Світловий тиск — Вікіпедія

Світлови́й тиск — тиск, який світло чинить на тіло, в якому поглинається, або від якого відбивається.

Теоретично існування світлового тиску передбачив Максвелл в 1871 році, а експериментально дослідив П. М. Лебедєв у 1900.^[2]

Світло складається з фотонів, кожен з яких має імпульс

${\displaystyle p_{ph}={\frac {\hbar \omega }{c}}}$,

де ${\displaystyle \omega }$ — циклічна частота, ${\displaystyle \hbar }$ — зведена стала Планка, c — швидкість світла у вакуумі.

За законом збереження імпульсу при поглинанні фотона цей імпульс передається тілу, що його поглинуло. При відбитті світла імпульс фотона змінюється на протилежний, а тіло, від якого відбивається світловий промінь, отримує вдвічі більший імпульс.

Якщо на одиницю поверхні тіла в одиницю часу падає n' фотонів, поглинаючись в ній, то тиск на поверхню P дорівнює

${\displaystyle P={\frac {n\hbar \omega }{c}}={\frac {I}{c}}}$,

де I — потік світлової енергії.

При відбитті світла поверхнею тіла світловий тиск вдвічі більший. При проходженні фотона наскрізь світлового тиску не виникає. Тому в загальному випадку наведену формулу потрібно скоригувати з врахуванням цих процесів.

Світловий тиск в реальних умовах слабкий, однак його можна використати в умовах космічного простору для побудови фотонних вітрил. Сонячне вітрило використовує для розгону космічного корабля у вакуумі тиск світла. На лютий 2008 року на практиці експеримент не реалізований — проте в 2005 році була спроба запуску сонячного вітрильника Космос 1, який навіть не був виведений в космос через відмову ракети-носія при старті.

Це незавершена стаття з фізики. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.