Семюел Інсулл — Вікіпедія

Семюел Інсулл
англ. Samuel Insull
Народився11 листопада 1859(1859-11-11)[1][2]
Лондон, Сполучене Королівство
Помер16 липня 1938(1938-07-16)[1][2] (78 років)
Париж, Франція
·інфаркт міокарда
Похованняцвинтар Патні-Вейл
Країна Велика Британія
 Сполучене Королівство
Діяльністьпідприємець
Знання мованглійська
У шлюбі зGladys Wallisd

Семюел Інсулл (англ. Samuel Insull, 11 листопада 1859(18591111), Лондон — 16 липня 1938, Париж) — американський бізнес-магнат, був новатором в області електроенергетики та інвестором у районі Чикаго, міста, що відіграло вагому роль у народженні комплексної електричної інфраструктури у США. Він також відповідальний за будівництво Чиказького оперного театру в 1929 році[3].

Після Великої депресії його величезна імперія холдингової компанії «Midwest» розвалилася і його звинувачували в особистому прибутку, продаючи нічого не варті акції інвесторам, які нічого не підозрювали та довіряли йому через його позицію та репутацію. Інсулл спочатку втік у Францію, а потім перебрався до Греції, де ще не був укладений договір про екстрадицію до США. Пізніше його все ж затримали в Туреччині і повернули в Штати. У 1934 році порушили справу за обвинуваченням у шахрайстві, але він був виправданий під час судового розгляду[4][5][6] .

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Семюел Інсулл народився 11 листопада 1859-го в Лондоні. Він був сином Емми Шорт і Семюела Інсулла-старшого, торговця та проповідника, що активно захищав інтереси руху, покликаного зменшити або заборонити вживання алкоголю. У нього також був брат Мартін Інсулл. Свою кар'єру Семюел почав у 14 років як помічник офісних службовців у різних установах[7]. Пізніше став стенографістом у журналі «Vanity Fair», а потім у дев'ятнадцять прийшов за оголошенням у телефонну компанію Томаса Едісона, де був розподілений у лондонський офіс на посаду оператора телефонної станції.

1881 року, у 21 рік, Інсулл емігрував до США, де носив бакенбарди, щоб виглядати старше своїх років[8]. За наступне десятиліття він зумів заснувати власну компанію та побудував електростанції по всій території США. Об'єднавшись з іншими «піонерами Едісона», Інсулл відкрив компанію Edison General Electric, яка згодом стала відомою як «General Electric». Семюел дійшов до посади віце-президента «General Electric», але все одно не був щасливий, тому що хотів стати президентом компанії. Він вирішив переїхати в Чикаго, де очолив «Chicago Edison»[7].

На цьому етапі кар'єри Едісон вперше звинуватив Інсулла в продажності, коли компанія «J.P. Morgan & Co.» розглядала питання злиття з «Thomson-Houston» і «General Electric» для формування нової компанії. Як з'ясувалося, Інсулл шукав для себе вигоду, як в Едісона, так і в його конкурентів[9]. Після того, як інцидент зам'яли, Семюел до 1897 року закінчив опрацювання дворівневих електричних норм, які дозволили багатьом домовласникам зменшити платежі за електрику на 32 % тільки за перший рік[10].

Життя в Чикаго

[ред. | ред. код]
Семюел Інсулл, президент Commonwealth Edison. 1910 рік.
Інсулл на обкладинці журналу Time,
листопад 1926
Інсулл на обкладинці журналу Time,
листопад 1929

До 1907 року компанії Chicago Edison і Commonwealth Electric Light & Power Co. формально об'єдналися в одну холдингову компанію Commonwealth Edison. До 1920 року ця компанія використовувала більше 2 тонн вугілля в рік; 6 тис. співробітників обслуговували 500 тис. клієнтів; річний дохід склав майже 40 млн доларів.

