Хафсіди — Вікіпедія

	Туніський халіфат ; Держава Хафсідів
	Прапор
	Хафсіди: історичні кордони на карті Держава Хафсідів бл. 1400 року
Столиця	Туніс
Мови	берберська, арабська
Релігії	сунізм
Форма правління	Монархія
	Халіфи
- 1229—1249	Абу Закарія
- 1574	Мухаммед VI
Історія
- Засновано	1229
- Ліквідовано	1574
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Хафсіди

Хафсіди (араб. الدولة الحفصية‎, al-Dawla al-Hafsīya; араб. الحفصيون‎‎, al-Ḥafṣiyūn) — ісламська сунітська берберська династія, що правила в Іфрикії у 1229–1574 роках. Держава цієї династії охоплювала землі у Північній Африці, на території сучасного Тунісу, Алжиру й західної Лівії. Столиця розташовувалася в Тунісі. Правителі держави носили титул халіфів, повелителів правовірних. Назва держави — Туніський султанат, Туніський халіфат, Хафсідське королівство.

Назва

Хафсіди (від англ. Hafsids)
Хафсійська династія — від імені засновника Мухаммеда бін Абу Хафса.
Хафси

Історія

Хафсіди були правителями Іфрикії (територія сучасного Тунісу, східного Алжиру і західної Лівії) при династії Альмохадів до 1229 року, коли Абу Закарія (1228—1249) оголосив незалежність Іфрикії. Після проголошення незалежності від Альмохадів, Абу Закарія організував власну адміністрацію і побудував місто Туніс, в яке переніс економічний та культурний центр своєї днржави. В ті часи в країну прибуло багато мусульман з Аль-Андалуса, які рятувались від іспанської Реконкісти. Абу Закарія також завоював у 1242 році Королівство Тлемсен в західному Алжирі і зробив місцеву династію Заянідів (Абдалвадідів) своїми васалами.

Його наступник Мухаммад I аль-Мустансир (1249—1277) взяв собі титул халіфа. При ньому, в 1270 Туніс зазнав нападу християн в рамках Восьмого хрестового походу на чолі з французьким королем Людовіком IX Святим, але після розповсюдження серед хрестоносців хвороб і смерті короля зміг відкупитися, зобов'язавшись виплачувати данину королю Сицилії.

У XIV столітті відбулася тимчасова криза. Між 1347 і 1357 роками країну двічі завойовували Мариніди з Марокко. Однак Мариніди не змогли перемогти бедуїнів, і завдяки бедуїнам Хафсіди змогли повернули собі владу. У цей період чисельність населення Іфрикії значно впала через епідемії чуми, що ще більше послабило правління Хафсидів.

При Абд аль-Азізі II (1394—1434) в країні посилилося берберське піратство, спрямоване проти християнських кораблів і прибережних поселень. 1429 року Хафсіди напали на острів Мальта і захопили 3 000 рабів, хоча вони не завоювали острів^[1]. Прибуток від продажу рабів використовувався для великої будівельної програми та для підтримки мистецтва та культури. Однак піратство також спровокувало помсту з боку Арагону та Венеції, які кілька разів напали на прибережні міста Хафсидів.

За часів правління 21-го султана Усмана I (1435—1488 рр), держава хафсідів досягла найбільшого політичного, військового та економічного піднесення внаслідок розвитку караванної торгівлі з транссахарським регіонами та Єгиптом, а також морської торгівлі з Венецією та Арагоном. Усман захопив Триполітанію в 1458 р і призначив губернатора Уаргли в 1463^[2]. Він організував дві експедиції в Тлемсен в 1462 і 1466 роках і зробив Заянідів своїми вассалами. Ваттасидська держава в Марокко також стала вассалом Усмана і, відповідно, увесь Магриб на недовгий період було об'єднано під керівництвом Хафсідів^[3]^[4]. Проте, за смертю Усмана відбулося кілька слабких короткочасних правлінь і палацових переворотів і держава виявилась знову ослабленою.

Мухаммад V, праонук халіфа Усмана I, сприяв новому піднесенню північноафриканського піратства. 1503 року він дозволив братам Аруджу і Хізиру Барбароссам отаборитися на острові Джерба, а згодом перенести свою базу у Ла-Гулетт біля Тунісу, а у 1508 році надав дозвіл Куртоглу Мусліхіддин-реїсу, ще одному османському корсару використовувати в якості бази туніське місто Бізерта. Корсари використовували бази в Тунісі для нападів на християнські судна та поселення в західному Середземномор'ї, натомість султан мав отримувати п'яту частину від здобичі, захопленої корсарами. Підтримка берберських корсарів значно погіршило відносини хафсідів з державами Західного Середземномор'я. В спробах боротись з піратством іспанці почали захоплювати їх бази на узбережжі Іфрикії, що послабило авторитет халіфа. Бедуїни та міста султанату стали переважно незалежними, залишивши під фактичним контролем Хафсидів лише Туніс та Константіну.

