Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль — Вікіпедія

Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль

нім. Landessternwarte Heidelberg-Königstuhl
49°23′55″ пн. ш. 8°43′15″ сх. д. / 49.3986° пн. ш. 8.72083° сх. д. / 49.3986; 8.72083
Країна	Німеччина
Розташування	Гайдельберг
Організація	Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла
Код	024
Висота	560 м
Відкрито	1774
Сайт:	lsw.uni-heidelberg.de
Інструменти:
Рефрактор Канна	20-см дерев'яний рефрактор
Телескоп Брюс	25-см телескоп і два 40-см астрографи
Телескоп Вальца	72-см ньютонівський рефлектор
Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль (Німеччина)
Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль у Вікісховищі

Обсерваторія Гайдельберг-Кенігштуль (нім. Landessternwarte Heidelberg-Königstuhl) — астрономічна обсерваторія на горі Кенігштуль^[de] на околиці міста Гайдельберг у Німеччині. Обсерваторія входить до складу Центру астрономії Гайдельберзького університету, поруч з нею розташовані Інститут астрономії імені Макса Планка і Будинок Астрономії. Попередниця обсерваторії була заснована 1774 року в сусідньому місті Мангайм, але погіршення умов спостереження призвело до переїзду обсерваторії до Гайдельберга у 1898 році.

Оригінальні інструменти обсерваторії походять від Мангаймської обсерваторії^[de], заснованої в 1774 році. Через погіршення умов спостереження обсерваторія була тимчасово переміщена в Карлсруе в 1880 році. В наступні роки обговорювалися три місця для будівництва нової обсерваторії, і зрештою було обрано Кенігштуль.

20 червня 1898 року Великий герцог Баденський Фрідріх I урочисто відкрив^[1] Гірську обсерваторію Великого князівства. Астрономічний інститут спочатку складався з двох відділів: астрофізичного під керівництвом Макса Вольфа та астрометричного під керівництвом Вільгельма Валентинера. Валентинер був директором Мангаймської обсерваторії до 1880 року та ініціював її перенесення до Карлсруе. У 1909 році, після виходу Валентинера на пенсію, відділи були об'єднані під керівництвом Макса Вольфа.

Вольф ще студентом побудував приватну обсерваторію в саду будинку своїх батьків на Мерцгассе в Гайдельберзі, яку з часом продовжував вдосконалювати. Він оптимізував астрофотографію та фотографічно відкрив нову комету та туманність Північна Америка.

Після призначення в гірську обсерваторію Вольфу вдалося залучити приватних меценатів для придбання потужних телескопів, у тому числі американку Кетрін Вульф Брюс^[en], яка пожертвувала 10 000 доларів.

Основним напрямком роботи обсерваторії спочатку було дослідження туманностей і пошук астероїдів. Вольф, його колеги та наступники до 1950-х років відкрили понад 800 астероїдів, у тому числі перший виявлений троянський астероїд 588 Ахіллес в 1906 році.

Спільно з Йоганном Палізою з Відня було створено перший фотографічний зоряний атлас для пошуку та ідентифікації щойно відкритих небесних тіл, зоряний атлас Палізи-Вольфа^[en].

У 1967 році поруч з обсерваторією відкрився Інститут астрономії імені Макса Планка.

З 1 січня 2005 року обсерваторія змінила підпорядкування, перейшовши з федерального підпорядкування до складу Гайдельберзького університету. Там вона була об'єднана з Інститутом теоретичною астрофізики і Інститутом астрономічних обчислень в Центр астрономії Гайдельберзького університету^[1].

Тепер обсерваторія працює в галузях позагалактичної та зоряної астрофізики, досліджує активні ядра галактик та квазари, холодні та гарячі зорі, використовує інтерферометрію на Дуже великому телескопі для пошуку екзопланет і ширококутні огляди неба для пошуку найстаріших зір Чумацького Шляху, бере участь у створенні спектрографа Lucifer для Великого бінокулярного телескопа та в роботі обсерваторії космічних променів H.E.S.S.^[1]

• Макс Вольф (1902—1932)
• Ганс Ельзессер (до 1975)
• Іммо Аппенцеллер (до 2006)
• Андреас Квірренбах (з 2006)

На території обсерваторії розташовані такі будівлі:

• Головна будівля (колишній Астрофізичний інститут) містить адміністрацію, майстерню точної механіки, майстерню електроніки, фотолабораторію, столярну майстерню, робочі кімнати, комп'ютерну кімнату та велику бібліотеку з приблизно 23 500 томами. Найстаріші книги (XVIII століття) походять ще з Мангаймської обсерваторії. В головній будівлі також знаходиться 6-метровий купол телескопа Брюс^[de].
• Східний інститут (колишній Астрометричний інститут) на момент відкриття складався з меридіанного залу з двома меридіанними кругами та квадратної оглядової вежі для восьмидюймового рефрактора Канна. Інститут також містив Баденську службу часу та сейсмограф^[2]. Сьогодні колишній меридіанний зал використовується як лекційний зал та як архів фотопластин.
• Співробітники обсерваторії та їхні родини розміщені в житловому будинку. Раніше в будівлі також містились квартири директорів і житло студентів^[2].
• Північний інститут (колишній будинок директора) містить робочі та гостьові кімнати.
• Лабораторії Гаппеля бере початок від художника Карла Гаппеля. Лабораторія містить, серед іншого, джерело планківського чорнотільного випромінювання для калібрування фотометрів для спектроскопії, оптичне вимірювальне обладнання для розробки оптичних систем і центральну обчислювальну систему.
• П'ять куполів телескопів різних розмірів.

