Харчук Борис Микитович — Вікіпедія

Харчук Борис Микитович
Народився	13 вересня 1931(1931-09-13) Лози
Помер	16 січня 1988(1988-01-16) (56 років) Рига ·інфаркт міокарда
Поховання	Берковецьке кладовище
Громадянство	СРСР
Національність	українець
Діяльність	письменник,журналіст
Alma mater	Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка
Мова творів	українська
Роки активності	1960–1980
Напрямок	психологічний реалізм
Жанр	роман, повість, новела
Magnum opus	«Волинь»
Членство	СП СРСР
Премії	імені Лесі Українки
Харчук Борис Микитович у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Бори́с Мики́тович Харчу́к (13 вересня 1931, с. Лози — 16 січня 1988, м. Рига) — український радянський письменник, член Спілки письменників СРСР з 1958 року.

Народився 13 вересня 1931 року в селі Лози (нині Кременецького району Тернопільської області) в селянській родині. Навчався в Учительському інституті у Кременці, де одним із його педагогів був Віктор Андрієвський. У 1954 році закінчив Полтавський педагогічний інститут та Вищі літературні курси в Москві при Літінституті імені М. Горького. Працював спочатку журналістом, потім був завідувачем преси ЦК ВЛКСМ, першим редактором дитячого журналу «Малятко». З 1960-их на творчій роботі. Був одним із підписантів листа-протесту 139-ти на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів. У зв'язку з цим певний час його твори не виходили друком.

Він починав з віршів, підготував навіть цілу збірку, але швидко зрозумів, що покликанням його є проза. Влітку 1954 року викладач української літератури педагогічного інституту О. Й. Данисько привів свого випускника в літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського і рекомендував на посаду наукового працівника. Там невдовзі він і розпочав писати свою першу повість «Йосип з гроша здачі» (в первісному варіанті вона називалася «Йосип з копійки здачі»). Робоче місце Харчука директор визначив за столиком біля вікна, що виходило на Першотравневий проспект. На столик Борис поклав велику сіру теку, яку приніс із собою, — там були його рукописи, туди складав він і аркуші першого прозового твору. Своїм колегам по музею він розповідав про своє бідне дитинство, матір-селянку, про Волинь, яку любив понад усе... Одного разу його обурила поведінка директора музею, який необачно осмілився штовхнути Харчука на конфлікт з неугодним йому працівником. Борис Микитович дав йому гідну відповідь. Потім, коли був вільний час і не було директора, він читав свою повість і вислуховував поради та зауваження. Проза його все більше й більше захоплювала, і він наполегливо працював над повістю, яку згодом і закінчив. У 1955 році він перейшов до редакції «Міліцейського свистка», але й там довго не затримався: у 1956 році журнал «Дніпро» опублікував повість «Йосип з гроша здачі» і його запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, редагував журнал «Малятко», пізніше — був відповідальним секретарем журналу «Знання та праця».

Письменник широкого діапазону, працював у жанрі роману, повісті, оповідання, новели, пастелі й есею. Писав твори для дорослих і дітей. Майстер психологічного реалізму й мінімалістичного стилю. Своїми художніми творами і своєю безкомпромісною поведінкою Борис Харчук наближав проголошення незалежної Української держави.

Жив у Києві. Помер 16 січня 1988 року від інфаркту в Ризі. Похований у Києві на Міському кладовищі «Берківці» (ділянка № 39; 50°29′48.0″ пн. ш. 30°23′45.5″ сх. д. / 50.49667° пн. ш. 30.39597° сх. д. / 50.49667; 30.39597).

Автор

• романів:
  • «Волинь» (у чотирьох томах, 1959—1966; друга редакція 1988),
  • «Місяць над майданом» (1971; друга назва у перевиданнях «Майдан»),
  • «Хліб насущний» (1976),
  • «Довга гора» («Кревняки») (1979; 1984).
• повістей і оповідань:
  • «Йосип з гроша здачі» (1957),
  • «З роздоріжжя» (1958),
  • «Станція „Настуся“» (1965),
  • «Закам'янілий вогонь» (1966),
  • «Зазимки і весни» (1967),
  • «Неслава» (1968),
  • «Горохове чудо» (1968),
  • «Помста» (1970),
  • «Материнська любов» (1972),
  • «Школа» (1979),
  • «Невловиме літо» (1981),
  • «Планетник» (журн. публ. 1981, першодрук у книжці «Горохове чудо» 1991),
  • «Облава» (1984),
  • «Подорож до зубра» (1986),
  • «Слово і народ» (1988).

Твори, котрі не могли з'явитися за життя автора, були опубліковані після його смерті: роман «Межі і безмежжя» (1989), повісті «Українські ночі» (1989), «De profundis» (1988) та «Мертвий час» (1990), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1990), оповідання й новели: «Вечеря», «Дурна», «Верховина страт», «А ми громадим сіно» (усі — 1990), «Слово», «Іде», «Вйо», «Постріляний, порубаний», «Нічна стежка» (усі — 1991).

Із запланованого 4-томного видання творів Б. Харчука з'явилося лише два у 1991 році^[1].

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• С. Гречанюк. Історія української літератури ХХ ст. — К.: Либідь, 1998. — Кн. 2. 
• Борис Харчук: Бібліографічний покажчик. — К.: Національна академія наук України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2022. — 62 с.

• Харчук Борис Микитович
• Вірші-присвяти Борисові Харчуку