Боротьба між османськими корсарами і Іспанією

Докладніше: Захоплення Тунісу (1534), Захоплення Тунісу (1535) та Завоювання Тунісу (1574)

На початку XVI століття династія Хафсідів опинилася втягнутою у війну Іспанії проти берберських корсарів, яких підтримувала Османська імперія з території Алжиру. 1534 року колишній успішний берберський корсар, а тепер капудан-паша (верховний адмірал) османського флоту Хайр ад-Дін Барбросса захопив Туніс й утримував його протягом року, внаслідок чого в 1535 році Хафсіди прийняли іспанський протекторат і закликали їх на допомогу. Через рік війська Карла V, короля Іспанії та імператора Священної Римської імперії відбили Туніс, вигнали османів і відновили владу хафсідського правителя Мулая Хасана^[5].

1569 року османи вдруге захопили Туніс й протрималися в ньому чотири роки. 1573 року Хуан Австрійський відвоював Туніс й повернув Хафсідам, але наступного 1574 року османський флот на чолі з колишнім корсаром Улучем Алі-пашею знову, і цього разу остаточно завоював Туніс. Османи заарештували останнього правителя династії, халіфа Мухаммеда VI, й відправили до Стамбула, де його було страчено через обвинувачення в співпраці з іспанцями. Османські султани перейняли від нього титул халіфів, оскільки на той час вже підкорили Мекку і Медину. Іспанці врятували частину представників династії Хафсідів від османської різанини, вивізши їх на острів Тенерифе на Канарах.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Хафсіди

Примітки

↑ Castillo, Dennis Angelo (2006). The Maltese Cross: A Strategic History of Malta [Архівовано 22 вересня 2021 у Wayback Machine.]. Greenwood Publishing Group. pp. 36–37. ISBN 0313323291.
↑ Braunschvig 1940, p. 260
↑ History of North Africa: Tunisia, Algeria, Morocco, from the Arab Conquest to 1830, Volume 2 [Архівовано 4 грудня 2021 у Wayback Machine.] Charles André Julien Routledge & K. Paul, 1970
↑ Jamil M. Abun-Nasr (1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period [Архівовано 4 грудня 2021 у Wayback Machine.]. Cambridge University Press. p. 118. ISBN 978-0-521-33767-0
↑ Roger Crowley (2008) p.61

Джерела

Roger Crowley, Empires of the Sea, faber and faber 2008
Іналджик, Г. Османська імперія: класична доба 1300—1600'' [Архівовано 7 червня 2015 у Wayback Machine.] / Пер. з англ. О. Галенко; наук. ред. В. Остапчук; Інститут сходознавства НАН України. — Київ: Критика, 1998. — 286 с.
Рыжов, К. В. Хафсиды // Все монархи мира. Мусульманский Восток. VII—XV вв. — Москва: Вече, 2004. — 544 с. ISBN 5-94538-301-5.
Хафсиды [Архівовано 19 травня 2015 у Wayback Machine.] // Советская историческая энциклопедия: в 16 т. / под ред. Е. М. Жукова. — Москва: Советская энциклопедия, 1974. — Т. 15.
Хафсиды [Архівовано 19 травня 2015 у Wayback Machine.] // Большая советская энциклопедия. — Москва: Советская энциклопедия, 1969—1978.

[1] Castillo, Dennis Angelo (2006). The Maltese Cross: A Strategic History of Malta [Архівовано 22 вересня 2021 у Wayback Machine.]. Greenwood Publishing Group. pp. 36–37. ISBN 0313323291.

[2] Braunschvig 1940, p. 260

[3] History of North Africa: Tunisia, Algeria, Morocco, from the Arab Conquest to 1830, Volume 2 [Архівовано 4 грудня 2021 у Wayback Machine.] Charles André Julien Routledge & K. Paul, 1970

[4] Jamil M. Abun-Nasr (1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period [Архівовано 4 грудня 2021 у Wayback Machine.]. Cambridge University Press. p. 118. ISBN 978-0-521-33767-0

[:0-5] Roger Crowley (2008) p.61

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]