Будинки є пам'ятками архітектури. В обсерваторії також створена планетна стежка для ілюстрації структури Сонячної системи.

• 
  Вхід до обсерваторії
• 
  Вигляд обсерваторії з півдня
• 
  Нептун на планетній стежці

Рефрактор Канна (нім. Kann-Refraktor) є найстарішим телескопом обсерваторії. Він названий на честь мецената Л. Канна. Він має діаметр об'єктива 20 см і фокусну відстань 3 м та дерев'яний корпус на екваторіальному монтуванні. Він згадується вже в річному звіті за 1894 рік тодішньої обсерваторії Карлсруе. Спочатку він використовувався для візуального спостереження подвійних зір, але тепер використовується виключно для публічних екскурсій (наприклад, для візуальних спостережень Сонця).

Телескоп Брюс^[de] (нім. Bruce-Teleskop), названий на честь меценатки Кетрін Вульф Брюс^[en], — це астрограф, який складається з телескопа з 25-сантиметровою апертурою і фокусною відстанню 4 м та двох 40-сантиметрових рефракторів для фотографування з фокусною відстанню 2 м. Пристрій почав працювати в 1900 році й використовувався для зйомки тисяч фотопластинок і відкриття численних астероїдів, частково у співпраці з Йоганном Палізою у Відні. Каталог відзнятих фотопластинок доступний в інтернеті^[3]. Тепер телескоп використовується для екскурсій.

Телескоп Вальца (нім. Waltz-Teleskop), названий на честь його засновника Б. Вальца^[4] — це ньютонівський телескоп з діафрагмою 72 см, який працює у фокусі Несміта. Він був введений в експлуатацію в 1906 році і став першим великим телескопом від Карла Цейсса. На телескопі здебільшого виконують спостереження за допомогою спектрографа з метою пошуку екзопланет^[5]. Це єдиний телескопом обсерваторії, який досі використовується для наукових досліджень.

15-сантиметровий подвійний астрограф, який до 1898 року знаходився в приватній обсерваторії Вольфа і використовувався, серед іншого, для відкриття астероїда Брюсія^[6] — першого астероїда, відкритого фотографічний способом^[7]. Коли обсерваторія була заснована, астрограф перемістився в купол телескопа на південь від головної будівлі, ставши частиною обладнання тодішнього Астрофізичного інституту^[2]. Сьогодні вона експонується в будівлі Східного інституту.

У власній майстерні інституту в 1963 році був виготовлений телескоп Шмідта діаметром 40 см з фокусною відстанню 90 см. Телескоп має велике поле зору в чотири градуси й найкраще підходив для зйомок зоряних полів або (у поєднанні з призмою спектроскопа) одночасного вимірювання великої кількості зоряних спектрів.

У 1988 році був введений в експлуатацію саморобний телескоп Кассегрена з головним дзеркалом 70 см і фокусною відстанню 5,6 м. Він використовувався для моніторингу змінних об'єктів, таких як квазари, за допомогою ПЗЗ-камери.

Ще один телескоп Кассегрена з 50-сантиметровим головним дзеркалом і фокусною відстанню 6,95 метра також був виготовлений у власній майстерні обсерваторії в 1978 році. Основною сферою його застосування була фотометрія зір і поляриметрія.

Історичний шестидюймовий рефрактор 1859 року використовувався для дослідження зоряних скупчень, а також для навчальних цілей до 1924 року, а потім був виведений з експлуатації. У 1957 році пристрій було передано місту Карлсруе, де він був установлений в обсерваторії Карлсруе^[de].

7,5-сантиметрове меридіанне коло з інвентарю колишньої обсерваторії Карлсруе через недостатню точність використовувалося лише для навчальних цілей^[2].

15-сантиметрове меридіанне коло, яке було придбано під час заснування обсерваторії в 1898 році. Воно використовувалось як основний інструмент Астрометричного інституту та для вимірювання часу службою часу. Для калібрування меридіанного кола в 100 м на південь і на північ від нього розташовувались хатинки зі штучною зорею^[de][2].

У 1977 році був введений в експлуатацію телескоп Річі-Кретьєна-Кассегрена фірми Carl Zeiss з діаметром головного дзеркала 75 см і фокусною відстанню 6 м. Телескоп має азимутальне кріплення і комп'ютерне керування по обох осях. Він використовується в основному для фотографування галактик і зоряних скупчень за допомогою ПЗЗ-камери, переважно в червоному спектральному діапазоні. Його перевезли до Намібії в 2005 році в рамках проєкту ATOM (англ. Automated Telescope for Optical Monitoring, автоматичний телескоп для оптичного моніторингу)^[8].

• Центр астрономії Гайдельберзького університету
• Інститут астрономії імені Макса Планка

• Uwe Reichert: Hundert Jahre Landessternwarte Heidelberg-Königstuhl. In: Sterne und Weltraum. Jahrgang 37, Nr. 11, Dezember 1998, S. 1036—1044.
• Landesamt für Denkmalpflege (Hrsg.): Denkmaltopographie Bundesrepublik Deutschland, Kulturdenkmale in Baden-Württemberg, Stadtkreis Heidelberg. Thorbecke-Verlag 2013, ISBN 978-3-7995-0426-3.

• Офіційний сайт обсерваторії [Архівовано 16 березня 2018 у Wayback Machine.]