Й — Вікіпедія

Літера Й
Кирилиця
А	Б	В	Г	Ґ	Д	Ѓ
Ђ	Е	Ѐ	Є	Ё	Ж	З
З́	Ѕ	И	Ѝ	І	Ї	Й
Ј	К	Л	Љ	М	Н	Њ
О	П	Р	С	С́	Т	Ћ
Ќ	У	Ў	Ф	Х	Ц	Ч
Џ	Ш	Щ	Ъ	Ы	Ь	Э
Ю	Я
Неслов'янські літери
А̄	А́	А̀	Ӑ	А̂	А̊	Ӓ
Ӓ̄	А̃	А̨	Ә	Ә́	Ә̃	Ӛ
Ӕ	Ғ	Г̧	Г̑	Г̄	Ӻ	Ӷ
Ԁ	Ԃ	Ꚃ	Ꚁ	Ꚉ	Ԫ	Ԭ
Ӗ	Е̄	Е̃	Ё̄	Є̈	Ӂ	Җ
Ꚅ	Ӝ	Ԅ	Ҙ	Ӟ	Ԑ	Ԑ̈
Ӡ	Ԇ	Ӣ	И̃	Ҋ	Ӥ	Қ
Ӄ	Ҡ	Ҟ	Ҝ	Ԟ	Ԛ	Ӆ
Ԯ	Ԓ	Ԡ	Ԉ	Ԕ	Ӎ	Ӊ
Ң	Ԩ	Ӈ	Ҥ	Ԣ	Ԋ	О̆
О̃	О̄	Ӧ	Ө	Ө̄	Ӫ	Ҩ
Ԥ	Ҧ	Р̌	Ҏ	Ԗ	Ҫ	Ԍ
Ꚑ	Ҭ	Ꚋ	Ꚍ	Ԏ	У̃	Ӯ
Ӱ	Ӱ́	Ӳ	Ү	Ү́	Ұ	Х̑
Ҳ	Ӽ	Ӿ	Һ	Һ̈	Ԧ	Ꚕ
Ҵ	Ꚏ	Ҷ	Ӵ	Ӌ	Ҹ	Ꚓ
Ꚗ	Ꚇ	Ҽ	Ҿ	Ы̆	Ы̄	Ӹ
Ҍ	Э̆	Э̄	Э̇	Ӭ	Ӭ́	Ӭ̄
Ю̆	Ю̈	Ю̈́	Ю̄	Я̆	Я̄	Я̈
Ԙ	Ԝ	Ӏ
Застарілі літери
Ꙁ	Ꙇ	Ҁ	Ѻ	Ѹ	Ѡ	Ѽ
Ѿ	Ѣ	Ꙑ	ІЯ	Ѥ	Юси	Ѧ
Ѫ	Ѩ	Ѭ	Ѯ	Ѱ	Ѳ	Ѵ
Ѷ	Ꙟ	Ꙡ	Ꙣ	Ꙥ	Ꙧ	Ꙩ
Ꙫ	Ꙭ	ꙮ	Ꚙ	Ꚛ	Ꚏ̆	Ꙏ
Літери кирилиці

Й, й (йот) — літера більшості слов'янських кириличних абеток (10-а в болгарській, 11-а в російській і білоруській, 14-а в українській). У сербській і македонській абетках відсутня, замість неї використовують літеру Ј. Й входить також до писемностей на кириличній основі для багатьох неслов'янських мов.

Знак Й походить з церковнослов'янської писемності XV–XVI століть, будучи поєднанням літери И і запозиченого з грецької писемності знаку стислості. Строге фонетичне розмежування зображень И і Й виникло в українському друці початку XVII століття; в ході «книжної справи» часів патріарха Нікона воно перейшло в московські видання церковнослов'янських книг (друга половина того ж століття) і використовується понині; старообрядці ж зберігають стару орфографічну систему, у якій іноді замість Й пишеться И (святыи небесныи владыка).

У зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) Й у староукраїнській писемності вживалося в кількох графічних варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток.

У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери. Остаточно увійшла до вжитку як самостійна літера 1619 року в «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького.

При введенні гражданського шрифту в 1707-1711 роках було скасовано всі надрядкові знаки, тобто особливий символ Й зник. Його відновила в 1735 році Академія наук і мистецтв (часто цю дату вказують як дату виникнення літери Й), але формально окремою літерою не вважався: не включали в перелік літер абетки, не мав порядкового номера, у словниках об'єднували з И тощо. Офіційно літерою абетки Й стала тільки у XX столітті^[1], хоча деякий «утиск у правах» зберігається понині: якщо пункти перерахування чого-небудь позначають російськими літерами, то Й (як і Ё) при цьому пропускають.

За російським зразком літера Й увійшла до гражданських шрифтів болгарської, української і білоруської писемностей. До середини XIX століття її використовували також у сербській, але замінили латиноподібним йотом Ј, який успадкувала і македонська писемність.

У сучасній українській мові літерою «й» позначають середньоязиковий сонорний щілинний приголосний звук перед голосним звуком (його, серйозний) та нескладовий голосний і у кінці складу після голосного (стій, дбайте). Також в українській і болгарській мовах поєднання йо використовується на початку слів і після голосних замість літери Ё.

Й буває велике й мале, має рукописну й друковану форми.

Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «чотирнадцятий». При цифровій нумерації літера вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 8-й.

У HTML велику літеру Й можна записати як Й чи Й, а малу й — як й чи й.

• Й - Енциклопедія сучасної України [Архівовано 7 грудня 2019 у Wayback Machine.]

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. Й // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.