Магнат Інсулл контролював імперію в 500 млн доларів, у той час як його особистий статок оцінювався в 27 млн дол. доларів[11]. Проте під час Великої депресії його холдинг звалився, знищивши всі заощадження 600 тис. акціонерів. Це призвело до народження Закону про комунальні холдингові компанії[en] 1935 року. Після краху Інсулл спочатку втік у Францію, а потім перебрався до Греції, де ще не був укладений договір про екстрадицію до США. Пізніше його все ж затримали в Туреччини і повернули в Штати. У 1934-му було порушено справу за обвинуваченням у шахрайстві[7][12]. Інсулла захищав відомий чиказький адвокат Флойд Томпсон. Його клієнт був визнаний невинним за всіма пунктами[13].

Смерть

[ред. | ред. код]

У 1938-му Семюел разом з дружиною прибув у Париж на День взяття Бастилії. Вона просила його не їхати на метро, оскільки у чоловіка були проблеми з серцем, але той привселюдно оголосив, що він «тепер людина бідна», і спустився по довгому сходовому прольоту на станцію «Конкорд» під Площею Згоди. Він помер від серцевого нападу, який трапився, коли Інсулл підходив до контролера. У нього було в той час у його кишені 30 франків і 84 центів і він був ідентифікований за білетом готелю кишені[13]. На момент смерті Інсулл отримував щорічну пенсію у розмірі 21 тис. доларів від своїх колишніх компаній[14].

23 липня 1938 року він був похований поблизу своїх батьків на кладовищі Путні-Вале в Лондоні, місті його народження. Його майно було визнано вартістю близько 1000 доларів[15], а його заборгованість складала 14 000 000 доларів США, відповідно до його волі[16][17].

Особисте життя

[ред. | ред. код]
Еліс Гледіс Волліс у 1893 році.

22 травня 1899 року[18] Семюел одружився з «мініатюрною, гарною і розумною»[19] бродвейській актрисі Еліс Гледіс Волліс (1875-23 вересня 1953; справжнє ім'я — Маргарет Анна Берд[18][13]). Їй було 24 роки, Інсуллу — 41[18]. Популярна в нью-йоркських колах інженю працювала на сцені з самого дитинства. Подружжя жило в особняку недалеко від Либертивилла, Іллінойс (Libertyville, Illinois). У них був один син, Семюел-молодший.

І чоловік, і дружина були меценатами мистецтва. Інсулл допоміг створити Чиказький оперний театр, який відкрили 4 листопада 1929 року показом «Аїди», оперу та її акторів вибрав сам Інсулл[7]. Семюел Інсулл також був відомий своїми благодійними роботами в інших областях, пожертвувавши великі суми грошей місцевим лікарням, а потім закликаючи інших осіб з подібними фінансовими ресурсами робити те саме. Він безкоштовно пожертвував афроамериканським благодійним організаціям у Чикаго, просячи багатих слідувати його прикладу. Після початку Першої світової війни Президент Вудро Вільсон призначив Інсулла головою Ради захисту Іллінойсу; його зусилля дозволили продати військових облігацій на понад мільйон доларів[10].

Культурний спадок

[ред. | ред. код]

Часто вважається, що фільм Орсона Веллса «Громадянин Кейн» є біографією Вільяма Рендольфа Герста, проте частково сценаристів фільму надихнуло і життя Самуїла Інсулла[20]. «Це була справжня людина, яка побудувала оперний театр за власним вибором, і багато чого в фільмі було запозичено з цієї історії», — писав Веллс[21]. Веллс дав Морісу Сейдерману фотографію Інсулла з вусами, щоб використовувати як модель для макіяжу образу старого Чарльза Фостера Кейна[22]:42, 46.

