Мультикультуралізм — Вікіпедія

Мультикультуралізм — явище суспільного життя^[1], яке полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур. Також цим словом називають філософський світогляд і філософську теорію, які стверджують, що наявність у суспільстві багатьох культур — це природний стан суспільного життя і до нього треба ставитись відповідно. З точки зору мультикультуралізму крайністю і відхиленням від норми є намагання утвердити у суспільному житті одну єдину «загальноприйняту» культуру, що часто буває у суспільствах тоталітарного типу.

Вперше прикметник «мультикультурний» використав у 1941 р. Е. Гаскел у творі «Ланс: історія мультикультурного народу» в космополітичному значенні як змішування національностей та розширення ідентичностей. Пізніше, у 1957 р., під іменником «мультикультуралізм» розуміють різноманіття мов та культур (як мультилінгвізм), а з 1962 р. термін «мультикультурний» використовують для опису демографічної ситуації мегаполісів, населених людьми різного культурно-етнічного походження та матеріального достатку.

Мультикультуралізм — один з аспектів толерантності, що полягає у вимозі паралельного існування культур з метою їхнього взаємного проникнення, збагачення та розвитку у загальнолюдському руслі масової культури. Ідея мультикультуралізму висувається головним чином у економічно розвинених країнах Заходу, де спостерігається значний приплив іммігрантів. У сучасній Європі мультикультуралізм передбачає насамперед включення (іноді, навіть насильницьке) до її культурного поля елементів культур іммігрантів із відсталих країн «третього світу». При цьому не враховуються негативні наслідки такого «включення».^[⇨]

Держави, які втілюють багатокультурні ідеали, існували, можливо, з давніх часів. Імперія Ахеменідів, заснована Киром Великим, провадила політику включення та терпимості до різних культур^[2].

Історичним прикладом мультикультуралізму була Габсбурзька монархія, що розпалася в 1918 році і під дахом якої разом проживали різні етнічні, мовні та релігійні групи. Однією з основ цієї багатовікової державної структури був габсбурзький принцип «живи і дай жити». Наслідки цієї полікультурної політичної системи все ще можна статистично виміряти сьогодні, особливо позитивні відносини довіри між громадянами та владою (так званий Габсбурзький ефект) все ще можна побачити в кожній з країн, територія яких колись входила у Австро-Угорщину^[3].

Критики мультикультуралізму стверджують, що у результаті виходить повна руйнація багатовікових культурних підвалин, розвинених культурних традицій, оскільки подібне змішання у кращому випадку веде до еклектичного усереднення, оскільки мігранти мають нижчий рівень розвитку, що підвищується, а цільова країна має більш високий рівень розвитку, який падає^{[4][5][6][7][8]}.

У 2010-і роки низка лідерів європейських країн, які дотримуються правих, правоцентристських і консервативних поглядів (А. Меркель, Д. Кемерон, Н. Саркозі), заявляли, що політика мультикультуралізму у їхніх країнах провалилася^[9][10][11].

Оскільки мультикультуралізм захищає групові інтереси і цінності, то він може критикуватися і з боку класичного лібералізму, який ставить на перше місце індивідуальні свободи і права.

Критики мультикультуралізму можуть стояти на позиції культурно-соціальної інтеграції різних етнічних та культурних груп відповідно до існуючих законів та цінностей країни. Крім цього, критики можуть наполягати на асиміляції різних етнічних і культурних груп, що призводить до єдиної національної ідентичності.

Постійний представник Росії при НАТО Дмитро Рогозін, виступаючи 8 вересня 2011 року на третьому Світовому політичному форумі в Ярославлі з доповіддю з національного питання, обрушився з критикою на європейську політику мультикультуралізму, де заявив, що толерантність і мультикультуралізм працюють не на інтеграцію чи асиміляцію, а на сегрегацію і створення п'ятої колони Півдня, яка прагне підірвати захід зсередини^[12].

Там же, на Ярославському форумі, виступив із доповіддю голова Конституційного Суду РФ Валерій Зорькін. Він розповів про кризу теорії національної держави та про альтернативну концепцію національно-державної інтеграції різних етнорелігійних груп, що отримала назву мультикультуралізму, а також про її провал^[13].

У 2011 році президент Франції Ніколя Саркозі у відповідь на питання про мультикультуралізм під час ефіру на каналі TF1 заявив про повний провал політики мультикультуралізму у Франції: «Так, це провал. Щоправда полягає в тому, що у всіх наших демократіях надто піклуються про ідентичність тих, хто прибуває, і замало — про ідентичність сторони, що приймає. Суспільство, в якому громади співіснують поряд одна з одною, нам не потрібне. Якщо хтось приїжджає до Франції, то він має влитися в єдину спільноту, яка є національною. Якщо хтось із цим не згоден, нехай не приїжджає до Франції. Наші співвітчизники, які сповідують іслам, повинні мати можливість жити і практикувати релігію, як і всі інші наші співгромадяни», що належать іншим конфесіям, «але мова повинна йти лише про французький іслам, а не іслам у Франції»^[14][11].

Крім того, лідер вкрай правих, Марін Ле Пен, в одному зі своїх виступів провела паралель між практикою масових демонстративних молитов мусульман на вулицях французьких міст (організуються для демонстрації численності та внутрішньої солідарності ісламської громади), та нацистською окупацією^[15].

Норвежець Андерс Брейвік, який зізнався у скоєнні подвійного теракту 22 липня 2011 року, головним об'єктом для своєї критики обрав саме європейську політику мультикультуралізму:

Як мету використання [карабіна, купленого Брейвіком] у заяві я вказав «полювання на оленів», хоча й дуже хотілося написати правду — «кара культурних марксистів і мультикультуралістських зрадників категорії А і Б», просто щоб подивитися реакцію^[16].

У статті літературного журналу Hudson Review Брюс Бавер пише про те, що він бачить, як розвивається відраза до ідеї та політики мультикультуралізму в Європі, особливо в Нідерландах, Данії, Великобританії, Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччині та Росії^[17].

• С. В. Дрожжина. Мультикультуралізм: теоретичні і практичні аспекти. // «Політичний менеджмент»: наук. журнал / голов. ред. Ю. Ж. Шайгородський. — №  3, 2008. — С. 96-106.
• О. В. Губенко. Проблема геополітичного вибору України і соціально-психологічні особливості мультикультурного синтезу як чинника соціально-історичного розвитку. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. Збірник наукових праць / За заг. ред. члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського. — К.: Інститут соціальної та політичної психології АПН України. Випуск 7. 2008.
• В. В. Миронов. Мультикультурализм [Архівовано 15 липня 2014 у Wayback Machine.]. Философия: Учебник для вузов / Под общ. ред. В. В. Миронова. — М.: «Инфра-М», 2005. (рос.)
• Д. В. Ковальов. Мультикультурність — причина краху ідеї Єдиної Європи [Архівовано 15 травня 2012 у Wayback Machine.]
• Д. В. Ковальов, П. В. Ковальов Повстання ідентичності^{[недоступне посилання з липня 2019]}. — Дн.: ВКК Баланс-Клуб, 2016. — 304 с. — [1] [Архівовано 20 вересня 2016 у Wayback Machine.]ISBN 978-966-494-039-6 [Архівовано 20 вересня 2016 у Wayback Machine.].

• Мультикультуралізм // Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей / наук. кер. проєкту: Барбара Кассен і Констянтин Сігов. — Київ : Дух і літера, 2009. — Т. 1. — С. 326-329.

Це незавершена стаття про культуру. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.