоди 110-ти річчя відкриття театру вар'єте «Casino de Paris» із презентацією виставки «Історії. Простір. Час», присвяченої історії приміщення.^[4]

Від часу свого заснування Театр імені Леся Курбаса переріс в один із найвідоміших театральних колективів, як в Україні, так і за її межами. Вистави театру «Сад Нетанучих Скульптур" за Ліною Костенко, «Благодарний Еродій», «Наркіс» та «Silenus Alcibiadis» за Григорієм Сковородою, «Між двох сил» за Володимиром Винниченком, «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та «Апокрифи» за Лесею Українкою, «Сни» та «Забави для Фауста» за Федором Достоєвським («Злочин і кара»), «Хвала Еросу» за Платоном («Бенкет»), «Марко Проклятий або Східна легенда» за поезіями Василя Стуса, «Чекаючи на Ґодо» за С. Беккетом, гідно репрезентували Україну та здобули високі нагороди на численних міжнародних театральних фестивалях.

• 1988 — «Сад нетанучих скульптур» за Ліною Костенко; реж. Володимир Кучинський
• 1988 — «Двір Генріха III» А. Дюма; реж. Володимир Кучинський
• 1988 — «Закон» за п'єсою Володимира Винниченка; реж. Володимир Кучинський
• 1989 — «На полі крові» за поемою Лесі Українки; реж. Володимир Кучинський
• 1990 — «Йоганна, жінка Хусова» за поемою Лесі Українки; реж. Володимир Кучинський
• 1990 — «Між двох сил» В. Винниченка; реж. Володимир Кучинський
• 1994 — «Забави для Фауста» за романом «Злочин і кара» Федора Достоєвського; реж. Володимир Кучинський, художник — Олександр Оверчук, художниця з костюмів — Ольга Баклан, художник зі світла — Петро Гуменюк^[5]
• 1995, 17 грудня — «Апокрифи» за драматичною поемою «На полі крові» і драматичним етюдом «Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки; реж. Володимир Кучинський, художник — Володимир Кауфман («На полі крові») та Володимир Фурик («Йоганна, жінка Хусова»), художники з костюмів — Наталія Шимін («На полі крові») та Володимир Фурик («Йоганна, жінка Хусова»)^[6]
• 2001, 20 квітня — «Марко проклятий, або східна легенда» за текстами Василя Стуса; реж. Володимир Кучинський, художниця — Наталія Шимін, музичне оформлення — Наталка Половинка^[7]
• 2004, 15 березня — «Богдан» за п’єсою КЛІМа; реж. Володимир Кучинський^[8]
• 2006, 30 листопада — «MA-NA-HAT-TA» за радіоп'єсою «Добрий Бог Мангеттену» Інґеборґ Бахман; реж. Володимир Кучинський^[9]
• 2008, 18 червня — «Амнезія, або маленькі подружні злочини» за п'єсою Еріка-Емманюеля Шмітта; реж. Володимир Кучинський, художник — Володимир Кауфман, художниця з костюмів — Наталія Шимін, пластичні етюди — Ольга Семьошкіна^[10]
• 2009, 9 жовтня — «Формули екстази» за поезіями Богдана-Ігоря Антонича; реж. Володимир Кучинський^[11]
• 2011, 25 березня — «Лісова пісня» за драмою Лесі Українки; реж. Андрій Приходько, музична режисерка — Мар'яна Садовська, сценографія/костюми — Богдан Поліщук, хореографиня — Нінель Збєря^[12]
• 2013, 28 квітня — «Так казав Заратустра» за філософською концепцією Фрідріха Ніцше, текстовою концепцією КЛІМа; реж. Володимир Кучинський^[13][14]
• 2014, 26 листопада — «…П'єса Шекспіра „12 ніч“ зіграна акторами далекої від Англії країни що і не знали ніколи слів Шекспіра» КЛІМ по сюжету «Дванадцятої ночі» Вільяма Шекспіра; реж. Євген Худзик^[15]
• 2015, 20 лютого — «Memento Vivere» за Роменом Гарі; реж. Роман Валько^[16]
• 2015, 3 жовтня — «Благодарний Еродій» за філософським діалогом Григорія Сковороди; реж. Володимир Кучинський, сотворитель образів та візій — Богдан Поліщук, забава з голосом і співом — Тамара Ґорґішелі, навчителі пластики і рухів — Андрій Водичев, Ольга Сємьошкіна, гра світла — Володимир Стецькович^[17][18]
• 2016, 8 березня — «Ножі в курях, або Спадок мірошника» Девіда Гарровера; реж. Володимир Кучинський^[19][20]
• 2016, 8 травня — «Раптом минулого літа» за Теннессі Вільямсом; пост. Ніл Флекмен^[21][22]
• 2017, 22 грудня — «Впольована пристрасть, або підслухані пісні княжого саду» Галини Листвак та Ольги Ренн; реж. Богдан Поліщук^[23]
• 2017, 28 грудня — «Дихання» Дункана МакМіллана; реж. Євген Худзик, худ. сценічного простору — Сергій Савченко, худ. костюмів — Юлія Рибка, худ. світла — Олеся Правдивець^[24][25].
• 2018, 19 травня — «Королева краси» Мартіна Мак-Дони; реж. Ігор Задніпряний, сценографія — Володимир Стецькович, худ. костюмів — Ольга Гнатюк^[26][27][28]
• 2018, 29 листопада — «Перехресні стежки» інсценізація Івана Уривського за повістю Івана Франка; реж. Іван Уривський, хореограф — Павло Івлюшкін, худ. костюмів — Ольга Гнатюк^[29][30]
• 2019, 10 травня — «Маркіза де Сад» за мотивами творів Юкіо Місіми; реж. Андрій Приходько, костюми — Юлія Рибка, хореографія — Нінель Збєря, музика — Наталія Рибка-Пархоменко^[31][32]
• 2019, 27 грудня — «Кабаре Бухенвальд» триптих KLIMa (Вечір І «Безкінечні жіночі розмови насправді щасливих жінок»); реж. Володимир Кучинський, сценографія — Володимир Стецькович, костюми — Юлія Рибка-Коваль, музика — Олесь Коваль, пластика — Дарина Тураш^[33][34].
• 2020, 6 листопада — «Небезпечні зв'язки» Крістофера Гемптона; реж. Ніл Флекман, худ. Володимир Стецькович, худ. костюмів — Юлія Рибка-Коваль, комп. Umut Deniz Topcuoglu^[35][36]