Література

[ред. | ред. код]
  • Drury, George H. (1991). The Historical Guide to North American Railroads: 160 Lines Abandoned or Merged Since 1930. Kalmbach Publishing Co. ISBN 978-0890243565.
  • Evans, Harold, ред. (2004). They Made America: From the Steam Engine to the Search Engine: Two Centuries of Innovators. Little, Brown and Company. с. 496. ISBN 0-316-27766-5. Процитовано 13 вересня 2010.
  • Hughes, Thomas P."The electrification of America: The system builders," Technology and Culture (1979) 20#1 124 – 61.
  • Insull, Samuel (1992). Plachno, Larry (ред.). Memoirs of Samuel Insull: An Autobiography by Samuel Insull. New York: Transportation Trails. ISBN 978-0-933449-17-6.
  • McDonald , Forrest (1962). Insull: The Rise and Fall of a Billionaire Utility Tycoon. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 1-58798-243-9.
  • Morris, Charles R. A Rabble of Dead Money: The Great Crash and the Global Depression: 1929-1939 (PublicAffairs, 2017), pp155 – 66.
  • Wasik, John F. (2006). The Merchant of Power: Sam Insull, Thomas Edison, and the Creation of the Modern Metropolis. New York: Palgrave Macmillan. ISBN 978-1-4039-6884-5.

Pacifists Taylor, Arthur R. "Capital losses to the public in the Insull collapse," Business History Review (1962) 36#2 188-204..

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в SNAC — 2010.
  2. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ United Press, Miami News, Samuel Insull, Former Utility Magnate, Dies[недоступне посилання], July 17, 1938
  4. ↑ Schultz, Jeff. «Historical Society finds Samuel Insull Not Guilty of Securities Fraud», Chesterton Tribune, May 22, 2012.
  5. ↑ Samuel Insull Goes on Trial in Frauds Case, Portsmouth Times, October 2, 1934.
  6. ↑ Insull Acquitted on Embezzlement Charge; Verdict Expected to End All State Cases, The New York Times, March 12, 1935.
  7. ↑ а б в г Former Ruler Of Utilities Empire Dies In France. Berkeley Daily Gazette. 16 липня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  8. ↑ Samuel Insull Dies After Heart Attack. The Bulletin. 15 липня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  9. ↑ Wasik, (2006), с. 51-52.
  10. ↑ а б Evans, (2004).
  11. ↑ Emergence of Electrical Utilities in America, Smithsonian Institution, National Museum of American History
  12. ↑ Flight To Athens. Time. 17 жовтня 1932. Архів оригіналу за 27 жовтня 2010. Процитовано 13 вересня 2010. [Архівовано 2010-10-27 у Wayback Machine.]
  13. ↑ а б в Insull Drops Dead In A Paris Station. The Montreal Gazette. 18 липня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  14. ↑ Fortune Gone, Insull Lived On A Pension. The Miami News. 18 липня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  15. ↑ 18 Persons Present at Insull Funeral. Herald-Journal. 24 липня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  16. ↑ Fortune Shrank to $1,000, Samuel Insull Will Shows. Reading Eagle. 12 серпня 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  17. ↑ Insull Left $1,000 Cash And Debt Of $14,000,000. Herald-Journal. 12 August 1938. Процитовано 13 вересня 2010.
  18. ↑ а б в The Harvard Statue Defaced. New York Times. 23 травня 1899. Архів оригіналу за 10 листопада 2012. Процитовано 13 вересня 2010.
  19. ↑ Belmont, Eleanor Robson, ред. (1957). The Fabric of Memory. Ayer Publishing Company. с. 311. ISBN 0-405-12824-X. Процитовано 13 вересня 2010.
  20. ↑ Welles, Orson, and Peter Bogdanovich, This is Orson Welles. New York: HarperCollins Publishers 1992 ISBN 0-06-016616-9 page 49. Welles states, "There's all that stuff about McCormick and the opera. I drew a lot from that from my Chicago days. And Samuel Insull."
  21. ↑ Davies, Marion (1975). Pfau, Pamela; Marx, Kenneth S. (ред.). The Times We Had: Life with William Randolph Hearst. Foreword by Orson Welles (two pages preceding unpaginated chapter index). Indianapolis and New York: Bobbs-Merrill Company, Inc. ISBN 978-0-672-52112-6.
  22. ↑ Gambill, Norman (November–December 1978). Making Up Kane. Film Comment. 14 (6): 42—48.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Семюел_Інсулл&oldid=43733524