Класифікація приголосних звуків в українській мові — Вікіпедія

Приголосні звуки української мови — звуки, що утворюються за допомогою голосу й шуму (сонорні) або тільки шуму (шумні), при їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на різноманітні перешкоди.

При цьому, слід відрізняти звуки мови (фонеми), які є самостійними фонологічними одиницями, і звуки мовлення (алофони) , серед яких можуть бути наявні варіації реалізації (вимови) самостійних фонем (як наприклад, у слові свято, звук [в’] є пом'якшеною версією/ алофоном звука [в]). В українській мові нараховується 32 приголосні фонеми, що в свою чергу класифікуються наступним чином:

• за участю голосу та шуму (найбільший поділ, на сонорні та шумні)
  • за вокалізацією (дзвінкі та глухі);
  • за способом творення (для сонорних: проривні, африкати, фрикативні; для шумних: носові, бокові апроксиманти, апроксиманти, дрижачі);
• за пасивним органом (губні, язикові, глоткові/ гортанні);
  • за місцем творення (для губних: губно-губні, губно-зубний (один звук); для язикових: передньоязикові (до яких належать ясенні та шиплячі), середньоязиковий (один звук), задньоязикові; для глоткових: глоткові);
• за ступенем палаталізації (тверді, пом'якшені (алофон), м'які, палатальні).
• за довжиною (звичайні, довгі).

УФА (українська фонетична абетка) — неуніфікована система запису звуків української мови, засобами кирилиці (переважно українською абеткою, та деякими іншими засобами письма, як білоруська літера ў чи службові символи, такі як апострофи і дужки), має значну перевагу перед МФА у вигляді графічного відокремлення м'яких і пом'якшених звуків (різних ступенів палаталізації). УФА використовується зокрема у шкільних підручниках, посібниках з української мови, українськомовних розділах вікіпедії та вікісловника.

Коментарі:

1. Фонеми виділені напівжирним шрифтом, у той час, як звичайні залишаються незмінними.
2. Різні лінгвісти позначають звук /j/ в УФА по-різному, деякі використовують кириличну [й] для всіх випадків реалізації цієї фонеми, а хтось^{[1] [2]} використовує два різні символи, для вокалізованого звуку [ĭ] (який з'являється у більшости випадків використання літери й), та складового [j] (що з'являється у сполученні йо).
3. Звуки [х] та [г] не є абсолютно парними (вони, ніби "перестрибують" через рядок задньоязикових, до глоткових), але за відсутністю фонеми, що була б абсолютною парою, вони традиційно об'єднуються в пару [х] — [г], за глухістю та дзвінкістю. Незважаючи на це, звук /ɣ/ (парний до [х]) з'являється в якости алофона, у позиціях, де після х іде дзвінкий шумний приголосний, як у слові чахохбілі [чахоɣб’іл'і]. У шкільних підручниках, й інших джелелах, він за традицією записується як [г].
4. Тверді приголосні, що не є палаталізованими, не мають особистих означок/символів, у той час, як м'які приголосні позначаються прямим типографічним апострофом ⟨ ' ⟩, або скісною рискою/акутом ⟨ ´ ⟩. Пом'якшені, у свою чергу, позначаються рукописним апострофом ⟨ ’ ⟩ (іноді, помилково позначається двома апострофами). Палаталіний звук [й] за відсутністю твердої пари, не позначається будь-якими засобами, крім власного накреслення.
5. Звук [в] (який розвинувся із праслов'янського звуку *w, оскільки праслов'янській мові були непритаманні звуки [v] та [f]) та запозичений звук [ф] не є парними, та навіть не є "парними через рядок", як пара [х] — [г].

За участю голосу й шуму приголосні звуки поділяють на сонорні, і шумні (що, в свою чергу, поділяються на більш вокалізовані, дзвінкі, і менш цілком шумні — глухі).

• Сонорні звуки — приголосні, що характеризуються перевагою тону над шумом. Артикуляційно вони є приголосними, але за акустичними характеристиками вони наближені до голосних звуків. Це, зокрема, [в], [л], [м], [н], [р]. Звуки [л] та [р], і всі звуки в їх межах, мають назву "плавні".
• Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на дзвінкі й глухі. Дзвінкі й глухі (крім [ф]) утворюють акустичні пари. Сонорні звуки таких пар не мають.

На відміну від інших слов'янських мов, таких як наприклад сербська, чеська чи словацька, в українській мові сонорні звуки не можуть утворювати склади. У запозичених з інших мов словах, що закінчуються на -тр, -др (Олександр, театр, метр, пюпітр), замість створення окремих, силабічних складів [tr̩], [dr̩] вимовляються як [тер], [дер], що мало відображення у Скрипниківці.

Вокалізація (редукція) звуку [в] відбувається після голосних звуків, якщо після нього немає іншого голосного (при цьому, наявність голосного перед цим звуком, може бути поза межами слова, як наприклад у словосполученнях, де перше слово закінчується на голосну, а друге починається на літеру в: на вплив [на‿ўплиў], але: через вплив [че́ре^из вплиў].

Критерії, за якими [в] переходить у [ў]:

• у кінці слова після голосного: став [стаў];

• всередині слова після голосного перед приголосним: автор [аўтор];

• на початку слова перед приголосним, якщо перед ним є голосна: на вплив [на ўплиў], але через вплив [че́ре^из вплиў].

За місцем творення приголосні поділяються на:

• губні;
  • губно-губні;
  • губно-зубний звук [ф];
• язикові — приголосні, які залежно від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:
  • передньоязикові;
  • середньоязиковіий звук [й];
  • задньоязикові;
• глотковий (фарингальний) звук [г].

За способом творення приголосні звуки поділяються на:

• проривні:
• африкати;
• фрикативи;
• носові;
• бокові;
• апроксиманти;
• дрижачі.

Приголосні звуки за палаталізацією поділяють на тверді, пом'якшені, м'які та палатальні.

• Вимова в українській літературній мові
• Українська фонетика
• Вимова
• Фонетика
• Голосний звук
• Приголосний звук