Цей розділ не містить посилань на джерела. Ви можете допомогти поліпшити цей розділ, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (травень 2023)

Театр першим здійснив сценічні постановки діалогів Григорія Сковороди, Платона, поезій Василя Стуса, Богдана Антонича, драматичних поем Ліни Костенко.

Увесь цей час театр працював як унікальний методологічний центр, опанував і розробив цикл театральних методик та тренінгів акторської психофізики, пластики, голосу, провів серію спільних проєктів з Workcenter Єжи Гротовського (Італія), Школою драматичного мистецтва Анатолія Васильєва (Росія), Осередком театральних практик «Gardzienice» (Польща), Саратозьким міжнародним театральним центром (США), проводив цикл лекцій та майстер-класів в Єльському, Колумбійському, Пенсильванському та інших університетах і театральних школах США.

Критика називає цей колектив унікальним театральним явищем, бо він повернув українській сцені інтелектуальний престиж, створив свою методологічну школу і поєднав багатогранну сценічну практику з процесом пізнання Людини.

З 1994 року Театр імені Курбаса проводить свій власний міжнародний театральний фестиваль «Театр: Метод і Практика». Веде активну міжнародну діяльність, є членом міжнародної театральної мережі IETM.

Окрім того, театр імені Курбаса є унікальною для України театром-школою, що виховала не одне покоління акторів та режисерів спершу в Студії театру, а з 2001 року на базі Львівського Національного університету імені Івана Франка^[37].

• Олег Цьона — директор-художній керівник театру, актор;
• Володимир Кучинський — головний режисер;
• Олесь Коваль — помічник режисера;
• Олександра Шутова — керівниця літературно-драматургічної частини;
• Юлія Рибка-Коваль — художниця костюмів;
• Петро Гуменюк — художник зі світла.

• Береза Микола Мечиславович
• Водичев Андрій Володимирович
• Горгішелі Тамара
• Каспрук Тетяна
• Козак Андрій
• Козакевич Оксана
• Колісник Василь Богданович
• Мазур Марина
• Онещак Марія
• Онещак Олег Анатолійович
• Петрук Андрій
• Позняк Вероніка
• Рибка-Пархоменко Наталія
• Свіжінський Марко
• Соколов Денис
• Стефанов Олег Дмитрович
• Федорчук Ярослав
• Цьона Олег Михайлович

• Офіційний сайт Львівського академічного театру імені Леся Курбаса [Архівовано 20 червня 2013 у Wayback Machine.]
• Лесь Курбас: Розумний Арлекін [Архівовано 23 лютого 2020 у Wayback Machine.]
• Ліза Олійник Лесь Курбас — Розумний Арлекін. Портретний колаж [Архівовано 21 жовтня 2020 у Wayback Machine.]